розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6, на ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 31 січня 2017 року в складі колегії суддів Федорової Н. О., Пастощука М. М., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ :

31 травня 2016 року Хмельницький професійний ліцей електроніки (далі - ХПЛЕ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про виселення та просив суд виселити ОСОБА_5 та її неповнолітню дочку ОСОБА_6 з кімнати АДРЕСА_1 в учнівському гуртожитку ХПЛЕ для малосімейних, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 (далі - гуртожиток), та стягнути з ОСОБА_5 на користь позивача 3152,06 грн заборгованості за комунальні послуги.

В обґрунтування позовних вимог ХПЛЕ зазначав, що між Хмельницьким професійним технічним училищем № 18 (далі - ХПТУ-18), правонаступником якого є ХПЛЕ, та ОСОБА_5 був укладений договір оренди кімнати АДРЕСА_1 в гуртожитку, строком на три роки. Після реорганізації ХПТУ на підставі заяви ОСОБА_5 був укладений новий договір оренди зі строком дії до 01 серпня 2007 року. ОСОБА_5 у ХПТУ-18 чи ХПЛЕ не навчалася та в трудових відносинах з ними не перебувала.

Враховуючи, що строк дії договору оренди закінчився, ОСОБА_5 втратила право користування кімнатою АДРЕСА_1 в гуртожитку, однак, виселитися в добровільному порядку ОСОБА_5 відмовляється. За період проживання в учнівському гуртожитку ОСОБА_5 має заборгованість за спожиті комунальні послуги в розмірі 3152,06 грн.

Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 05 жовтня 2016 року позовні вимоги Хмельницького професійного ліцею електроніки до ОСОБА_5 в частині стягнення заборгованості по сплаті комунальних платежів залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 05 жовтня 2016 року).

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року позов задоволено, виселено ОСОБА_5 та її неповнолітню дочку ОСОБА_6 з кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку.

Суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_5 та її дочка ОСОБА_6 підлягають виселенню з кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку без надання іншого житла, оскільки проживання ОСОБА_5 в гуртожитку не пов'язане з навчанням чи виконанням трудових обов'язків в указаній установі, а строк дії договору оренди закінчився та не був продовжений.

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 31 січня 2017 року апеляційну скаргу відхилено, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини в справі та на підставі належних доказів ухвалив обґрунтоване рішення з правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням норм процесуального права.

20 лютого 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 31 січня 2017 року та просила скасувати її, посилаючись на те, що суди не врахували, договір найму кімнати АДРЕСА_1 у гуртожитку вважається укладеним на новий строк, оскільки ХПЛЕ в порядку, передбаченому цивільним законодавством, не зверталося до неї з попередженням про відмову від укладення такого договору на новий строк.

23 березня 2017 року ХПЛЕ подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на зазначену касаційну скаргу, в якому зазначив, що новий договір найму кімнати з ОСОБА_5 не укладений, а тому відсутні підстави для скасування обґрунтованих судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2017 року відкрито провадження в даній справі.

На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) 03 березня 2018 року дана справа передана до Верховного Суду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що дирекція дитячої музичної школи № 2 м. Хмельницького листом від 30 жовтня 2002 року № 108 звернулася до директора ХПТУ-18 та просила надати ОСОБА_5, яка працює на посаді завідуючого господарством ХДМШ № 2, кімнату в гуртожитку на сім'ю з двох осіб.

15 липня 2002 року за результатами засідання професійного комітету вчителів ХПТУ-18 та на підставі протоколу № 29 від 10 липня 2002 року ХПТУ-18 видав ОСОБА_5 ордер № 48, відповідно до якого ОСОБА_5 має право на вселення в гуртожиток з подальшим укладенням договору оренди.

16 листопада 2002 року між ХПТУ-18 і ОСОБА_5 був укладений договір № 18/02 про оренду житлового приміщення в гуртожитку, відповідно до якого ОСОБА_5 та її дочка ОСОБА_7 вселилися в кімнату АДРЕСА_1 у гуртожитку. Термін дії договору - три роки.

На підставі наказу Міністерства освіти і науки України від 13 червня 2003 року № 377 ПТУ -18 було реорганізоване в ХПЛЕ.

Відповідно до пункту 2 "Положення про учнівський гуртожиток Хмельницького професійного ліцею електроніки м. Хмельницького" ХПЛЕ є балансоутримувачем гуртожитку по АДРЕСА_1, який має статус учнівського.

На підставі заяви ОСОБА_5 від 26 липня 2006 року про надання дозволу на продовження договору оренди житла між ХПЛЕ та ОСОБА_5 був укладений договір від 15 серпня 2006 року № 12/06 про оренду житлового приміщення в гуртожитку, згідно з умовами якого кімната АДРЕСА_1 у гуртожитку була надана в користування ОСОБА_5 на сім'ю з двох осіб до 01 серпня 2007 року.

Судами встановлено, що ОСОБА_5 та її дочка ОСОБА_7 тривалий час на законних підставах проживають у гуртожитку та вважають його своїм житлом.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі стеттю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

Відповідно до пункту 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі "Прокопович проти Росії" № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до статтей 116, 132 Житлового кодексу УРСР. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та дійшов необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову й виселення ОСОБА_5 і ОСОБА_7 з гуртожитку без надання іншого житла. В задоволенні позову слід відмовити.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6, задовольнити.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 31 січня 2017 року скасувати.