розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 травня 2016 року у складі судді Воробель М. М. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Берези В. І., Бойко С. М., Приколоти Т. І.,

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5, Бердихівської сільської ради Яворівського району Львівської області (далі - Бердихівська сільська рада, сільська рада) про скасування рішення органу місцевого самоврядування та державного акта про право власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що позивачу належить жилий будинок АДРЕСА_1, а на праві користування - земельна ділянка, на якій розташований цей будинок.

Рішенням 32 сесії шостого скликання Бердихівської сільської ради від 23 січня 2015 року позивачу надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2291 га у власність для будівництва, обслуговування зазначеного будинку, господарських будівель та споруд.

У процесі приватизації виявилося, що власник суміжної земельної ділянки, ОСОБА_5, приватизувала частину земельної ділянки, яка перебуває в фактичному користуванні позивача, та частину земельної ділянки, що є вулицею загального користування та спільним заїздом.

У зв'язку з цим ОСОБА_4 звернувся до Бердихівської сільської ради із заявою, в якій повідомив про порушення своїх прав та неправомірність приватизації ОСОБА_5 частини його земельної ділянки та земельної ділянки загального користування.

За результатами обстеження земельних ділянок позивача та ОСОБА_5 постійна комісія з питань врегулювання земельних відносин сільської ради склала акт від 06 квітня 2015 року № 26, яким встановила, що до складу земельної ділянки, яку приватизувала ОСОБА_5 ввійшла дорога загального користування довжиною 30 м, шириною на заїзді до господарств - 6 м, на виїзді - 5 м, а також частина земельної ділянки, якою користується ОСОБА_4

Таким чином, Бердихівська сільська рада, не перевіривши достовірність даних, погодила технічну документацію щодо видачі ОСОБА_5 державного акта на земельну ділянку та надала дозвіл на оформлення у приватну власність земельної ділянки.

При цьому позивач стверджував, що заїзд, який приватизувала ОСОБА_5, є єдиним заїздом до його будинку. Також зазначав, що ОСОБА_5 самовільно змінила цільове призначення своєї земельної ділянки.

На підставі викладеного, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати протиправним та скасувати рішення 18 сесії 5-го скликання Бердихівської сільської ради від 16 грудня 2009 року № 359 про надання ОСОБА_5 у власність земельної ділянки площею 2 450 кв. м. для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд у с. Молошковичі Яворівського району Львівської області; визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2450 га, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1, від 23 листопада 2010 року, виданий ОСОБА_5 та зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 0110.46400021; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на зазначену земельну ділянку.

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 10 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що для захисту права позивача в обраний ним спосіб позивач повинен мати необхідний обсяг прав та обов'язків щодо володіння та користування землею: право власності чи право користування земельною ділянкою. Однак ОСОБА_4 не надав суду документа, що посвідчує його право власності чи право користування земельною ділянкою, площею 0,2291 га, на якій знаходиться його жилий будинок, а також не надав доказів відведення меж цієї земельної ділянки в натурі.

Таким чином, позивач не має права власності чи права користування земельною ділянкою, площею 0,2291 га, на якій знаходиться його жилий будинок та господарські споруди, отже такі права не можуть бути порушені.

У рішенні також зазначено, що посилання у позовній заяві на те, що ОСОБА_5 самовільно змінила цільове призначення своєї земельної ділянки, необґрунтоване, оскільки позивач не зазначив яким чином, якої саме земельної ділянки, та яке саме цільове призначення було змінене.

Разом із тим, суд першої інстанції вказував, що акт земельної комісії Бердихівської сільської радивід 06 квітня 2015 року №26, на який посилався ОСОБА_4 у позовній заяві, не є належним і допустимим доказом, оскільки в ньому не обґрунтовано висновок про наявність вулиці загального користування між земельними ділянками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Навпаки містобудівна документація населеного пункту с. Молошковичі не розроблялась, генеральний план населеного пункту відсутній, а на плані земельної ділянки, який розміщений на зворотному боці виданого ОСОБА_5 державного акта, в описі меж від Б до А зазначено: землі ОСОБА_4, і будь-яка вулиця загального користування відсутня.

Окрім викладеного, суд зазначав про те, що позивач не зазначив у позовній заяві, які норми актів земельного та іншого законодавства України порушила Бердихівська сільська рада під час прийняття оскаржуваного рішення та які права позивача цим рішенням порушені.

12 жовтня 2016 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішенням Бердихівської сільської ради від 23 січня 2015 року позивачу надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2291 га у власність для будівництва, обслуговування зазначеного будинку, господарських будівель та споруд. Цим рішенням сільська рада підтвердила те, що позивач на законних підставах користується згаданою земельною ділянкою. До того ж на цій земельній ділянці розташований належний йому будинок, в якому він проживає та в якому зареєстроване його постійне місце проживання.

ОСОБА_4 також стверджував, що Бердихівська сільська рада, порушуючи вимоги частини першої статті 83 ЗК України погодила технічну документацію та надала дозвіл ОСОБА_5 на отримання у приватну власність земельної ділянки, яка належить до земель загального користування - дороги, яка є спільним заїздом до домоволодінь сторін справи.

При цьому позивач зазначав, що існування дороги загального користування, яку приватизувала відповідач, підтверджується актом обстеження земельних ділянок сторін справи від 06 квітня 2015 року № 26, складеним постійною комісією з питань регулювання земельних відносин Бердихівської сільської ради, довідкою виконавчого комітету сільської ради від 25 березня 2015 року № 623 та поясненнями свідків, допитаних у судовому засіданні.

24 листопада 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення представника ОСОБА_5, ОСОБА_7

Заперечення містять доводи, які є аналогічними висновкам, якими суди першої та апеляційної інстанцій мотивували оскаржувані судові рішення.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

16 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судами встановлено, що відповідно до довідки Бердихівської сільської ради від 09 червня 2015 року №1013 за позивачемОСОБА_4 рахується житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 12).

Рішенням Бердихівської сільської ради від 16 грудня 2009 року № 359 "Про надання земельної ділянки у власність для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ОСОБА_5 в с. Молошковичі Яворівського району Львівської області" надано ОСОБА_5 у власність земельну ділянку площею 2 450 кв. м. для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (а. с. 7).

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на згадану земельну ділянку (а. с. 6).

Рішенням Бердихівської сільської ради від 23 січня 2015 року № 601 "Про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд" надано ОСОБА_4 дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,2291 га в с. Молошковичі Яворівського району Львівської області (а. с. 9).

03 квітня 2015 року ОСОБА_4 звернувся із заявою про захист своїх прав до Бердихівської сільської ради у зв'язку з тим, що під час розробки технічної документації із землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки виявлено, що ОСОБА_5 приватизувала частину земельної ділянки, яку має намір приватизувати позивач, та вулицю загального користування.

На підставі заяви ОСОБА_4 постійною комісією з питань регулювання земельних відносин Бердихівської сільської ради проведено обстеження земельних ділянок сторін справи, за результатами якого складено акт від 06 квітня 2015 року № 26 (а. с. 8).

У цьому акті зазначено, що ліцензована геодезична служба "ГЕО-ТРАНС" надала схему території земельної ділянки, відповідно до якої ОСОБА_5 приватизувала земельну ділянку, до складу якої входить вулиця загального користування. Також зазначено, що мають місце невеликі накладки фактичних меж земельних ділянок.

У результаті обстеження комісією також зроблено заміри вулиці загального користування, що проходить між земельними ділянками суміжних землекористувачів, згідно з якими: ширина вулиці внизу - 6 м, вгорі - 5 м, довжина - 30 м (там же).

Частиною першою статті 212 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно з частинами першою та другою статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі і споруди, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на будівлі і споруди.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частинах першій та другій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Аналогічні висновки містять постанови Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16.

Розглядаючи спір по суті, суди усупереч вимогам частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року неповно з'ясували фактичні обставини, які мали значення для правильного вирішення спору.

Як уже зазначалося, в матеріалах справи наявна довідка Бердихівської сільської ради від 09 червня 2015 року за № 1013, в якій зазначено, що за позивачемОСОБА_4 рахується житловий будинок АДРЕСА_1. Посилання на зазначений документ містять також оскаржувані судові рішення.

Однак ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не з'ясували на якій підставі згаданий будинок належить позивачу. Відповідно не з'ясована й обставина наявності чи відсутності у ОСОБА_4 права користування земельною ділянкою, на якій цей будинок розташований, яке могло у нього виникнути на підставі положень статей 377 ЦК України та 120 ЗК України (2768-14) .

З огляду на викладене висновки судів про відсутність у позивача, зокрема, права користування земельною ділянкою, на якій розташований його будинок, є передчасними.

Як уже зазначалося, суд першої інстанції в своєму рішенні вказав, що акт земельної комісії Бердихівської сільської ради від 06 квітня 2015 року №26 не є належним і допустимим доказом, оскільки в ньому не обґрунтовано висновок про наявність вулиці загального користування між земельними ділянками ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Навпаки містобудівна документація населеного пункту с. Молошковичі не розроблялась, генеральний план населеного пункту відсутній, а на плані земельної ділянки, який розміщений на зворотному боці виданого ОСОБА_5 державного акта, в описі меж від Б до А вказано: землі ОСОБА_4, і будь-яка вулиця загального користування відсутня.

Із рішення суду першої інстанції також вбачається, що у судовому засіданні були допитані свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10, які підтвердили, що між домоволодіннями сторін справи завжди проходила дорога.

З огляду на суперечливість доказів з приводу наявності дороги загального користування між домоволодіннями позивача та відповідача передчасними є також висновки судів про відсутність такої дороги.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про безпідставність позовних вимог ОСОБА_4 при неповно з'ясованих фактичнихобставинах справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких умов, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати викладене у цій постанові, надати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.