розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 грудня 2015 року у складі судді Ганкіної І. А., ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 26 січня 2016 року у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Стадника І. М., Колоса С. С. та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 19 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Голота Л. О., Іващук В. А., Нікушин В. П.,

У січні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом, який неодноразово уточнювала в частині належності відповідачів, до

ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та знесення самочинно встановленого паркану.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 квітня 2013 року серія та номер НОМЕР_1 є власником земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер НОМЕР_2, розташованої в с. Бохоники Вінницького району Вінницької області, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства. В жовтні 2013 року позивач виявила, що на належній їй земельній ділянці самочинно зведений бетонний паркан зі сторони сусідньої земельної ділянки. Згідно з актом від 06 листопада

2013 року, складеного комісією в складі депутата сільської ради Бунзи І. М., землевпорядника ОСОБА_8, секретаря земельної комісії ОСОБА_9 та члена земельної комісії ОСОБА_10, встановлено, що частину належної позивачу земельної ділянки обгороджено бетонними плитами в кількості

25 штук, які встановлені на кам'яний фундамент. Представником товариства з обмеженою відповідальністю "Юридично-земельний союз "Альянс" (далі - ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс") при встановленні межових знаків на належній позивачу земельній ділянці були передані межові знаки відповідно до акта від 04 грудня 2013 року, а також зафіксовано, що дійсно з боку сусідньої земельної ділянки, власником якої є відповідач, здійснено самовільну забудову належної позивачу земельної ділянки. Тобто, самовільно захоплено 0,0576 га належної позивачу земельної ділянки.

Позивач з урахуванням остаточних уточнень позовних вимог просила усунути перешкоди в користуванні її земельною ділянкою, розташованою у

с. Бохоники Вінницького району Вінницької області, яка належить їй на праві приватної власності та зобов'язати ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, площею

0, 0576 га, знести самочинно встановлений паркан та демонтувати його фундамент в точках 2-3 довжиною 13,55 м, в точках 2-4 довжиною 32,60 м відповідно до кадастрового плану земельної ділянки.

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 грудня

2015 року позов задоволено.

Усунено перешкоди ОСОБА_4 в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер НОМЕР_2 площею 0,15 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташованої у

с. Бохоники Вінницького району Вінницької області, та зобов'язано

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 за власний рахунок звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, площею 0,0576 га, знести самочинно встановлений паркан та демонтувати його фундамент в точках 2-3 довжиною 13,55 метрів, в точках 3-4 довжиною 32,60 метрів відповідно до кадастрового плану земельної ділянки, складеного ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс" у 2013 році.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час судового розгляду підтвердився факт, що відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_6 чиняться перешкоди позивачу в користуванні земельною ділянкою шляхом самочинно встановленого паркану та фундаменту, а тому позовні вимоги ОСОБА_4 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

14 грудня 2015 року ОСОБА_5 подала апеляційну скаргу на вказане рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 26 січня 2016 року її апеляційну скаргу відхилено, а рішення суду першої інстанції від 02 грудня 2015 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доводи апеляційної скарги є несуттєвими та на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції не впливають. Посилання ОСОБА_5 на те, що її земельна ділянка не межує із земельною ділянкою позивача не мають правового значення для справи.

19 лютого 2016 року ОСОБА_6 також подав апеляційну скаргу на рішення місцевого суду.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 19 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково, рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення судових витрат з ОСОБА_6

Рішення в цій частині викладено в такій редакції:

"Судові витрати, понесені ОСОБА_4 при сплаті судового збору в розмірі 121,80 грн (? частина від сплаченої 15 січня 2014 року суми в розмірі 243,60 грн), компенсувати за рахунок держави".

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції в належній мірі дослідив і оцінив обставини справи, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, однак неправильно застосував норми процесуального права при вирішенні питання щодо розподілу судового збору, що стало підставою для зміни рішення суду першої інстанції в цій частині.

26 серпня 2016 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

26 вересня 2016 року ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ аналогічну за змістом касаційну скаргу, на виконання ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2016 року щодо усунення недоліків.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_6 було заучено до участі у справі, як третю особу на стороні відповідача ОСОБА_5, в подальшому залучено до участі у справі як відповідача, проте він ніяких судових повідомлень не отримував, судових повісток про розгляд справи також не отримував. Додає, що місцевий суд в порушення частини другої статті 33 ЦПК України 2004 року не розпочав розгляд справи спочатку. Зазначає про те, що суддя Ганкіна І. А. в порушення вимог частини 1 статті 21 ЦПК України не заявила собі самовідвід, оскільки у 2012 році вона розглядала справу № 203/5230/12 де ОСОБА_6 був також відповідачем. Додає, що він просив відкласти розгляд справи у зв'язку з перебуванням його на лікарняному. Зазначає, що судом першої інстанції не було досліджено та надано оцінки всім доказам у справі у зв'язку з чим з нього як інваліда ІІ групи було стягнуто судовий збір. Вказує про те, що суд апеляційної інстанції 26 січня 2016 року розглянув справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 без його участі. Також зазначає про те, що під час розгляду його апеляційної скарги на рішення місцевого суду склад колегії апеляційного суду неодноразово змінювався. Вказує на те, що головуючим суддею було сфальсифіковано документи, у зв'язку з чим було включено в судове рішення його неповнолітніх дітей. Додає, що судом апеляційної інстанції в порушення статті 33 вказаного Кодексу не було виключено зі справи неналежного відповідача ОСОБА_5 та його не повнолітніх дітей, які не мають жодного відношення до справи.

Заперечення на касаційну скаргу інші учасники справи не подавали.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII"Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

14 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судом установлено, що ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер НОМЕР_2, що розташована в с. Бохоники, Вінницького району Вінницької області. ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1957 га згідно з Державним актом серії НОМЕР_3 від 19 вересня 2005 року, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1. ОСОБА_6 передано у власність земельну ділянку площею 0,0912 га, яка знаходиться на території Бохоницької сільської ради за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_4 на підставі рішення 26 сесії 6 скликання Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області від

29 вересня 2014 року (а. с. 5, 41 - 43, 244, том 1).

Згідно з актом комісії Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 06 листопада 2013 року встановлено, що частину належної позивачу земельної ділянки обгороджено бетонними плитами в кількості 25 штук, які встановлені на кам'яний фундамент.

Актом ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс" від 04 грудня 2013 року про передачу межових знаків під охорону та нагляд за зберіганням встановлено, що позивач ОСОБА_4 прийняла на зберігання та охорону довгострокові межові знаки встановленого зразка в кількості 6 штук (а. с. 13, том 1).

З кадастрового плану земельної ділянки вбачається: діл.1 - землі у власності ОСОБА_5, ОСОБА_11 земельна ділянка загальною площею 0,1957 га; діл. 2 - землі у власності ОСОБА_4 - самовільно зайнята земельна ділянка загальною площею 0,0576 га ОСОБА_5,

ОСОБА_11; діл. 3 - землі у власності ОСОБА_4 площею 0,0924 га (а. с. 10, том 1).

Проте, відповідно до повідомлення Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 19 лютого 2014 року № 47 за ОСОБА_11 жодної земельної ділянки у сільській раді не обліковується, а земельна ділянка загальною площею 0,1957 гаперебуває у власності лише

ОСОБА_5 (а. с. 41 - 43, том 1).

Заочним рішенням Вінницького районного суду від 26 грудня 2012 року у справі № 203/5230/12 позов прокурора Вінницького району Вінницької області в інтересах Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області, за участю третьої особи - Головного управління Держкомзему у Вінницькій області до ОСОБА_6 про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки задоволено. Серед решти задоволених вимог суд зобов'язав відповідача знести бетонний паркан, металевий вагончик та привести земельну ділянку площею 0,0182 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, у придатний для використання стан за власний рахунок (а. с. 161 - 164, том 1).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною другою статті 386 цього Кодексу власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення певних дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Згідно із статтею 391 цього Кодексу власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

ОСОБА_4 звернулась до суду за захистом свого права власності на земельну ділянку площею 0,15 га, що розташована в с. Бохоники, Вінницького району Вінницької області.

Порушення її права власності на цю ділянку підтверджуються доказами, наданими у справі, а саме актом комісії Бохоницької сільської ради Вінницького району Вінницької області та актом ТОВ "Юридично-земельний союз "Альянс" згідно яких вбачається, що частину її земельної ділянки орієнтовною площею 0,05 га самовільно зайнято відповідачами, здійснено це шляхом самочинно встановленого фундаменту та паркану на території земельної ділянки, яка їй належить.

Судами було встановлено, що паркан з бетонних плит був збудований ОСОБА_6 в період шлюбу з ОСОБА_5, і ними це не заперечувалося.

Також судами встановлено, що самочинне встановлення фундаменту та паркану на її земельній ділянці позивачем було виявлено в жовтні 2013 року, а власником земельної ділянки площею 0,0912 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_6 став лише після 29 вересня 2014 року, тобто після відведення йому цієї земельної ділянки у власність сільською радою.

Відповідно до статті 91 ЗК України власник земельної ділянки зобов'язаний не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Отже, самочинне встановлення фундаменту та паркану відповідачі здійснили в той момент, коли власником землі була ОСОБА_5, тому лише вона як власник земельної ділянки мала право споруджувати на належній їй земельній ділянці жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, зокрема бетонний паркан, відповідно до положень статті 90 ЗК України.

Тобто, зазначені дії відповідача відповідно до положень статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" кваліфікуються як самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до положень статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що відповідачісамовільно зайняли частину земельної ділянки позивача шляхом самочинного встановлення паркану та фундаменту на ній, у зв'язку з чим позовні вимоги є обґрунтованими та підлягали задоволенню.

Наведені у касаційній скарзі доводи щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального праващодо неналежного повідомлення ОСОБА_6 про розгляд справи та залучення його як відповідача, розгляду справи неповноважним судом та стягнення з нього як інваліда ІІ групи судового збору у справі були предметом перевірки суду апеляційної інстанції під час розгляду його апеляційної скарги та зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи, посилань на факти, що були предметом дослідження й оцінки дій суду апеляційної інстанції, який їх обґрунтовано спростував, а рішення суду першої інстанції в частині незаконного стягнення судового збору з ОСОБА_6 як з інваліда ІІ групи змінив. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

За положеннями частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року апеляційним судом справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією главою.

Згідно з частиною першою статті 158 ЦПК України 2004 року розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до статті 74 ЦПК України2004 року судові виклики здійснюються повістками, що надсилаються особам, які беруть участь у справі. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання.

Згідно із статтею 305 ЦПК України 2004 року апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Однак у матеріалах справи відсутні відомості про належне повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи на 26 січня 2016 року.

Отже, суд апеляційної інстанції при розгляді апеляційної скарги

ОСОБА_5 не дотримався вимог процесуального законодавства та належним чином не повідомив відповідача ОСОБА_6 про її розгляд, чим порушив його право брати участь у розгляді справи.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

19 лютого 2016 року ОСОБА_6 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, яка була прийнята судом до розгляду та 19 квітня 2016 року частково задоволена.

Рішення суду першої інстанції в частині стягнення судового збору з

ОСОБА_6 було змінено та викладено в новій редакції: "Судові витрати, понесені ОСОБА_4 при сплаті судового збору в розмірі 121,80 грн (? частина від сплаченої 15 січня 2014 року суми в розмірі 243,60 грн), компенсувати за рахунок держави". В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Таким чином, порушене судом апеляційної інстанції право ОСОБА_6 на судовий захист під час розгляду апеляційної скарги ОСОБА_5 було реалізовано ним під розгляду його апеляційної скарги, поданої 19 лютого

Отже, суд апеляційної інстанції перевірив всі доводи ОСОБА_6 щодо незаконності рішення суду першої інстанції та надав їм правову оцінку, а тому його право на судовий захист було реалізовано ним під час розгляду його апеляційної скарги.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо юридичної природи спірних правовідносин і закону, який їх регулює, не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно зі статтею 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.