розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С. С., від 26 квітня 2017 року,

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Антропова М. О., ОСОБА_9, про визнання договору дарування квартири недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 26 грудня 2012 року між ним та ОСОБА_5 було укладено договір дарування, за умовами якого він подарував ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Антроповою М. О.

Позивач зазначав, що укладаючи вказаний договір, він помилився відносно правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки мав намір укласти саме спадковий договір з метою його утримання, а не договір дарування. Вказує, що має вади зору, текст оспорюваного договору не читав, так як за національністю є чеченцем і не володіє українською мовою, а нотаріус переклад договору російською мовою не здійснив ні усно, ні письмово та не роз'яснив, що він підписує саме договір дарування. Крім того, відповідачка обіцяла піклуватися про нього, забезпечувати його допомогою, але після укладання договору відмовилася це роботи. Він продовжує проживати у квартирі, яка є його єдиним житлом та сплачує усі необхідні комунальні платежі.

Посилаючись на викладене, а також на положення статей 203, 229 ЦК України, ОСОБА_3 просив суд визнати договір дарування квартири, який укладений між ним та ОСОБА_5, недійсним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова у складі судді Глібко О. В. від 22 грудня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений 26 грудня 2012 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_10, недійсним.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не мав вільного і свідомого волевиявлення під час укладення договору безоплатної передачі у власність ОСОБА_5 квартири, яка є його єдиним житлом. Укладаючи спірний договір з падчеркою, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем. Тому суд вважав, що спірний договір дарування не спрямований на настання реальних наслідків, оскільки його наміром було отримання від відповідачки піклування про нього та забезпечення. Отже, позивач помилявся щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, тому суд дійшов висновку про те, що спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 229 ЦК України.

Додатковим рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 27 січня 2017 року вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 26 квітня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 - задоволено. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем не доведено, що при укладенні договору дарування з падчеркою він неправильно сприймав фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення чи помилявся щодо природи правочину. Крім того, відсутність у позивача іншого житла саме по собі не свідчить про помилку при укладанні договору дарування.

У травні 2017 року ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно не врахував його доводів про те, що на час укладання оспорюваного правочину він не розумів української мови та не міг прочитати текст договору через захворювання зору. Спірна квартира є його єдиним житлом, він не мав наміру за своє життя відчужувати її. Укладаючи з відповідачем договір дарування, він фактично мав намір підписати спадковий договір з метою його утримання. Крім того, він зареєстрований у спірній квартирі, залишився проживати у ній й після укладання оспорюваного договору, у квартирі знаходяться його речі і він постійно користується житлом за призначенням, здійснює оплату за споживання газу та електроенергії.

Заперечення ОСОБА_5 на касаційну скаргу, які подані у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, мотивовані тим, що спірна квартира була придбана позивачем та його колишньою дружиною ОСОБА_9 за час перебування у шлюбі. Після змін життєвих обставин, а саме: розірвання шлюбу, ОСОБА_3 передумав дарувати квартиру, а не помилився в істотних умовах договору, як зазначив у обґрунтуванні позовних вимог. Крім того, позивач не надав належних та допустимих доказів того, що він мав намір укладати договір спадкування, а не договір дарування.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 22 квітня 2002 року ОСОБА_3, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9, придбав на своє ім'я квартиру АДРЕСА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу від 22 квітня 2002 року.

З того часу ОСОБА_3 проживає у вказаній квартирі, з 29 травня 2002 року по теперішній час зареєстрований у ній, особові рахунки щодо сплати комунальних послуг також оформленні на його ім'я.

26 грудня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, його падчеркою, було укладено договір дарування, за умовами якого він подарував ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Антроповою М. О.

Пред'являючи позов про визнання недійсним договору дарування, позивач посилався на положення статей 203, 229 ЦК України.

Після укладання зазначеного договору дарування ОСОБА_3 продовжував проживати у спірній квартирі, сплачувати комунальні платежі, а згідно, поданих ним, медичних довідок позивач має вади зору, хворіє на ішемічну хворобу серця, атеросклеротичний кардіосклероз, гіпертонічну хворобу ІІ-го ступеня.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 15 січня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 розірвано за позовом останньої. Вимога про розподіл спільного майна подружжям не заявлялась.

Судом також встановлено, що ОСОБА_3, крім спірної квартири, немає іншого житла і дана обставина не оспорювалася ОСОБА_5 та його колишньою дружиною ОСОБА_9, які проживають окремо та кожна має у власності власне житло.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін, свідків, і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: від 11 листопада 2015 року № 6-1124цс15, від 16 березня 2016 року № 6-93цс16я, від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16, є незмінною і підстав для відступлення від неї немає.

З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним спірного договору дарування у порядку статей 203, 229 ЦК України, оскільки ОСОБА_3 погодився на передачу квартири, яка є його єдиним житлом та у якій він продовжував проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_5 лише за умови піклування про нього, забезпечення його допомогою, й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.

Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 203, 229 ЦК України та правової позиції Верховного Суду України, викладеної вище, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 26 квітня 2017 року скасувати, рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2016 року залишити в силі.