розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4на рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 травня 2016 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Песоцька Л. І., Ткаченко Т. Б.,

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна.

Позовна заява мотивована тим, що з 28 березня 1987 року вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі, який у грудні 2015 року розірвано за рішенням суду. За час сумісного подружнього життя на ім'я відповідача була придбана трикімнатна квартира № 3 на вул. Зелинського, 15 у м. Маріуполі Донецької області, яка є спільною сумісною власністю подружжя. З урахуванням уточненої позовної заяви просила визнати за нею та відповідачем в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на квартиру № 3 на вул. Зелинського, 15 у м. Маріуполі по ? частині кожному.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від

08 квітня 2016 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності на ? частку за кожним на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 60,2 кв. м, житловою площею

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира була придбана сторонами під час шлюбу за спільні кошти подружжя, у зв'язку з чим підлягає поділу в рівних частках, по ? частині кожному. Доводи відповідача про те, що частину вартості спірної квартири він виплачував за власні кошти, які утримувалися з його заробітної плати, і частка у власності позивача має складати 17/50, а його - 33/50, суд до уваги не взяв, оскільки шлюб між сторонами було розірвано рішенням місцевого суду від 27 грудня 2015 року.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 26 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено.

Позовні вимоги ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 17/50 часток квартири АДРЕСА_1

Визнано за ОСОБА_5 право власності на 33/50 часток квартири АДРЕСА_1

Вирішено питання щодо розподілу судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи, дійшов помилкового висновку про необхідність поділу спірного майна між подружжям в рівних частках, оскільки за спільні кошти подружжя було придбано лише 34/50 часток спірної квартири, які підлягають поділу між сторонами, оскільки за період окремого проживання з січня 2000 року відповідачем на виконання вимог договору купівлі-продажу квартири від 04 лютого 1997 року було сплачено 6 516,00 грн, що становить 16/50 часток спірної квартири, які не підлягають поділу, оскільки придбані ним за особисті кошти.

30 червня 2016 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та вирішив питання щодо виділення часток квартири. Також заявниця вказує на те, що суд не взяв до уваги той факт, що спірна квартира була придбана ними у 1997 році, а питання щодо погашення заборгованості зі сплати за договором купівлі-продажу квартири є окремим видом правовідносин між подружжям, які повинні вирішуватися в іншому судовому провадженні. Зазначає, що у позовній заяві посилалась на норми Сімейного кодексу України (2947-14) (далі - СК України (2947-14) ), які апеляційний судом не було застосовано.

29 серпня 2016 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що заборгованості із виплат за договором купівлі-продажу квартири не має, оскільки він здійснив всі виплати. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано взяв до уваги, що частина коштів, сплачених за спірну квартиру, були особистими коштами відповідача, а доводи позивача стосовно того, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та вирішив питання про виділення часток квартири, є надуманими.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII"Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

14 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом установлено, що 28 березня 1987 року між ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб.

04 лютого 1997 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_6, придбав у відкритого акціонерного товариства "Маріупольгаз" квартиру АДРЕСА_1

За умовами договору купівлі-продажу спірна квартира придбана за

22 436,00 грн. При укладенні договору відповідачем сплачено 25% її вартості (тобто 5 609,00 грн), а решту суми у розмірі 16 827,00 грн ОСОБА_5 зобов'язався сплачувати у розстрочку протягом п'яти років з урахуванням індексації інфляції, рівними частками по 280,45 грн, починаючи з 01 січня

1997 року по 31 грудня 2001 року щомісячно.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 25 грудня 2015 року шлюб між сторонами розірвано.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" (v0003700-06) за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України (2947-14) .

До спірних правовідносин щодо поділу квартири необхідно застосовувати норми КпШС України (2006-07) , оскільки СК України (2947-14) введений в дію 1 січня 2004 року і зворотної сили не має, а спірна квартира придбана 04 лютого 1997 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно визначився з нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, а суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги позивача, необґрунтовано посилався на норми СК України (2947-14) , який набрав чинності лише з 01 січня

Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Згідно з частиною першою статті 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. Аналогічне положення закріплене в статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України. Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

У пункті 9 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України (2006-07) " (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Отже, виходячи із аналізу зазначених норм, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Відповідно до частини першої статті 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

З рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 25 грудня 2015 року, яким шлюб між сторонами розірвано, встановлено, що звертаючись до суду із позовом про розірвання шлюбу, ОСОБА_4 вказала, що шлюбно-сімейні відносини з відповідачем припинені, спільно не проживають з 2000 року у зв'язку з особистими неприязними стосунками та спільне господарство не ведуть, такі ж самі пояснення надав ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційного суду та підтвердив, що фактично шлюбні відносини з позивачем були припинені наприкінці 1999 року і з січня 2000 року вони сумісно однією сім'єю не проживали.

Доказів, які б підтверджували сумісне проживання сторін однією сім'єю з січня 2000 року, позивачем, всупереч вимогам частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України, ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано.

Довідка надана публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Маріупольгаз" від 18 лютого 2016 року №44 доводить, що за період з 01 січня 1997 року до 31 грудня 1999 року із заробітної плати відповідача на виконання умов договору купівлі-продажу утримано

9 738,00 грн, а з 01 січня 2000 року до 31 грудня 2001 року - 6 516,00 грн.

Таким чином, апеляційний суд, змінюючи рішення місцевого суду, дійшов правильного висновку, що за час спільного подружнього життя сторонами придбано за сумісні кошти 34/50 часток квартири, а інші 16/50 її часток придбані відповідачем за особисті кошти.

ОСОБА_4 не надано належних доказів на підтвердження того, що з 01 січня 2000 року до 31 грудня 2001 року вона брала участь у виплаті коштів в рахунок несплаченої вартості спірної квартири.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що рішення апеляційного суду постановлене без додержання норм матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 липня 2016 року зупинено виконання оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції до закінчення касаційного розгляду справи.

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає залишенню без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін, відповідно до положень частини 3 статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Апеляційного суду Донецької області від 26 травня 2016 року.