розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 та ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_7, на рішення Галицького районного суду міста Львова від 06 лютого 2017 року у складі судді Юрківа О. В. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Палишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

У листопаді 2012 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулись до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" (далі - ПАТ "ВіЕс Банк") про припинення дії договору поруки.

На обґрунтування своїх вимог посилалися на те, що 30 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Електрон Банк", правонаступником якого стало публічне акціонерне товариство "Фольксбанк", а в подальшому ПАТ "ВіЕс Банк", та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 8 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних та строком повернення до 29 травня 2023 року.

30 травня 2008 року між ПАТ "ВіЕс Банк" та ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 були укладені договори поруки, за якими останні кожен окремо поручилися за виконання грошових зобов'язань за кредитним договором.

У 2012 році вони (поручителі) дізналися про неналежне виконання позичальником умов кредитного договору, оскільки банк надіслав їм вимогу щодо виконання зобов'язань.

31 березня 2009 року між банківською установою та ОСОБА_6 була укладена додаткова угода № 3 до кредитного договору, згідно з якою останній взяв на себе обов'язок сплачувати щомісячно кредит в сумі не менше 4 700,00 дол. США. До її укладення він повинен був сплачувати 4 440, 00 дол. США.

Про існування додаткової угоди від 31 травня 2009 року, згідно з якою збільшився обсяг відповідальності їм (позивачам) не було відомо, згоди на її укладення вони не надавали.

Уточнивши позовні вимоги, просили визнати поруку, що виникла з договорів поруки № № Р094192, Р094184 від 30 травня 2008 року, укладених між відкритим акціонерним товариством "Електрон Банк", правонаступником якого є ПАТ "ВІЕс Банк" та ОСОБА_4 і ОСОБА_5, припиненою з 31 березня 2009 року.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 06 лютого 2017 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що метою укладення додаткової угоди від 31 березня 2009 року № 3 до кредитного договору було не збільшення навантаження на позичальника чи збільшення обсягу відповідальності поручителів, а навпаки для уникнення штрафних санкцій для позичальника, які були передбачені умовами кредитного договору, та були б нараховані у випадку наявності простроченої заборгованості, а тому відсутні підстави вважати поруку припиненою.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_7, просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема частини першої статті 559 ЦК України, та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Зазначали, що судами взято до уваги висновок суб'єкта оціночної діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_9, який підтвердив збільшення обсягу відповідальності поручителів після укладення додаткової угоди від 31 березня 2009 року.

Крім того, суди не врахували розрахунок заборгованості за кредитним договором, згідно з яким реальна ставка за кредитом становить 16,5 %, однак пунктом 1.3 кредитного договору таку ставку встановлено у розмірі 12,5 %.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справу № 1304/10668/12 передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 30 травня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Електрон Банк", правонаступником якого стало публічне акціонерне товариство "Фольксбанк", а згодом - ПАТ "ВіЕс Банк", та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 8 000,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних та строком повернення до 29 травня 2023 року.

Поручителями за цим кредитним договором виступили ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, уклавши з банком окремі договори поруки від 30 травня 2008 року № № РО94192, РО94184, РО94183, за якими взяли на себе солідарну відповідальність разом з боржником.

У додатковій угоді від 31 березня 2009 року, укладеній між банківською установою та боржником ОСОБА_6, сторони змінили розмір процентів за користування кредитом на період з 01 березня 2009 року до 31 березня 2010 року до10,5 % річних (далі - "Базова ставка"), з 01 квітня 2010 року базова ставка встановлена в розмірі 12,5 % річних.

Також змінено умови сплати позичальником частини кредиту, а саме: починаючи з квітня місяця 2009 року до 31 липня 2009 року включно, повернення кредиту здійснюється щомісячно частинами в сумі не менше 1 000,00 дол. США, з серпня місяця 2009 року до 31 березня 2010 року включно - щомісячно частинами в сумі не менше 2 222,00 дол. США та, починаючи з 01 квітня 2010 року - щомісячно частинами в сумі не менше 4 700,00 дол. США у термін, не пізніше останнього робочого дня місяця. Останній платіж сплачується в розмірі залишку заборгованості за кредитом у термін, встановлений договором.

Таким чином, встановлені у кредитному договорі відсотки за користування кредитом у розмірі 12,5 % річних, додатковою угодою зменшено до 10,5 % річних з 01 березня 2009 року до 31 березня 2010 року, тобто на один рік позичальнику було зменшено розмір відсоткової ставки на 2 %.

Зменшення місячних платежів за кредитом на вказаний період відповідно зменшило розмір загального платежу, який включає заборгованість за тілом та відсотках, а також призвело до того, що позичальнику не нараховувалась пеня, передбачена пунктами 6.2 та 6.3 кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Таке збільшення відповідальності може відбутися внаслідок змін забезпеченого порукою зобов'язання, які безпосередньо спрямовані на підвищення суми кредиту, процентної ставки за користування кредитом, пені тощо або на включення опосередковано обтяжливих умов відповідальності поручителя, зокрема, шляхом скорочення термінів повернення кредитів.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), встановивши, що обсяг відповідальності поручителів не збільшився внаслідок укладення додаткової угоди від 31 березня 2009 року, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору поруки припиненим на підставі частини першої статті 559 ЦК України.

Посилання у скарзі на те, що судами не враховано висновок суб'єкта оціночної діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_9, який підтвердив збільшення обсягу відповідальності поручителів внаслідок укладення додаткової угоди, колегія суддів відхиляє, оскільки висновок експерта є одним із доказів і оцінюється судом у сукупності з іншими доказами відповідно до частини третьої статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи).

Інші аргументи касаційної скарги також не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та встановлені у справі фактичні обставини, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявників з висновками судів щодо їх оцінки, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Докази та обставини, на які посилаються заявники у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Галицького районного суду міста Львова від 06 лютого 2017 року та ухвали апеляційного суду Львівської області від 05 грудня 2017 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.