розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 09 листопада 2016 року у складі судді Сердинського В. С. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Гуля В. В.,

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому, з урахуванням збільшення позовних вимог, просила визнати договір купівлі-продажу автомобіля марки "КАМАЗ-5511", 1986 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, вчинений на підставі довідки-рахунку, виданої

19 серпня 2015 року ТОВ "Прогрес Автотрейд", та на підставі довідки-рахунку, виданої 29 серпня 2015 року ТОВ "БМ-Групп", недійсними; скасувати право власності ОСОБА_3, на спірний автомобіль; визнати автомобіль спільною сумісною власністю подружжя

ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнати за нею, право власності на 1/2 частину автомобіля, усунути перешкоди у користуванні нею

1/2 частиною автомобіля шляхом його витребування з незаконного користування ОСОБА_3.

Позовна заява мотивована тим, що з 28 вересня 2002 року вона перебуває у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 За час шлюбу вони придбали автомобіль марки "КАМАЗ-5511", 1986 року випуску, номерний знак

НОМЕР_1, право власності на який було оформлено на неї. За спільною домовленістю з відповідачем вказаний автомобіль перебував у користуванні останнього.

З лютого 2014 року сторони проживають окремо. Спірний автомобіль знаходиться у користуванні ОСОБА_2 На неодноразові вимоги позивача поділити вказаний автомобіль відповідач відмовлявся, мотивуючи тим, що автомобіль є його особистою власністю.

Позивач вважає, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя і належить позивачу та ОСОБА_2 у рівних частках, оскільки право власності на нього було набуте у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, і належить їм у рівних частках. Оскільки сторони не можуть дійти згоди про порядок поділу спірного майна, позивач, з метою захисту своїх прав, звернулась до суду із даним позовом.

Підставою недійсності правочину позивач указує відсутність її вільного волевиявлення та відповідність внутрішній волі учасника даного правочину ОСОБА_1, яка вільно не приймала рішення про відчуження спірного автомобіля.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області

від 09 листопада 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки спірним автомобілем сторони розпорядились ще під час перебування у шлюбі, позивач не довела того, що кошти від відчуження спірного автомобіля були витрачені не в інтересах сім'ї, а також те, що на момент відчуження спірного автомобіля, сторони припинили вести спільне господарство, тому відсутні правові підстави для задоволення позову.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 20 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи і вимогам закону.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що позивач не довела того, що відповідач під час відчуження автомобіля діяв не в інтересах сім'ї.

У касаційній скарзі, яка Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ зареєстрована у січні 2017 року, ОСОБА_1просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що вирішуючи спір, суди залишили поза увагою той факт, що оспорені позивачем правочини щодо відчуження спірного транспортного засобу вчинені з порушенням вимог діючого законодавства, тому підлягали визнанню недійними. Суди не врахували той факт, що відповідачі знали про відсутність згоди позивача на укладення оспорюваних договорів, що свідчить про їх недобросовісність.

Заявник також посилається на те, що, судами не застосовано судову практику судів касаційної інстанції та Верховного Суду України та прийшли неправильного висновку про недоведеність позовних вимог.

Обґрунтовуючи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається, що судові рішення ухвалені з дотримання норм матеріального права, підстави для їх скасування відсутні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня 2017 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів".

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Установлено, що з 28 вересня 2002 року ОСОБА_1 та

ОСОБА_2перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області

від 10 лютого 2016 року.

06 січня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2було придбано автомобіль марки "КАМАЗ-5511", 1986 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, який було зареєстровано на ім'я позивача ОСОБА_1

05 серпня 2015 року року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про розподіл спільно нажитого автомобіля.

19 серпня 2015 року, тобто під час спору щодо автомобіля, право власності на вказаний транспортний засіб було перереєстровано на ОСОБА_2

29 серпня 2015 року право власності на спірний транспортний засіб було зареєстровано на ОСОБА_3 на підставі довідки-рахунку

від 29 серпня 2015 року.

Як на підставу позову, ОСОБА_1. посилалась на те, що спірний транспортний засіб є спільною сумісною власністю подружжя, проте його відчуження відбулося без її згоди.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства.

Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України (435-15) та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

За змістом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При вирішенні спорів даної категорії, суд має з'ясувати, чи діяли недобросовісно сторони договору при його укладенні, та контрагент за таким договором, чи знав останній власник, чи за обставинами справи не міг знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і чи при укладенні договору щодо розпорядження спільним майном один із подружжя діяв за згодою другого з подружжя.

Оскаржувані судові рішення таких висновків не містять.

Так, суд дійшов висновку, що відчуження спірного транспортного засобу мало місце ще під час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у шлюбі, а позивач не довела, що таке відчуження відбулось не в інтересах сім'ї.

Проте залишилось не з'ясованим, яким чином 19 серпня 2015 року, тобто під час розгляду спору в суді, право власності на спірний транспортний засіб було перереєстровано на ОСОБА_2, чи надавала позивач згоду на відчуження та чи був ОСОБА_3 обізнаний про те, що придбаний ним 29 серпня 2015 року автомобіль марки "КАМАЗ-5511", 1986 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, є спільною сумісною власністю подружжя.

Мотивуючи рішення, апеляційний суд посилався на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 08 квітня 2015 року у справі №6-7цс15.

Проте суд не врахував, що наведена правова позиція стосується тих обставин, коли один із подружжя надав усну згоду на продаж спільного майна подружжя, а другий з подружжя погодився з такою згодою, що свідчить про неоднакові фактичні обставини справи.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, тому справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,