розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року у складі судді Бочарова А. І. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 23 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Кравця Ю. І., Журавльова О. Г., Комлевої О. С.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_10, третя особа - ОСОБА_8, про виділення частки у праві спільної сумісної власності та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що в період з 26 жовтня 1963 року по 12 січня 1982 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з батьком відповідача - ОСОБА_11 За час шлюбу подружжям був збудований житловий будинок АДРЕСА_1, тому належав останнім на праві спільної сумісної власності. Після розірвання шлюбу вищезазначений будинок не був поділений між подружжям.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на майно, у тому числі і на вказаний будинок. Відповідно до заповіту, складеного 02 жовтня 2010 року та посвідченого державним нотаріусом Овідіопольської державної нотаріальної контори Кураловою Т. Д., ОСОБА_11 заповів все своє майно, у тому числі вищезазначений будинок, своєму сину - відповідачу.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд виділити частку у праві спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на ? частину житлового будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано доказів, які б підтверджували її право власності на спірний будинок, який належав до суспільної групи господарств - колгоспний двір, а відповідно до статті 120 ЦК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності, проте позивач членом колгоспного двору не була.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 23 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 відхилено. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 листопада 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають зібраним у справі доказам, яким судом надана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин, що виникли і закон, який їх регулює.

Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_4 не доведені обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги, та не надані докази того, що вона була членом колгоспного двору та не втратила право на частку у його майні, тому, згідно з вимогами статей 121, 123- 126 ЦК УРСР позивач немає права на частку у майні колишнього колгоспного двору, яке знаходиться за адресую: АДРЕСА_1 (стара нумерація АДРЕСА_1).

Також суд зазначив, що власником спірного майна був ОСОБА_11 на підставі свідоцтва про право приватної власності на нерухоме майно, яке було видано під час його шлюбу з ОСОБА_8, третьою особою у справі, яке позивачем не оспорено.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно дійшли висновку про припинення між нею та ОСОБА_11 шлюбних відносин через те, що вона була зареєстрована за іншою адресою, оскільки на час будівництва спірного будинку вони разом проживали у м. Одесі.

Суди не врахували, що відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинний у 1975 році, нажите подружжям за час шлюбу майно є його спільною сумісною власністю.

Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК Українивизначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

У статті 100 ЦК УРСР у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин, визначено, що в особистій власності громадян можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження.

Частиною першою статті 112 ЦК УРСР було встановлено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) судам роз'яснено, що спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, зокрема, право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору.

Встановивши, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств - колгоспний двір, посилаючись на витяги із погосподарських книг, та позивач не була членом зазначеного господарства, суди дійшли правильного висновку про те, що вона немає права на частку у майні колишнього колгоспного двору, яке знаходиться за адресую: АДРЕСА_1 (стара нумерація АДРЕСА_1).

У статті 212 ЦПК України 2004 року визначено, щосуд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

Частиною першою статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до положень частини третьої статті 10 та частин першої та четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем не було надано доказів на спростування наявних у матеріалах справи доказів щодо того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств - колгоспний двір, що зазначено у погосподарських книгах, та на час побудови являвся її чи чоловіка - ОСОБА_11 особистою власністю, тому доводи про неврахування судами положень статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, відповідно до якої нажите подружжям за час шлюбу майно є його спільною сумісною власністю, є безпідставними, оскільки не можуть бути застосовані до спірного будинку за наявними у справі доказами. Зокрема, не було надано свідоцтво про право власності на спірний будинок на час побудови, а, відтак, суд правомірно взяв до уваги дані з витягів погосподарських книг, які були надані суду Дальницькою сільською радою Одеської області на виконання ухвали суду першої інстанції від 04 лютого 2016 року про витребування доказів.

Доказів того, що ОСОБА_4 являлася членом спірного господарства - колгоспного двору, нею теж не надано суду.

Колегія суддів приймає до уваги доводи касаційної скарги про те, що суд, за відсутності належних доказів, дійшов необґрунтованого висновку про припинення фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_11 у 1977-1979 роках, проте вказана обставина не впливає на правильність вирішення спору по суті позовних вимог. Скасування правильного по суті і законного судового рішення з одних лише формальних підстав не допускається (частина друга статті 410 ЦПК України).

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, дослідив усі наявні у матеріалах справи докази та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не було доведено своїх позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.