розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 31 січня 2017 року в складі судді Остапова М. О. та на ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2017 року в складі колегії суддів Карімової Л. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ :

У жовтні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 разом з ним.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначав, що в них з ОСОБА_5 в шлюбі народилося двоє дітей - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 Спільне життя не склалося через непорозуміння в сім'ї. Мати ОСОБА_5 не займається вихованням дітей, залишила дітей з позивачем, а сама проживає в своїх батьків. За спільною згодою визначити місце проживання дітей подружжя не може.

У листопаді 2012 року ОСОБА_5 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з нею.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_5 зазначала, що від шлюбу з ОСОБА_4 вони мають двох малолітніх дочок. У зв'язку з погіршенням сімейного життя шлюбні відносини припинилися, ОСОБА_4 не поважав її, ображав нецензурними словами. Діти проживають разом з батьком, однак потребують материнської турботи та любові, а тому мають проживати разом з нею.

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 23 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2013 року, первісний та зустрічний позов про розірвання шлюбу задоволено, розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, зареєстрований 13 вересня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Краснокутського районного управління юстиції Харківської області, актовий запис № 71; після розірвання шлюбу ОСОБА_5 залишено дошлюбне прізвище - ОСОБА_5.

Позовні вимоги ОСОБА_4 про визначення місця проживання дітей задоволено, визначено місце проживання дітей ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з батьком ОСОБА_4 В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 про визначення місця проживання дітей з нею відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 січня 2014 року рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 23 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2013 року в частині визначення місця проживання дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 разом з батьком ОСОБА_4 скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 23 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 17 вересня 2013 року залишено без змін.

Рішеннями Краснокутського районного суду Харківської області від 31 січня 2017 року позов ОСОБА_4 в частині визначення місця проживання дітей задоволено та визначено місце проживання дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з батьком ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1

Зустрічний позов ОСОБА_5 в частині вимог про визначення місця проживання дітей залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив із того, що турботу про дітей (задоволення їх моральних, фізичних та матеріальних потреб; виховання, догляд, годування, лікування, навчання тощо), тобто здійснення комплексу немайнових та майнових обов'язків батьків щодо дитини, може забезпечити на даний час батько дітей ОСОБА_4

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 21 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 31 січня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та на підставі належних та допустимих доказів ухвалив обґрунтоване рішення з правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням норм процесуального права.

11 липня 2017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на зазначені судові рішення та просила скасувати їх як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 вересня 2017 року відкрито провадження в даній справі.

На виконання вимог підпункту 4 пункту 1 розділу XIII ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) 29 травня 2018 року дана справа передана до Верховного Суду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі з 13 вересня 2008 року по 17 вересня 2013 року, та мають від цього шлюбу двох дітей - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_4 працює в приватному сільськогосподарському підприємстві "Явір" слюсарем-ремонтником, а в період виробництва - налагоджувальником устаткування продуктової дільниці, має постійний дохід, достатній для його проживання з дітьми. Позитивно характеризується за місцем роботи та місцем проживання. Проживає за адресою: АДРЕСА_1

З серпня 2012 року діти ОСОБА_7 та ОСОБА_8 проживають разом з батьком ОСОБА_4 та знаходяться на його утриманні.

У приміщенні за адресою АДРЕСА_1, де проживає батько ОСОБА_4 з дітьми ОСОБА_7 та ОСОБА_8, створені всі умови для проживання дітей.

Рішенням комісії з питань захисту прав дитини Краснокутської РДА Харківської області від 13 лютого 2013 року № 9 рекомендовано проживання дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 з батьком ОСОБА_4

ОСОБА_5 працює в Козельнянському навчально-виховному комплексі працівником з обслуговування службових приміщень, має самостійний дохід, позитивно характеризується за місцем роботи та місцем проживання. Проживає разом зі своїми батьками за адресою: АДРЕСА_2

Представник служби в справах дітей Краснокутської районної державної адміністрації подав до суду апеляційної інстанції заяву та просив суд розглядати справу без його участі, рішення першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу ОСОБА_5 - без задоволення.

З урахуванням медичних довідок, виписок з медичної карти пацієнта ОСОБА_5 та інших даних про стан її здоров'я, відповідно до яких вона перебувала на обліку та лікувалася в період з 2011 по 2013 роки в лікаря-психіатра Краснокутської Центральної районної лікарні, лікувалася в спеціалізованих лікарнях, а також з урахуванням підстав для скасування судового рішення в даній справі, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 січня 2014 року, суд першої інстанції призначив у справі повторну стаціонарну судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до результатів зазначеної експертизи на час її проведення ознаки якогось хронічного, стійкого психічного розладу в ОСОБА_5 відсутні, вона здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними.

ОСОБА_5 проживає окремо від дітей та не приймає участь у вихованні дітей. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 перешкоджає їй у спілкуванні з дітьми та їх вихованні, ОСОБА_5 та її представник судам не надали та на такі обставини в обґрунтування своїх позовних вимог не посилалися.

Суд першої інстанції за участі психолога опитав дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які пояснили, що люблять обох батьків, але мають бажання проживати разом з батьком.

У судовому засіданні суд першої інстанції встановив, що батько ОСОБА_4 сумлінно виконує свої батьківські обов`язки, завжди піклується про дітей, його ніколи не бачили в стані алкогольного сп`яніння. ОСОБА_7 під час візитів матері ОСОБА_5 не хотіла підходити до неї, ховалася за вчителькою, плакала та в результаті одного з візитів у дитини був нервовий зрив.

Відповідно до висновку експерта від 23 грудня 2016 року № 3953 Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Бокаріуса М. С. такі індивідуально-психологічні особливості батька ОСОБА_4 як відповідальність, низькі авторитарність та агресивність, емоційна прив`язаність до дітей, спрямованість діяльності на задоволення потреб дітей та захист їх від неприємностей, його виховна поведінка, справляють позитивний вплив на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя його малолітніх дітей ОСОБА_7, та ОСОБА_8

Такі індивідуально-психологічні особливості матері ОСОБА_5, як емоційна лабільність, імпульсивність, схильність до авторитарного стилю у вихованні дітей на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя малолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 впливають негативно.

Умови виховання дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в родині батька ОСОБА_4 позитивно впливають на їх психологічний стан та розвиток.

Умови виховання малолітніх ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в родині матері ОСОБА_5 можуть негативно вплинути на психологічний стан та розвиток дітей через розрив усталених позитивних емоційних зв`язків дітей з батьком ОСОБА_4 та дефіцит позитивних емоційних зв`язків з матір`ю.

Реакція ОСОБА_8 на поведінку батька ОСОБА_4 може бути визначена як позитивна, реакція на поведінку матері ОСОБА_5 - як амбівалентна стримано-позитивна та водночас негативна.

Реакція ОСОБА_7 на поведінку батька ОСОБА_4 може бути визначена як позитивна, реакція на поведінку матері ОСОБА_5 - як негативна.

Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Згідно з частинами першою, другою статті 161 СК Україниякщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Виходячи з рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, суд при вирішенні такого спору та ухваленні рішення в першу чергу враховує інтереси неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їх вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Відповідно до частин другої, восьмої-десятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України (2947-14) ) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Кожна дитина відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (789-12) , чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

У всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага й, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) у справі "М. С. проти України" стверджується, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, в найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Діти протягом тривалого часу проживають з батьком ОСОБА_4, який проявляє турботу та піклується про них та з яким діти почувають себе комфортно. Окрім того звичне середовище в повній мірі задовольняє їхні потреби в розвитку та спілкуванні, а також емоційну стабільність.

Розлучення з батьком ОСОБА_4 та зміна звичного оточення дітей може спричинити дискомфорт та негативні наслідки на психологічному та побутовому рівнях кожного з них.

Ураховуючи зазначене, правильним є висновок судів про те, що забезпечення рівності прав батьків залежить від забезпечення прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, та, в першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини в ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

З огляду на викладене правильним є також висновок судів про те, що турботу про дітей (задоволення їх моральних, фізичних та матеріальних потреб; виховання, догляд, годування, лікування, навчання тощо), тобто здійснення комплексу немайнових та майнових обов'язків батьків щодо дитини, успішно може забезпечити надалі батько дітей ОСОБА_4

Обґрунтованим є висновок судів про наявність правових підстав для визначення місця проживання дітей з батьком, оскільки першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, а умови виховання малолітніх ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в родині батька ОСОБА_4 позитивно впливають на психологічний стан та розвиток дітей.

Верховний Суд бере до уваги тривалість розгляду зазначеної справи та враховує, що така тривалість розгляду в даному випадку визнається розумною, оскільки справа є складною з практичного та правового боку, а ґрунтовне та всебічне дослідження її обставин не видавалось можливим без проведення комплексних заходів, які потребували значного часу.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 зазначає, що вона має бажання брати участь у вихованні дітей та неодноразово зверталася до Краснокутської РДА з метою надання їй такої можливості, однак батько дітей ОСОБА_4 чинить їй перешкоди та не дає можливості проявляти турботу про дітей.

Указані доводи не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд правильно встановив, і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_5 коротко спілкується з дітьми приблизно один раз на три місяці та фактично сама не дотримується розпорядження Краснокутської РДА Харківської області від 16 вересня 2016 року № 378 про надання їй можливості приймати участь у вихованні своїх малолітніх дочок.

ОСОБА_5 в касаційній скарзі також зазначає, що батько дітей чинить перешкоди в її спілкуванні з дітьми, а також позбавив її можливості піклуватися про них. Суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили, що належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 перешкоджає їй у спілкуванні з дітьми та їх вихованні, ОСОБА_5 та її представник судам не надали.

Доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду, та не містять у собі посилань на обставини чи докази про те, що визначення місця проживання дітей з матір'ю забезпечить їх найвищі інтереси в умовах окремого проживання батьків, їх стосунків та психоемоційний стан дітей.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК Українипідстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 31 січня 2017 року та на ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2017 року залишити без задоволення.

Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 31 січня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 22 червня 2017 року залишити без змін.