розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Рівненської області у складі колегії суддів: Шеремет А. М., Григоренка М. П., Ковальчук Н. М., від 07 березня 2017 року

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку "Правекс-Банк" (далі - ПАТ КБ "Правекс-Банк"), приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Наумової Н. Г. про визнання договору іпотеки припиненим та зобов'язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що 05 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит у розмірі 52 000 доларів США на строк до 05 жовтня 2027 року для придбання квартири.

05 жовтня 2007 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_5 з іншої сторони укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

На забезпечення виконання вказаного вище кредитного зобов'язання 05 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та банком укладено договір іпотеки, на підставі якого в іпотеку передано належну на праві власності ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 15 січня 2015 року та ухвалою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 березня 2015 року встановлено факт проживання її однією сім'єю без шлюбу з ОСОБА_5 з 2004 року до дня його смерті.

23 березня 2015 року вона звернулася до приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Матвєєвої О. В. із письмовою заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яке отримала 31 березня 2015 року. Того ж дня проведена державна реєстрація її права власності.

Зазначала, що копія свідоцтва про право на спадщину направлена нотаріусом на адресу іпотекодержателя - ПАТ КБ "Правекс-Банк", 01 квітня 2015 року, отримана останнім 03 квітня 2015 року, тому пройшов шестимісячний строк, протягом якого банк міг пред'явити вимоги до неї про повернення кредитних коштів.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати договір іпотеки від 05 жовтня 2007 року припиненим, зобов'язати нотаріуса провести державну реєстрацію припинення іпотеки та припинення заборони відчуження нерухомого майна.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір іпотеки, укладений 05 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та ПАТ КБ "Правекс-Банк, припиненим.

Зобов'язано приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Наумову Н. Г. провести державну реєстрацію припинення іпотеки та припинення заборони відчуження нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив із того, що банк достовірно знаючи про смерть боржника ОСОБА_5 протягом шестимісячного строку, встановленого частиною другою статті 1281 ЦК України, будь-яких вимог до ОСОБА_1, як його спадкоємця, не пред'явив, тому втратив таке право. При цьому суд послався на правову позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 08 квітня 2015 року № 6-33цс15. Також суд послався на положення статті 608 ЦК України, вказавши, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 07 березня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "Правекс-Банк" задоволено.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 листопада 2016 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що статтею 17 Закону України "Про іпотеку" передбачено підстави припинення іпотеки, однак такої підстави, як смерть іпотекодавця, вказана норма не містить.

Крім того, правила статті 1281 ЦК України регулюють порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед своїм кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність. При цьому апеляційний суд послався на іншу правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 17 лютого 2016 року № 6-31цс16.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців (правова позиція, висловлена у постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року № 6-33цс15).

Таким чином, визначений частиною другою статті 1281 ЦК України строк, протягом якого відповідач міг пред'явити до неї вимогу про виконання зобов'язання за кредитним договором закінчився 04 жовтня 2015 року.

Разом з тим іпотека не є зобов'язанням, а є видом забезпечення виконання зобов'язання, вимогу про виконання якого відповідач втратив 04 жовтня 2015 року, тому суд першої інстанції законно і обґрунтовано припинив таке забезпечення, оскільки для неї, як власника, воно породжує юридичні наслідки.

Правова підстава такого припинення - стаття 17 Закону України "Про іпотеку", відповідно до якої іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Отже, Рівненський міський суд Рівненської області, встановивши факт недотримання преклюзивних строків ПАТ КБ "Правекс-Банк" для пред'явлення до неї вимог про виконання зобов'язань за кредитним договором законно та обґрунтовано визнав припиненим договір іпотеки, який укладався на забезпечення виконання кредитного договору.

Апеляційний суд Рівненської області належної уваги на ці обставини не звернув. Не встановив, чи було допущене порушення зобов'язання боржником, не встановив момент такого порушення, внаслідок чого невірно застосував правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-31цс16.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

19 квітня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

У пункті 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 05 жовтня 2007 року між ОСОБА_5 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" укладено кредитний договір, за умовами якого ОСОБА_5 отримав кредит у розмірі 52 000 доларів США на строк до 05 жовтня 2027 року для придбання квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 15 січня 2015 року та ухвалою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 березня 2015 року встановлено факт проживання ОСОБА_1 однією сім'єю без шлюбу з ОСОБА_5 з 2004 року до дня його смерті.

23 березня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Матвєєвої О.В. із письмовою заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме на квартиру АДРЕСА_1, яке отримала 31 березня 2015 року. Того ж дня проведена державна реєстрація її права власності.

Копія свідоцтва про право на спадщину направлена нотаріусом на адресу іпотекодержателя - ПАТ КБ "Правекс-Банк", 01 квітня 2015 року, отримана останнім 03 квітня 2015 року.

Відповідно до частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

При цьому згідно зі статтею 1281 ЦК України спадкоємці зобов'язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги.

Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги.

Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Отже, встановлені статтею 1281 ЦК України строки - це строки, у межах яких кредитор, здійснюючи власні активні дії, може реалізувати своє суб'єктивне право.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України "Про іпотеку").

Вона має похідний характер від основного зобов'язання і за загальним правилом є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 цього Закону).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 зазначеного Закону. Зміст цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.

Так, згідно з абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням, цей Закон не передбачає.

За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 "Припинення зобов'язання" розділу І книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України (435-15) , норми якої передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599), переданням відступного (стаття 600), зарахуванням (стаття 601), за домовленістю сторін (стаття 604), прощенням боргу (стаття 605), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606), неможливістю виконання (стаття 607), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609).

Сплив позовної давності, сплив строку пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 "Припинення зобов'язання" ЦК України (435-15) не передбачають.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами цієї статті особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

Отже, за загальним правилом ЦК України (435-15) зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Так само сплив визначеного статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги, а не припинення зобов'язання.

Зазначена правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року № 6-1840цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522407/15-ц (провадження № 14-53 цс 18).

Таким чином, сплив строку, передбаченого частиною другою статті 1281 ЦК України, сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.

Посилання судів попередніх інстанцій на певні правові позиції Верховного Суду України, які зазначені в судових рішеннях, є безпідставним, оскільки вони стосуються інших фактичних і правових обставин та вимог, а саме вимог кредитора до спадкоємців про захист порушеного права.

Доводи касаційної скарги висновки апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Згідно з статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду