розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 серпня 2017 року у складі судді Придачука О. А. та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 18 січня 2018 року в складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Бисаги Т. Ю., Собослоя Г. Г.,

У вересні 2016 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі -ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нерухоме майно.

Позовна заява мотивована тим, що 14 липня 2008 року між відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ВАТ "Сведбанк") та ОСОБА_4 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредит у розмірі 16 000 дол. США зі сплатою 11,9 % річних строком до 14 липня 2030 року. На забезпечення кредитних зобов'язань між указаними особами укладено договір іпотеки від 14 липня 2008 року, предметом якого є квартира № АДРЕСА_1 і 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно з яким останній набув право вимоги за кредитним договором, укладеним з позичальником. ОСОБА_4 належним чином кредитного зобов'язання не виконувала у зв'язку з чим станом на 28 липня 2015 року утворилася заборгованість в розмірі 353 334,88 грн, з яких тіло кредиту в сумі 322 476,15 грн та відсотки - 30 858,73 грн.

На підставі викладеного ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 14 липня 2008 року в розмірі 353 334,88 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру № АДРЕСА_1 шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на цей предмет іпотеки.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 серпня 2017 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки умовами договору іпотеки передбачено позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, позивач не довів порушення його права в цій частині та необхідність звернення до суду з захистом свого порушеного права, яке ґрунтується на неможливості реалізації позасудового способу захисту.

Постановою апеляційного суду Закарпатської області від 18 січня 2018 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 серпня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з умов іпотечного договору від 14 липня 2008 року вбачається, що сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, і одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України "Про іпотеку" ( далі - Закон ).

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Дельта Банк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення й ухвалити нове, яким позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з пунктом 10.3 договору іпотеки іпотекодержатель має право обирати порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.

08 травня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_4 вказала на необґрунтованість доводів касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" та просила судові рішення залишити без змін.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У пункті 11 договору іпотеки визначено, що іпотекодавець набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання іпотекодавцем основного зобов'язання повністю або частково.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань.

Зокрема, у пункті 12.3 договору іпотеки зазначено, що сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, визначили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

У статті 12 Закону вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, і спростовують доводи касаційної скарги.

На підставі викладеного суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки умовами договору іпотеки не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом визнання за іпотекодержателем права власності. Крім того, визнання та реєстрація права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, на підставі рішення суду не передбачені Законом.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 55, 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 серпня 2017 року та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 18 січня 2018 року залишити без змін.