розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 17 травня 2017 року в складі судді Літвінової О. Г. та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 18 жовтня 2017 року в складі колегії суддів: Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б., Яремка В. В.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк"

(далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 08 серпня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", та ОСОБА_6, укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою 12,5 % річних з кінцевим терміном погашення заборгованості до 08 серпня 2018 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5 укладено договір іпотеки від 08 серпня 2008 року, предметами якого є квартира АДРЕСА_1. Позичальник не виконав належним чином свої кредитні зобов'язання, тому станом на 28 липня 2015 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 230 020,87 грн, що складається із заборгованості за тілом кредиту - 215 458,80 грн, заборгованості зі сплати відсотків - 14 535,07 грн.

На підставі викладеного ПАТ "Укрсоцбанк", з урахуванням уточнених позовних вимог, просило: в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за ПАТ "Укрсоцбанк".

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 17 травня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що визнання права власності за іпотекодержателем є саме позасудовим порядком вирішення спору.

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 18 жовтня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, не може передбачати передачу іпотекодержателю за рішенням суду права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Крім того, стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює таке право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Укрсоцбанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач відповідно до умов іпотечного договору та Закону України "Про іпотеку" (898-15) має право на набуття права власності на предмет іпотеки на підставі рішення суду в разі порушення позичальником умов кредитного договору.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

18 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами встановлено, що 08 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк", правонаступником якого є ПАТ "Дельта Банк", та ОСОБА_6, укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 20 000 доларів США зі сплатою 12,5 % річних з кінцевим терміном погашення заборгованості до 08 серпня 2018 року.

На забезпечення кредитних зобов'язань між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_4, ОСОБА_5 укладено договір іпотеки від 08 серпня 2008 року, предметами якого є квартира АДРЕСА_1.

Позичальник не виконав належним чином свої кредитні зобов'язання, тому станом на 28 липня 2015 року утворилася заборгованість перед банком у розмірі 230 020,87 грн, що складається із заборгованості за тілом кредиту - 215 458,80 грн, заборгованості зі сплати відсотків - 14 535,07 грн.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до пункту 11 іпотечного договору в разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання повністю або частково іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань.

Зокрема, у підпункті 12.3.1 іпотечного договору зазначено, що іпотекодержатель звертає стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

У статті 12 Закону України "Про іпотеку" вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

При цьому позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц та спростовують доводи касаційної скарги.

На підстави викладеного суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки умовами договору іпотеки не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом визнання за іпотекодержателем права власності. Крім того визнання та реєстрація права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі рішення суду Законом України "Про іпотеку" (898-15) не передбачено.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 17 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін.