відповідачі: публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи",

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 червня 2017 року, у складі судді Куцоконя Ю. П., та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 04 жовтня 2017 року, у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М.,

Григоренка М. П., Шеремет А. М.,

ВСТАНОВИВ :

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "АКПІБ", банк) про визнання частково недійсними правочинів.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 24 березня

2017 року за клопотанням позивача залучено до участі у справі в якості співвідповідача товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи").

Позовна заява мотивована тим, що 14 грудня 2006 року між Акціонерним комерційним промислово-інвестиційним банком (закрите акціонерне товариство) (назву змінено на ПАТ "АКПІБ") та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 70 000 грн зі сплатою процентів за користування кредитом та кінцевим терміном повернення - 13 грудня 2011 року.

Належне виконання зобов'язання за кредитним договором забезпечено договором застави (майнової поруки), укладеним цього ж дня між банком та позивачем, за яким позивач передала банку в заставу легковий автомобіль ВАЗ-21043, 2004 року випуску.

Умови кредитного договору позивачем виконано частково, що пояснюється її скрутним фінансовим становищем.

17 грудня 2012 року між ПАТ "АКПІБ" та ТОВ "Кредитні ініціативи" укладено договір відступлення прав вимоги, зокрема, за кредитним договором, що був укладений 14 грудня 2006 року між банком та позивачем. Цього ж дня між цими самими сторонами укладено також договір про передачу прав за договорами забезпечення.

ОСОБА_4 посилалась на невідповідність вказаних договорів вимогам Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) , Положенню про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг, затвердженому розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 03 квітня 2009 року № 231, а також Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 року (дата набрання чинності для України - 01 липня 2007 року). У зв'язку з цим просила визнати недійсними такі договори в частині відступлення права грошової вимоги за кредитним договором від 14 грудня 2006 року, укладеним між нею та банком, та, відповідно, у частині відступлення прав за договором застави, укладеним цього ж дня між цими самими сторонами.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 30 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 04 жовтня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано недоведеністю та безпідставністю позовних вимог на що вказує відповідність оспорюваних договорів як вимогам цивільного законодавства України, так і нормам міжнародного права. Положення ЦК України не містять будь-яких обмежень як щодо сторін договору факторингу, так і виду зобов'язання, за яким факторові відступається право грошової вимоги. Конвенцією УНІДРУА про міжнародний факторинг не встановлено заборон укладати договори факторингу у інших випадках, крім передбаченої нею уступки права грошової вимоги, яка випливає з договорів купівлі-продажу товарів.

У касаційній скарзі, поданій у жовті 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, позивач, посилається на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано ту обставину, що оспорювані договори, які за своєю суттю є договорами факторингу, суперечать вимогам законодавства, чинному на момент їх укладення, а тому підлягають визнанню недійсними.

Відповідачі не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) .

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

17 травня 2018 року дану справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, зокрема, щодо статусу боржника, право відступної вимоги до якого є предметом таких договорів.

Разом з тим, розділ I книги п'ятої ЦК України (435-15) регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, із урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки між ПАТ "АКПІБ" та

ТОВ "Кредитні ініціативи" під час укладання оспорюваних договорів було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинення, а позивач не довів факту порушення його прав, у зв'язку з укладенням вищезгаданого договору.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 30 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 04 жовтня 2017 року залишити без змін.