розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" та ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6, на рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року у складі суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Соколової В. В.,

У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Ощадбанк"), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Сидоренка А. В., треті особи: ОСОБА_5, відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Позовна заява мотивована тим, що виконавчий напис про звернення стягнення на іпотечне майно, а саме земельну ділянку площею 0, 1511 га та домоволодіння, які розташовані по АДРЕСА_1 та належать позивачу на праві власності, вчинено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренком А. В. неправомірно через порушення вимог закону, оскільки сума заборгованості за кредитним договором не є безспірною, вимога про погашення саме такої заборгованості іпотекодавцю та боржнику банком не направлялася, крім того стягнення звернуто одночасно на два об'єкти нерухомості, вартість яких значно перевищує суму самої заборгованості.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 червня 2017 року у складі головуючого судді Батрин О. В., у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що заявлені вимоги є недоведеними, оскільки зафіксована у виконавчому написі нотаріуса сума заборгованості по тілу кредиту, відсоткам та пені розрахована відповідно до умов кредитного договору, боржнику та поручителю направлялись вимоги щодо виконання порушених зобов'язань, які були отримані 25 вересня 2010 року, а звернення стягнення відразу на два предмета іпотеки не суперечить вимогам Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване пропуском строку позовної давності при звернені до суду з даним позовом, про що ПАТ "Ощадбанк" було заявлено відповідне клопотання у суді першої інстанції до винесення ним рішення, доказів щодо поважності причин пропуску строку позовної давності позивачем не надано. При цьому, суд зазначив про доведеність позовних вимог, оскільки сума заборгованості, яка вказана у виконавчому написі не є безспірною.

04 січня 2018 року ПАТ "Ощадбанк" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судове рішення апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована відсутністю підстав для відмови в задоволенні позовних вимог з причин пропуску строку позовної давності, оскільки позовні вимоги не є доведеними, що є самостійною підставою для відмови у їх задоволенні.

У касаційній скарзі, поданій 15 січня 2018 року ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6, просить рішення апеляційного суду скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач у відповідності до вимог статей 256, 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) вчасно звернулася до суду за захистом своїх прав, проте суд апеляційної інстанції неправильно застосував вказані норми матеріального права й дійшов помилкового висновку про пропуск строку позовної давності.

Ухвалами Верховного Суду від 22 січня 2018 року та від 02 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у вищезазначеній справі за вказаними касаційними скаргамиПАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6

03 травня 2018 року ПАТ "Ощадбанк" подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, вказуючи на те, що доводи позивача про обов'язковість внесення банком до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформації про звернення стягнення на предмет іпотеки є помилковими та свідчать про неправильне застосування позивачем норм Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (1255-15) . Крім того, доводи ОСОБА_3 про те, що перебіг строку позовної давності повинен відліковуватися з 12 листопада 2015 року - з дня внесення державним виконавцем відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно щодо обтяження є необґрунтованими, оскільки перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, а тому підстав для врахування цих доводів немає.

21 червня 2018 року ухвалою колегії суддів Верховного Суду вищевказану справу призначено до судового розгляду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 06 червня 2008 року між ПАТ "Ощадбанк" та ОСОБА_5 було укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 885.

У забезпечення цього договору, того ж дня між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № 1794, предметом якого є належні позивачу на праві власності земельна ділянка площею 0, 1511 га та домоволодіння, які розташовані по АДРЕСА_1.

Внаслідок неналежного виконання позичальником ОСОБА_5 умов договору про відновлювальну кредитну лінію щодо своєчасного повернення кредитних коштів у нього виникла заборгованість.

Відповідно до статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимоги про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушення зобов'язання у не менш ніж тридцяденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

23 вересня 2010 року ПАТ "Ощадбанк" надіслало ОСОБА_5 та ОСОБА_3 листа-вимогу про погашення заборгованості за договором № 885 від 06 червня 2008 року і вимагав протягом тридцяти календарних днів з дати одержання вимоги сплатити залишок заборгованості по кредиту у загальному розмірі 3329160,00 грн без зазначення усіх складових такої заборгованості, попередивши при цьому, що в разі невиконання вимоги банк буде вимушений вжити заходи щодо погашення заборгованості в примусовому порядку шляхом вчинення виконавчого напису про звернення стягнення на іпотечне майно.

22 листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренком А. В. вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на іпотечне майно, а саме земельну ділянку площею 0, 1511 га та домоволодіння, які розташовані по АДРЕСА_1 та належать позивачу на праві власності. За рахунок коштів, виручених від реалізації зазначеного нерухомого майна, нотаріус запропонував задовольнити вимоги ПАТ "Ощадбанк" по поверненню простроченої заборгованості по кредиту в розмірі 3688184,35 грн, з яких основна сума боргу по кредиту 3258320,00 грн, прострочена сума боргу по кредиту 141680,00 грн, сума боргу по нарахованим відсоткам 36189,04 грн, прострочена сума боргу по нарахованим відсоткам 413021,98 грн, пеня за порушення строків сплати кредиту 5153,61 грн, пеня за порушення строків сплати відсотків 11688,76 грн.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України "Про нотаріат" (3425-12) та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України "Про нотаріат"). Цим актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (z0282-12) (далі -Порядок вчинення нотаріальних дій, Порядок).

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України "Про нотаріат").

Так, згідно зі статтею 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України "Про нотаріат" визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).

Згідно з пунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменуванняі місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника-фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмову повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).

Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за яким стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (1172-99-п) (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Закону України "Про нотаріат" (3425-12) та Порядку вчинення нотаріальних дій.

За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків.

Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувану можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. При цьому, на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України "Про виконавче провадження"). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.

Захист прав боржника в процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається в спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відміннім від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування безспірності.

Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі факт (подання стягувачем відповідних документів) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.

З огляду на наведене та з урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України "Про нотаріат" захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.

Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України "Про нотаріат" у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.

Отже, в основі вчинення вищевказаної нотаріальної дії лежить факт безспірності наявної у боржника заборгованості.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності та взаємного зв'язку, установивши, що розмір заборгованості зазначений у листі-повідомлені боржнику та іпотекодавцю в сумі 3329160,00 грн без зазначення усіх її складових, відрізняється від вказаного розміру такої заборгованості, указаної банком при зверненні до нотаріуса в сумі 3688184,35 грн, а також у наданому банком розрахунку сума боргу по нарахованим відсоткам включає в себе суму простроченого боргу по кредиту, крім того в рахунку неправильно нараховано пеню за порушення строків сплати кредиту, оскільки згідно умов кредитного договору перший платіж по тілу кредиту мав бути здійснений в період до 23 липня 2010 року, відповідно й заборгованість по тілу кредиту має обчислюватися лише з 24 липня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису від 22 листопада 2010 року указана банком заборгованість не є безспірною, що свідчить про доведеність позовних вимог ОСОБА_3

Разом з тим, є правильним висновок апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову за спливом строку позовної давності.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.

У статті 261 ЦК України закріплено, що перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, зазначає у рішенні про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленої до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З матеріалів справи вбачається, що ПАТ "Ощадбанк" заперечуючи проти позову просило застосувати наслідки пропуску строку позовної давності.

За правилами частини першої статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже можливо втратили достовірність і повноту із пливом часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінг та інші проти Сполученого Королівсьва"; пінкт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, не достатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Саме така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Установлено, що позивач ОСОБА_3 була присутня та поставила свій підпис у акті опису та арешту майна, який складено 16 липня 2013 року державним виконавцем при примусовому виконанні спірного виконавчого напису від 22 листопада 2010 року, що є беззаперечним доказом про обізнаність позивача про вчинений виконавчий напис про звернення стягнення на належне їй на праві власності нерухоме майно. Проте до суду з даним позовом ОСОБА_3 звернулася тільки у травні 2017 року, тобто з пропуском визначеного статтею 257 ЦК України строком позовної давності, не надавши доказів поважності причин його пропуску.

Доводи касаційної скарги ПАТ "Ощадбанк" про недоведеність вимог позивача та безспірність заборгованості, оскільки при зверненні до нотаріуса для вчинення виконавчого напису банк надав усі необхідні документи, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса, що в свою чергу унеможливлює застосування позовної давності, не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом перегляду апеляційним судом та не знайшли свого підтвердження.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 щодо дотримання нею строку позовної давності при зверненні до суду з даним позовом спростовуються матеріалами справи та обґрунтованими висновками суду апеляційної інстанції проте що перебіг строку позовної давності слід рахувати з 16 липня 2013 року, оскільки саме цього дня був складений акт опису та арешту майна державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області при примусовому виконанні виконавчого напису № 2702, виданого 22 листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сидоренком А. В. про звернення стягнення на земельну ділянку, а позивач була присутня та поставила свій підпис в цьому акті.

Таким чином, наведені у касаційних скаргах позивача та відповідача доводи не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.