розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 червня 2014 року у складі суддів: Вербової І. М., Кирилюк Г. М., Панченка М. М.,

У жовтні 2011 року публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" (далі - ПАТ "Брокбізнесбанк", банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 16 грудня 2003 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 254-05-03, згідно умов якого банк відкрив ОСОБА_2 відкличну кредитну лінію з лімітом кредитної заборгованості в сумі 200000,00 доларів США на строк до 17 грудня 2004 року зі сплатою 16 % річних за користування кредитом.

В подальшому між банком та відповідачем було укладено додаткові угоди, якими змінювалась відсоткова ставка за кредитом та строки виконання зобов'язань. Відповідно до додаткової угоди № 9 відповідач повинен був виконати свої зобов'язання перед банком 27 жовтня 2010 року. ПАТ "Брокбізнесбанк" виконав свої зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі, а ОСОБА_2 в свою чергу зобов'язання в частині повної та своєчасної сплати кредитних платежів порушив. Внаслідок цього, станом на 12 вересня 2011 року утворилась заборгованість відповідача по кредитному договору в сумі 199154,70 доларів США і складається з: заборгованість за основним зобов'язанням - 123456,32 доларів США (еквівалент у гривнях - 984230,82 грн), заборгованість за простроченими відсотками - 53090,73 доларів США (еквівалент у гривнях - 423255,23 грн), пені за невиконання основного зобов'язання за кредитом - 16724,10 доларів США (еквівалент у гривнях - 133329,54 грн), пені за простроченими процентами за користування кредитом - 5883,55 доларів США (еквівалент у гривнях - 46905,43 грн), яку просив позивач стягнути з відповідача. Також, просив стягнути з відповідача понесені судові витрати щодо сплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення позову.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року в складі судді Гайдука С. В. позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Брокбізнесбанк" заборгованість по кредитному договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, а саме: основного зобов'язання в сумі 123 456,32 доларів США, що при перерахунку в національну валюту за курсом НБУ станом на 12 вересня 2011 року становить 984 230,82 грн; процентів за користування кредитом в сумі 53 090,73 доларів США, що при перерахунку в національну валюту за курсом НБУ станом на 12 вересня 2011 року становить 42 3255,23 грн., пені в сумі 180 234,97 грн., судовий збір в сумі 1700,00 грн витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 120,00 грн, а всього 1589541,02 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач ОСОБА_2 не виконує належним чином взяті на себе зобов'язання за кредитним договором № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року та додатковими угодами до нього, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 червня 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено в задоволенні позову.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк звернувся до суду 05 жовтня 2011 року з пропуском позовної давності, на необхідності застосування якої наполягав відповідач у суді першої інстанції.

У жовтні 2016 року ПАТ "Брокбізнесбанк" подало касаційну скаргу, в якій просило оскаржене рішення апеляційного суду скасувати та рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 липня 2013 року залишити без змін.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Суди при вирішенні справи не врахували, що 17 грудня 2007 року ОСОБА_2 сплатив відсотки за користуванням кредиту, таким чином відбулося переривання позовної давності, а тому позовна давність не сплинула.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 16 грудня 2003 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 254-05-03. Згідно умов договору банк відкрив позичальнику відкличну кредитну лінію з лімітом кредитної заборгованості в сумі 200 000 доларів США строком з 16 грудня 2003 року по 17 грудня 2004 року зі сплатою 16 % річних.

Також, того ж дня між сторонами було укладено додаткову угоду № 1 згідно з якою в рамках відкличної кредитної лінії по кредитному договору Банк надає позичальнику транш у сумі 200 000 доларів США.

11 березня 2004 року між сторонами укладено додаткову угоду № 2, згідно якої банк надає позичальнику в рамках відкличної кредитної лінії по кредитному договору транш у сумі 50 000 доларів США.

Згідно додаткової угоди № 3, укладеної між сторонами, строк дії кредитного договору продовжено до 20 грудня 2005 року.

Додатковою угодою № 4 від 21 грудня 2005 року, строк дії кредитного договору № 254-05-03 продовжено до 20 грудня 2006 року.

29 грудня 2005 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 5 до кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, за умовами якої встановлено відсоткову ставку по кредитному договору в розмірі 14 % річних з 01 січня 2006 року.

20 грудня 2006 року між сторонами укладено додаткову угоду № 6 до кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, за умовами якої строк дії кредитного договору продовжено до 20 грудня 2007 року.

18 січня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду № 7 до пункту 3.3.2. кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, за умовами якої комісія сплачується згідно тарифів на банківські операції та послуги банку.

20 грудня 2007 року між сторонами укладено додаткову угоду № 8 до кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, за умовами якої строк дії кредитного договору до 23 червня 2008 року.

23 червня 2008 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 9 до кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року, відповідно до умов якої строк дії кредитного договору продовжено до 27 жовтня 2010 року та встановлено відсоткову ставку по кредитному договору у розмірі 16 % річних з 01 липня 2008 року.

Апеляційним судом встановлено, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 квітня 2014 року у справі № 760/16792/13-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_2 до ПАТ "Брокбізнесбанк" про визнання правочину недійсним задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду № 9 від 23 червня 2008 року до кредитного договору № 254-05-03 від 16 грудня 2003 року.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Апеляційним судом встановлено, що позивач звернувся до суду цим позовом тільки 05 жовтня 2011 року із пропуском позовної давності. Відповідач у своїй заяві від 04 липня 2013 року заявив про застосування позовної давності.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У пунктах 91-93 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Встановивши, що позивачем пропущена позовна давність, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.