розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Галицького районного суду міста Львова від 12 вересня 2017 року в складі судді Зубачик Н. Б. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Львівській області в інтересах ОСОБА_4 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про забезпечення повернення дитини у Республіку Польща.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5. є батьками малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Дитина з моменту народження і до 30 червня 2016 року проживала на території Республіки Польща та протягом цього часу неодноразово відвідувала батька в Україні, а батько неодноразово відвідував її у Польщі. ОСОБА_4 було надано дозвіл на виїзд ОСОБА_7 в Україну на період з 30 червня 2016 року до 22 липня 2016 року. Відповідач забрав дитину, однак після 22 липня 2016 року її не повернув матері до Польщі. Досягти згоди в добровільному порядку щодо місця проживання дитини сторони не змогли.

На підставі викладеного, Головне територіальне управління юстиції у Львівській області в інтересах ОСОБА_4 просило визнати незаконним утримання ОСОБА_5 на території України малолітнього ОСОБА_7; зобов'язати ОСОБА_5 повернути малолітнього ОСОБА_7 на територію Республіки Польща за адресою: АДРЕСА_1; у разі невиконання ОСОБА_5 рішення про повернення дитини, у добровільному порядку зобов'язати передати ОСОБА_7 його матері ОСОБА_4, яка приїде в Україну для забезпечення повернення дитини; допустити негайне виконання рішення у частині повернення дитини до Республіки Польща.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 12 вересня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним утримання ОСОБА_5 на території України малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Зобов'язано ОСОБА_5 повернути малолітнього ОСОБА_7 на територію Республіки Польща за адресою: АДРЕСА_1, 03-158 Варшава. У разі невиконання ОСОБА_5 рішення про повернення дитини в добровільному порядку зобов'язано передати ОСОБА_7 його матері ОСОБА_4, яка приїде в Україну для забезпечення повернення дитини. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь держави 1 280 грн судового збору. Рішення в частині повернення дитини допущено до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що малолітній ОСОБА_7 проживає з матір'ю ОСОБА_4 у Республіці Польщі. Відповідач незаконно утримує сина та відмовляється добровільно повернути його матері. Відсутні обставини, які б давали підстави для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Повернення ОСОБА_7, з огляду на потреби забезпечення його найвищих інтересів, що полягають, серед іншого, в необхідності забезпечити дитині такі умови розвитку, за яких дитина зможе у майбутньому самостійно реалізувати право на самоідентифікацію мовну, етнічну, за кровним спорідненням тощо, буде відповідати інтересам дитини. Повернення дитини не обмежує батьківські права відповідача.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відсутні підстави для відмови у поверненні малолітнього ОСОБА_7 до РеспублікиПольща - держави постійного місця проживання дитини, оскільки процедура повернення дитини за зверненням заявника розпочалась до сплину річного терміну з дати незаконного переміщення або утримування, що відповідає вимогам Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Дитина утримувалась батьком без згоди матері, доводи сторони відповідача про те, що заявник дала мовчазну згоду на утримування дитини є необґрунтованими і спростовуються, зокрема, тією обставиною, що заявник у вересні 2016 року вже звернулась в поліцію на території України, довівши до відома правоохоронного органу держави Україна про незаконність утримування дитини відповідачем.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про незаконне утримання дитини на території України. Те, що дитина була зареєстрована у Польщі, не є доказом постійного її місця проживання. Позивач не здійснювала належний догляд за станом здоров'я дитини.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

12 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про народження, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану в місті Варшава Мазовецького воєводства Республіки Польща, батьками малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, є: громадянка Республіки Польща ОСОБА_4 та громадянин України ОСОБА_5, які не перебували та не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі.

Дитина народилася у Республіці Польща, має польське громадянство з народження.

З 01 грудня 2014 року ОСОБА_7 зареєстрований на постійне проживання на АДРЕСА_2 (за місцем реєстрації матері ОСОБА_4).

З 25 липня 2017 року ОСОБА_7 разом з матір'ю ОСОБА_4 зареєстровані на постійне проживання в квартирі АДРЕСА_3.

Останнє фактичне місце проживання дитини з матір'ю перед виїздом дитини (у супроводі батька) 30 червня 2016 року з Республіки Польща до України є квартира АДРЕСА_1

Встановлено, що питання відвідування дитини в Польщі її батьком та приїзд дитини до батька на Україну вирішувався між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за взаємною згодою.

Заява-дозвіл матері ОСОБА_4 від 23 липня 2015 року на виїзд дитини з Польщі до України у супроводі ОСОБА_5 була дійсна до 22 липня 2016 року.

30 червня 2016 року ОСОБА_7 у супроводі батька ОСОБА_5 виїхав з Польщі до України, проте, на вимогу матері про повернення дитини до Польщі, відповідач відмовився його повертати у добровільному порядку.

22 вересня 2016 року ОСОБА_4 зверталась до Личаківського відділу поліції ГУНП у Львівській області із заявою щодо незаконних дій відповідача по утримуванню на території України без її згоди малолітньої дитини.

26 жовтня 2016 року ОСОБА_4 через центральний орган Республіки Польща звернулась із заявою до Міністерства юстиції України як до центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року про повернення дитини.

Питання повернення дитини, яка не досягла 16 років і незаконно переміщена або утримується на території Україні, до держави постійного місця проживання дитини вирішується на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналась Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV (3303-15) , яка набула чинності для України з 01 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Республікою Польща - з 01 квітня 2007 року.

Відповідно до статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування, за умови, що у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або могли б здійснюватись, якби не переміщення (утримування).

При визначенні поняття "постійне місце проживання" в контексті Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року слід враховувати такі обставини: реєстрація за місцем проживання; соціальні зв'язки дитини (відвідування дошкільного закладу, навчання у школі); наявність медичного страхування тощо.

Відповідно до статті 5 про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року "права піклування" включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини.

Встановлено, що ОСОБА_4, як мати малолітнього ОСОБА_7, має права опіки щодо дитини згідно із законодавством РеспублікиПольща, здійснення яких було порушено утримуванням дитини батьком на території України понад строк, визначений попередньою домовленістю між ними, після виїзду дитини 30 червня 2016 року з Республіки Польща у супроводі батька дитини на Україну на підставі дозволу матері дитини, дія якого закінчилась 22 липня 2016 року, тому таке утримування в розумінні наведеної вище норми статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, слід розглядати як незаконне, оскільки до моменту переміщення дитини на територію України та у подальшому незаконного утримування дитини батьком на території України заявник ефективно здійснювала права піклування (опіки) щодо своєї малолітньої дитини шляхом, зокрема, проведення обстежень дитини та медичного нагляду (спостереження) за дитиною польськими лікарями з народження, відвідування разом з дитиною у період з квітня до червня 2016 року освітньої недержавної дошкільної установи, участі разом з дитиною у період з жовтня 2015 року до червня 2016 року у заняттях музичного навчання тощо.

Статтею 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року визначено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті цієї статті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що відповідач з метою дотримання прав заявника на піклування (опіку) щодо їхньої спільної дитини повинен був повернути дитину на першу вимогу заявника, а в подальшому, у разі відсутності домовленості між ними, вирішувати питання здійснення батьківської опіки над дитиною та визначення місця її проживання в судовому порядку.

В статті 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року зазначено, що, незважаючи на положення статті 12, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

в) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Статтею 20 про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року передбачено, що у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

Враховуючи вищевикладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що малолітній ОСОБА_7 постійно проживає з матір'ю ОСОБА_4 у Республіці Польщі. Відповідач незаконно утримує сина та відмовляється добровільно повернути його матері. Відсутні обставини, які б давали підстави для відмови у поверненні дитини до держави її постійного місця проживання. Повернення ОСОБА_7 не створить нестерпної обстановки з огляду на потреби забезпечення його найвищих інтересів, що полягають, серед іншого, в необхідності забезпечити дитині такі умови розвитку, за яких дитина зможе у майбутньому самостійно реалізувати право на самоідентифікацію мовну, етнічну, за кровним спорідненням тощо. Повернення дитини не обмежує батьківські права відповідача.

Ухвалюючи рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Судами вірно встановлено, що проживання сина з матір'ю відповідає принципу "найкращих інтересів дитини" та є пріоритетним при вирішенні цієї справи.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивач дала мовчазну згоду на утримування дитини, оскільки вона у вересні 2016 року звернулась в поліцію на території України, довівши до відома правоохоронного органу держави Україна про незаконність утримування дитини відповідачем.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про порушення порядку повернення дитини до матері, оскільки вказане право гарантоване матері Конвенцією 1980 року, а до участі у розгляді даної справи було залучено як третю особу відділ у справах дітей Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради - орган опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням дитини.

У решті доводи касаційної скарги не мають правового значення для правильного вирішення спору, оскільки такі аргументи втрачають правовий сенс за встановлених судами обставин.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.