розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_10 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2017 року у складі судді Бориславського Ю. Л. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

У червні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, треті особи: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Мішакова Світлана Федорівна, Залізничний відділ державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області, про визнання договору дарування недійсним і повернення сторін у попередній стан.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 з метою уникнення виконання рішення суду про стягнення суми боргу з ОСОБА_6 Крім того, договір дарування укладено після постановлення Залізничним районним судом від 04 квітня 2012 року ухвали про накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1, у справі № 1309/590/12 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про повернення боргу та рішення суду від 04 квітня 2012 року про стягнення із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 18 700, 00 дол. США, що в еквіваленті становить 149 239, 00 грн. Договір дарування не відповідає вимогам статті 203 ЦК України.

Посилаючись на викладене, позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6, який діяв від свого імені та імені ОСОБА_7 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Мішаковою С. Ф. за реєстраційним номером 595.

Представник ОСОБА_5позов не визнав та пояснив суду, що на момент укладення договору дарування в нотаріуса були відсутні будь-які відомості про наявність обтяжень та неможливість відчуження спірної квартири, тому нотаріус та державний реєстратор не мали встановлених законом підстав для відмови у нотаріальній реєстрації договору дарування та державній реєстрації переходу права власності на квартиру. Зазначив, що ОСОБА_4 подав позов до ОСОБА_5 та ОСОБА_6, який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, спадкоємцем після смерті якого є ОСОБА_7, яка на день смерті сина ОСОБА_6 проживала з ним разом у спірній квартирі. Разом з тим у встановлений законом шестимісячний строк ОСОБА_4 не звертався до ОСОБА_7 з вимогою про погашення боргу, а тому це є підставою для відмови кредитору у стягненні заборгованості. Оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 померли, повернення сторін у попередній стан є неможливим.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6, який діяв від свого імені та імені ОСОБА_7 та ОСОБА_5, що посвідчений 24 травня 2012 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Мішаковою С. Ф. за реєстраційним номером 595. Повернуто сторони за договором дарування квартири АДРЕСА_1 до попереднього стану, що існував до укладення цього договору. Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування від 24 травня 2012 року, укладений між ОСОБА_6, який діяв від свого імені та імені ОСОБА_7 та ОСОБА_5, суперечить акту цивільного законодавства, яким є винесений судом локальний нормативно-правовий акт - ухвала Залізничного районного суду від 04 квітня 2012 року, якою вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін виходив з того, що з моменту винесення судом ухвали про накладення арешту, спірний об'єкт, тобто квартира АДРЕСА_1, набув правового режиму обмеження у цивільному обороті. В результаті відчуження квартири порушений майновий інтерес позивача, який полягав у неможливості в майбутньому, у разі задоволення його позову про повернення боргу, виконати рішення за рахунок майна ОСОБА_6

У листопаді 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_10 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 14 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 жовтня 2017 року, в якій просив скасувати зазначенні судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказував на те, що розглядаючи справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про стягнення боргу та накладаючи арешт на квартиру АДРЕСА_1, судом не залучено до участі у справі ОСОБА_7, яка була співвласницею квартири та не знала про постановлення ухвали про накладення арешту на квартиру. Крім того, в журналі судового засідання немає відмітки про те, хто був присутнім в залі судового засідання при проголошенні ухвали про накладення арешту на квартиру. Право ОСОБА_7 подарувати свою ідеальну частку у праві спільної сумісної власності на квартиру не заборонено цивільним законодавством. ОСОБА_4 не пред'явив свої кредиторські вимоги до спадкоємців у строк визначений законом, а тому не існує права вимоги до спадкоємців боржника про погашення боргу та об'єктивного інтересу позивача у визнанні недійсним спірного договору дарування.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2018 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_11 подав відзив на касаційну скаргу у якому зазначив, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків обумовлених ним.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 04 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2013 року, стягнуто із ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 18 700 дол. США, що еквівалентно 149 239 грн.

З метою забезпечення виконання рішення суду ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 04 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 18 квітня 2013 року, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_6 в межах ціни позову - 18 700 дол. США, що еквівалентно 149 239 грн.

24 травня 2012 року, між відповідачами ОСОБА_6, який діяв від свого імені та від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_5 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Мішаковою С. Ф. за реєстраційним № 595, за умовами якого ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подарували ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1.

Витягом про державну реєстрацію прав від 28 травня 2012 року № 34285383 підтверджується, що ОСОБА_5 є власником квартири, право власності зареєстроване за ОСОБА_5 на підставі оспорюваного позивачем договору дарування.

Згідно з витягом із Єдиного реєстру заборон відчуження нерухомого майна від 10 травня 2012 року № 35969080 у Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна відсутня інформація щодо заборон відчуження квартири АДРЕСА_1.

При цьому як вбачається із матеріалів виконавчого провадження № 32818891, Залізничний районний суд м. Львова направив ухвалу про забезпечення позову від 04 квітня 2012 року, постановою державного виконавця Залізничного ВДВС ЛМУЮ Дзюминською М. В. відкрито виконавче провадження з виконання цієї ухвали лише 30 травня 2012 року, тобто, вже після укладення оспорюваного позивачем договору дарування, і постановою державного виконавця Залізничного ВДВС ЛМУЮ Дзюминською М. В. від 30 травня 2012 року накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_6 та заборонено йому здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить лише в межах суми боргу.

Згідно з листом-відповіддю ОКП "БТІ та ЕО" від 25 липня 2012 року № 19530-В, постанова державного виконавця Залізничного ВДВС ЛМУЮ Дзюминською М. В. від 30 травня 2012 року про накладення арешту на майно та заборона на його відчуження прийнята до відома, оскільки відсутня інформація щодо наявності в цієї особи нерухомого майна, а ОСОБА_6 з 24 травня 2012 року не є співвласником квартири АДРЕСА_1.

На підставі цього листа та витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 30 травня 2012 року виконавче провадження закінчено, про що винесено постанову від 20 серпня 2012 року.

Тобто, ухвала Залізничного районного суду м. Львова про накладення арешту на квартиру, яка належала ОСОБА_6 в межах ціни позову - 18 700 дол. США, своєчасно не була виконана, на момент укладення оспорюваного договору дарування арешт на квартиру не був накладений, в Єдиному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна заборона відчуження квартири була відсутня.

В обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначив, що предмет оспорюваного ним договору - квартира АДРЕСА_1, відчужена ОСОБА_6 з метою уникнення виконання можливого рішення суду про стягнення з нього суми боргу в іншому судовому провадженні, тому відчуження спірної квартири під час дії судової заборони, накладеної на забезпечення її позову, порушує його права.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою для його недійсності (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку із вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 цього Кодексу).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, статей 1, 3, 4, 14, 15, 215 ЦПК України 2004 року кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України визначено обов'язковість судового рішення однією з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України 2004 року поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України 2004 року забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України 2004 року). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) , сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому достеменно відомо.

Отже, правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом на підставі судового рішення, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) на час його укладення, якщо про встановлену судом заборону сторонам правочину було відомо.

З огляду на викладене, законним і обґрунтованими є висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, установивши, що ОСОБА_6 на момент укладення оспорюваного договору дарування квартири від 24 травня 2012 року було відомо про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, отже таке відчуження майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно в разі задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про повернення боргу в цивільній справі № 1309/590/12, а тому оспорюваний договір дарування квартири, на яку було накладено арешт ухвалою суду, підлягав визнанню недійсним. Спірна квартира подарована рідному братові - ОСОБА_5 відразу ж після постановлення Залізничним районним судом м. Львова 04 квітня 2012 року ухвали про накладення арешту на цю квартиру.

Твердження заявника про відсутність порушеного права позивача оспорюваним правочином є безпідставними, оскільки, як зазначалось вище, у розумінні статті 215 ЦК України ОСОБА_4 є заінтересованою особою, яка має право оспорювати договір дарування від 24 травня 2012 року, так як заходи забезпечення позову були вжиті судом із метою забезпечення позову саме ОСОБА_4, отже позивач мав власний інтерес вимагати визнання недійсним договору дарування квартири з метою забезпечення для нього можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі, за його позовом до ОСОБА_6 про стягнення коштів.

Таким чином, суди належним чином вмотивували правильне застосування положень статті 215 ЦК Україні, за наслідками якого зробили висновок стосовно наявності підстав вважати порушеним права ОСОБА_4 укладенням оспорюваного договору.

Твердження заявника про те, що розглядаючи справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про стягнення боргу та накладаючи арешт на квартиру АДРЕСА_1, судом не залучено до участі у справі ОСОБА_7, яка була співвласницею квартири та не знала про постановлення ухвали про накладення арешту на квартиру, є безпідставними, оскільки суд розглядаючи цю справу немає повноважень надавати оцінку ухваленим в іншій справі рішенням.

Доводи заявника про те, що ОСОБА_7 мала право подарувати свою ідеальну частку у праві спільної сумісної власності на квартиру, є безпідставними, оскільки квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності без виділення ідеальних часток, а тому рішення суду про визнання недійсним договору дарування вцілому, є правильним.

Стверджуючи про відсутність ОСОБА_6 у судовому засіданні 04 квітня 2012 року під час проголошення ухвали Залізничного районного суду м. Львова про накладення арешту на квартиру, заявник не надав належних та допустимих доказів на спростування інформації, зазначеної в журналі судового засідання від 04 квітня 2012 року у справі №1309/590/12 про присутність ОСОБА_6 в судовому засіданні.

Доводи ОСОБА_5 про те, що до спірних правовідносин не можна застосувати реституцію, оскільки договір дарування укладено ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які померли не є підставою для скасування рішень судів, з огляду на те, що суд першої інстанції, виконуючи вимоги цивільно-процесуального законодавства двічі зупиняв провадження у справі до вступу правонаступників ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Відсутність у спадкоємців ОСОБА_6 та ОСОБА_7 свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог ОСОБА_4

Всі інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів першої й апеляційної інстанцій, яким суди надали належне обґрунтування, а тому Верховний суд не вбачає підстав для їх детальної аргументації, оскільки судами попередніх інстанцій їм надана належна оцінка, вони не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій. При цьому судом враховано, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що пункту першого статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Більш того, відхиляючи скаргу, касаційний суд фактично може спиратися на підстави, надані у рішенні суду нижчої інстанції (справа Гарсіа Руїз проти Іспанії).