розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 23 березня 2016 року у складі колегії суддів: Боднар О. В., Джуги С. Д., Кеміня М. П.

У квітні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_5 протягом 2007 року відповідно до усної домовленості отримав від позивача 130 000 доларів США в якості оплати за продаж бару на перехресті вулиць Гагаріна і Лавріщева у м. Ужгороді, що підтверджується протоколом допиту відповідача в якості підозрюваного, письмовими поясненнями відповідача та показаннями ОСОБА_7 Проте відповідач фактично не продав йому зазначеного бару. У зв'язку з цим позивач просив на підставі статті 1212 ЦК України стягнути з відповідача на свою користь 130 000 доларів США у національній валюті України по курсу Національного банку України на день стягнення як безпідставно набуті.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Запорізької області від 20 жовтня 2015 року у складі судді Світлик О. М. позов ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 2 810 279,68 грн та 3 654 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач безпідставно отримав від позивача грошові кошти в розмірі 130 000 доларів США, а не набув їх в порядку виконання договірного зобов'язання, тому порушені права позивача підлягають захисту в порядку статті 1212 ЦК України шляхом стягнення з відповідача безпідставно набутих грошових коштів.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 23 березня 2016 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_5, скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідач визнав факт отримання від позивача коштів у сумі 130 000 доларів США в якості оплати за продаж кафе-павільйону по АДРЕСА_1 і уклав відповідний договір із сином позивача ОСОБА_6, що підтверджує факт підставності набуття коштів відповідачем за продаж цього майнового об'єкту. Оскільки договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України, у вимогах позивача про повернення грошових коштів слід відмовити. Крім того, апеляційний суд зазначив, що факт передачі відповідачу коштів за продаж майна не зафіксований у письмовій формі, тому суд безпідставно обґрунтовував свої висновки показаннями свідків.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірні грошові кошти не були передані позивачем в порядку договірного зобов'язання, а набуті відповідачем за рахунок позивача безпідставно, оскільки договір купівлі-продажу між сторонами не укладено. Помилковим є висновок апеляційного суду про підставність набуття відповідачем коштів, оскільки договір купівлі-продажу був укладений між ОСОБА_5 та третьою особою, а не з позивачем.

Відзив на касаційну скаргу відповідач не подав.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до пунктів розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

05 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суди установили, що у 2007 році ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_8 кошти в сумі 130 000 доларів США в якості оплати за продаж кафе-павільйону по АДРЕСА_1.

18 жовтня 2007 року, відповідно до нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу, ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 кафе-павільйон по АДРЕСА_1 та земельну ділянку під ним.

Будь-яких договорів купівлі-продажу майна між сторонами не укладено.

ОСОБА_5 отримані грошові кошти ОСОБА_4 не повернув.

ОСОБА_4 двічі, у 2009 та 2014 роках, звертався до Ужгородського районного відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області з заявою про вчинення відносно нього ОСОБА_5 шахрайських дій по заволодінню грошовими коштами. В ході досудового розслідування, 06 квітня 2011 року під час допиту в якості підозрюваного та 27 лютого 2015 року в письмових поясненнях ОСОБА_5 визнавав факт отримання від ОСОБА_4 у 2007 році коштів у сумі 130 000 доларів США в якості оплати за продаж кафе-павільйону по АДРЕСА_1.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що договірний характер спірних правовідносин, що склались між сторонами, виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Такий висновок суду є безпідставним та таким, що не ґрунтується на матеріалах та обставинах справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Отже, сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача майна, що набуто поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Встановивши, що ОСОБА_5 у письмовій формі двічі: 06 квітня 2011 року та 27 лютого 2015 року, визнав факт отримання в 2007 році коштів в сумі 130 000 доларів США в якості оплати за продаж кафе-павільйону по АДРЕСА_1, однак не продав вказане майно ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність між сторонами договірних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із положеннями частини першої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною першою статті 639 ЦК України встановлено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Оскільки сторонами не оспорюється, що між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 жодного договору в належній формі щодо купівлі майна по АДРЕСА_1 укладено не було, тобто між ними відсутні будь-які договірні правовідносини, це спростовує висновок апеляційного суду про неможливість застосування до спірних правовідносин вимог статті 1212 ЦК України згідно із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 03 червня 2015 року у справі № 6-100цс15.

При цьому суд апеляційної інстанції помилково і з порушенням вказаних норм матеріального права визнав підставність набуття ОСОБА_5 коштів від ОСОБА_4, посилаючись на договір купівлі-продажу, укладений ОСОБА_5 не з ОСОБА_4, а з іншою особою - ОСОБА_6

Крім того, відмовляючи у позові, суд апеляційної інстанції обґрунтовував своє рішення взаємовиключними висновками: посилаючись на підставність отримання ОСОБА_5 грошових коштів, суд одночасно стверджує, що факт їх отримання не доведений належними письмовими доказами.

Помилково витлумачивши положення статті 1212 ЦК України, суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для його скасування.

Належно дослідивши обставини справи, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_5 отримав від нього кошти в якості оплати за продаж кафе-павільйону по АДРЕСА_1, проте вказане приміщення йому не відчужив, чим безпідставно набув гроші позивача, які підлягають повернення в порядку статті 1212 ЦК України.

Доказів відчуження вказаного нерухомого майна відповідачем позивачу матеріали справи не містять, а ОСОБА_5 в порядку статті 60 ЦПК України 2004 року таких доказів не надав. Продаж вказаного майна у жовтні 2007 року ОСОБА_6 не спростовує тих обставин, що ОСОБА_4 відповідач будь-якого майна не продавав, але без будь-якої правової підстави отримав грошові кошти у розмірі 130 000 доларів США.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, рішення суду є законним і обґрунтованим, а тому з огляду на положення статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову апеляційного суду і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 23 березня 2016 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 жовтня 2015 року залишити в силі.