розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Київського обласного центру зайнятості на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року у складі судді Пархоменко О. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Мережко М. В., Сержанюка А. С.,

У серпні 2015 року Київський обласний центр зайнятості (далі - Київський ОЦЗ, Центр) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8 про відшкодування матеріальної шкоди.

На обґрунтування заявлених вимог Київський ОЦЗ посилався на те, що під час проведення ревізії щодо використання Центром коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття за період з 01 жовтня 2011 року по 01 січня 2015 року було виявлено порушення законодавства, що призвело до завдання Центру збитків на загальну суму 33 820,64 грн. За результатами перевірки складено акт від 14 квітня 2015 року № 04-08/44. Порушення чинного законодавства були допущені начальником господарсько-договірного відділу ОСОБА_8, яка згідно з наказами від 28 вересня 2011 року № 183/0/6-11 та від 03 грудня 2012 року № 202/0/6-12 "Про закріплення службових автомобілів" здійснювала контроль за цільовим використанням службового автотранспорту Центру. 05 червня 2006 року на підставі статті 135-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ) між сторонами було укладено договір про повну матеріальну відповідальність за передані відповідачу під звіт товарно-матеріальні цінності. На підставі зазначеного договору ОСОБА_8 було вручено під особистий підпис претензію від 18 червня 2015 року № 1904/09/12-15 з вимогою протягом місяця сплатити суму коштів на покриття завданої шкоди. Дана претензія відповідачем відхилена. Враховуючи наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_8 на свою користь шкоду (збитки) в сумі 33 820,64 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_8 зазначила про те, що нею не було допущено порушень вимог законодавства, які призвели до заподіяння шкоди Центру. Відсутні підстави та умови покладення на неї повної матеріальної відповідальності. Посада, яку вона займала, не відноситься до переліку посад, при заміщенні яких підприємство може укладати з працівником договір про повну матеріальну відповідальність. До її обов'язків не входило продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва переданих цінностей. Її посадовою інструкцією не передбачена відповідальність за збереження матеріальних цінностей.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду справи не знайшли свого підтвердження доводи позивача про зайве списання палива саме з вини відповідача та про існування підстав для покладення матеріальної відповідальності на ОСОБА_8 У відповідача відсутня вина у порушенні правил відпуску палива для службових автомобілів директора та заступника директора Центру в період їх перебування на навчанні та для автомобіля консультанта з питань надання соціальних послуг та додержання законодавства про зайнятість населення. З умовами трудового договору, укладеного з позаштатним працівником - консультантом з питань надання соціальних послуг та додержання законодавства про зайнятість населення від 29 вересня 2011 року, як і з наказом директора Київського ОЦЗ від 02 жовтня 2012 року № 464-к "Про направлення на навчання" відповідач не була ознайомлена, а відтак не могла знати про відсутність підстав для забезпечення вказаних автомобілів паливом, що відповідно до статті 130 КЗпП України є умовою покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Крім того, позивачем не доведено, що займана відповідачем посада відноситься до посад працівників, з якими відповідно до статті 135-1 КЗпП України можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 серпня 2016 року апеляційну скаргу Київського ОЦЗ відхилено. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи і оцінив надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді не встановлено.

У вересні 2016 року Київський ОЦЗподав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 07 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 серпня 2016 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга Київського ОЦЗ обґрунтована тим, що за результатами перевірки, проведеної Державною фінансовою інспекцією в Київській області, складено акт від 14 квітня 2015 року № 04-08/44 ревізії використання коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття Київського ОЦЗ за період з 01 жовтня 2011 року по 01 січня 2015 року, згідно з яким були виявлені порушення законодавства, що призвело до завдання збитків Центру на загальну суму 33 820,64 грн. Порушення були допущені начальником господарсько-договірного відділу ОСОБА_8, яка здійснювалаконтроль за цільовим використанням службового автотранспорту. Відповідачем було порушено умови надання та використання посадовими особами службових автомобілів, що призвело до зайвого списання бензину марки А-95. Центром доведено у повному обсязі наявність підстав для матеріальної відповідальності відповідача.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ірпінського міського суду Київської області, а ухвалою від 22 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексуУкраїни (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ цивільну справу № 367/6142/15-ц передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що згідно з наказом Київського ОЦЗ від 25 жовтня 2006 року № 578-к "З особового складу" ОСОБА_8, заступника начальника господарсько-договірного відділу Київського ОЦЗ, призначено за переведенням на посаду начальника господарсько-договірного відділу Київського ОЦЗ як таку, що перебувала в кадровому резерві, з 26 жовтня 2006 року, з посадовим окладом 1 тис. грн на місяць із збереженням раніше встановлених рангу та надбавки.

05 червня 2006 року між Київським ОЦЗ в особі директора ОСОБА_2 та ОСОБА_8 було укладено договір про повну матеріальну відповідальність.

Пунктом 1 цього договору визначено, що працівник, який безпосередньо пов'язаний з отриманням грошових коштів на ім'я адміністрації, а також із збереженням матеріальних цінностей, приймає на себе повну матеріальну відповідальність за невнесення до каси адміністрації або на рахунки адміністрації в установах банку виручки (повністю або частково), передбаченої договором, за незабезпечення збереженості приміщення, обладнання, грошових коштів, а також матеріальних цінностей, переданих йому під розписку адміністрацією.

Згідно з витягом з наказу Київського ОЦЗ від 25 липня 2014 року № 290-к "З особового складу" ОСОБА_8, начальника господарсько-договірного відділу Київського ОЦЗ, переведено на посаду заступника начальника відділу організаційної та інформаційної роботи цього ж Центру у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці з 25 липня 2014 року з посадовим окладом 1 522 грн на місяць, зі збереженням 9 рангу державного службовця.

29 вересня 2011 року Київським ОЦЗ в особі директора ОСОБА_2 було укладено трудовий договір з позаштатним працівником-консультантом з питань надання соціальних послуг та додержання законодавства про зайнятість населення ОСОБА_3

Пунктом 2.3.8 цього договору передбачено, що директор зобов'язаний забезпечувати консультанта службовим автомобілем при необхідності виїзду для вирішення виробничих питань у м. Києві, по Київській області із своєчасним (не пізніше ніж за добу) поданням заявки до господарсько-договірного відділу.

28 вересня 2011 року директором Киїського ОЦЗ був виданий наказ № 183/0/6-11 "Про закріплення службових автомобілів", пунктом 5 якого на начальника господарсько-договірного відділу ОСОБА_8 як відповідальної за автопарк Центру покладено обов'язок здійснювати постійний контроль за цільовим використанням службового автотранспорту Київського ОЦЗ.

Наказом директора Київського ОЦЗ від 02 жовтня 2012 року № 464-к "Про направлення на навчання" його, заступника начальника відділу взаємодії з роботодавцями Броварського міськрайонного центру зайнятості Київської області ОСОБА_4 та першого заступника директора Київського ОЦЗ ОСОБА_5 направлено для функціонального навчання до навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Київської області з 08 по 12 жовтня 2012 року. Цим же наказом направлено на навчання з 22 по 26 жовтня 2012 року головного спеціаліста Переяслав-Хмельницького міськрайонного центру зайнятості ОСОБА_6

Судами також встановлено, що з трудовим договором з позаштатним працівником-консультантом з питань надання соціальних послуг та додержання законодавства про зайнятість населення від 29 вересня 2011 року, укладеним між Київським ОЦЗ в особі директора ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (консультант), та з наказом директора Київського ОЦЗ від 02 жовтня 2012 року № 464-к "Про направлення на навчання" ОСОБА_8 як начальник господарсько-договірного відділу Київського ОЦЗ не була ознайомлена, що визнано в судовому засіданні представником позивача ОСОБА_7

Актом від 14 квітня 2015 року № 04-08/44 ревізії використання коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття Київського ОЦЗ за період з 01 жовтня 2011 року по 01 січня 2015 року, проведеної Державною фінансовою інспекцією в Київській області, встановлено нецільове використання посадовими особами Центру службових автомобілів. Колишнім заступником начальника господарсько-договірного відділу ОСОБА_8, яка згідно з наказами від 28 вересня 2011 року № 183/0/6-11 та від 03 грудня 2012 року № 202/0/6-12 "Про закріплення службових автомобілів" здійснювала контроль за цільовим використанням службового автотранспорту Центру, допущено порушення частини першої статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", внаслідок чого Центру завдано матеріальної шкоди (збитків) на суму 5 058,02 грн. Аналогічне порушення ОСОБА_8, пов'язане з використанням службових автомобілів не на виконання функцій Центру консультантом ОСОБА_3 протягом 2011-2014 років, призвело до зайвого списання 1 386,15 літрів бензину марки А-95 на загальну суму 28 762,62 гривень.

Згідно з письмовими поясненнями ОСОБА_8 від 06 квітня 2015 року за період роботи з 08 жовтня 2012 року по 12 жовтня 2012 року щодо використання службового автотранспорту директором Київського ОЦЗ ОСОБА_2 під час навчання у навчально-методичному центрі вона як начальник відділу не була ознайомлена з наказом про навчання директора. Водій, який возив директора, кожного ранку отримував путівку та в кінці робочого дня здавав її.

18 червня 2015 року Київським ОЦЗ на ім'я відповідача ОСОБА_8 була направлена претензія на суму 33 820,64 гривень, яка нею не виконана.

Відповідно до статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Наведена правова норма характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні факти, сукупність яких дає власникові право притягнути працівника до матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення працівником трудових обов'язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний зв'язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності, якщо він не порушував свої трудові обов'язки. Трудові обов'язки працівника можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими локальними нормативними та індивідуальними актами, зокрема посадовими інструкціями.

Статтею 138 КЗпП України визначено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.

Правовими підставами своїх вимог про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_8 за шкоду, заподіяну позивачу, Київський ОЦЗ зазначив пункт 1 статті 134 та статтю 135-1 КЗпП України.

Пунктом 1 статті 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Таким чином, обов'язковою умовою повної матеріальної відповідальності працівника, крім укладення з ним відповідного письмового договору, є факт передання йому для зберігання майна або інших цінностей, цілість яких він не забезпечив. За інші види прямої дійсної шкоди працівник, який підписав договір про повну матеріальну відповідальність, може нести повну матеріальну відповідальність лише у випадках, передбачених законодавством.

У цій справі судами встановлено, що шкода позивачу була заподіяна не втратою чи пошкодженням майна або цінностей, переданих відповідачу, а нецільовим використанням посадовими особами та іншими працівниками Центру транспортних засобів. Покладення на ОСОБА_8 вищезгаданим наказом від 28 вересня 2011 року № 183/0/6-11 обов'язку здійснювати постійний контроль за цільовим використанням службового автотранспорту Київського ОЦЗ не є підставою для її повної матеріальної відповідальності за пунктом 1 статті 134 КЗпП України.

Згідно зі статтею 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Отже, перелік вказаних посад і робіт, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність має бути затверджений в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Попри цю законодавчу норму, чинною наразі є постанова Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24. Зазначеною постановою затверджено Перелік посад і робіт, що заміщаються чи виконуються працівниками, з якими підприємством, установою чи організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на зберігання, продаж(відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва.

Цей перелік не містить посади начальника відділу господарсько-договірної роботи, яку займалаОСОБА_8. в період заподіяння шкоди Центру.

Крім того, як зазначалося вище, договір про повну матеріальну відповідальність був укладений з відповідачем 05 червня 2006 року, тобто до призначення її на посаду начальника господарсько-договірного відділу Київського ОЦЗ. Матеріали справи не містять даних про укладення з ОСОБА_8 такого договору під час перебування її посаді, в період заміщення якої Центру була заподіяна шкода.

Посадовою інструкцією начальника господарсько-договірного відділу Київського обласного центру зайнятості, з якою ОСОБА_8 була ознайомлена 21 грудня 2012 року, не передбачена відповідальність за незабезпечення цілості майна та інших цінностей.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, у зв'язку з чим обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з частинами першою-третьою статті 10 ЦПК України 2004 рокуцивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 212ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213- 215, 303, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам закону.

Доводи касаційної скарги Київського ОЦЗ про те, що позивачем повністю доведено вину відповідача у завданні матеріальної шкоди (збитків), є необґрунтованими, зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи та оцінки доказів, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).