відповідачі: ОСОБА_3, публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна,

представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 2 червня 2016 року у складі судді Лісовської О. В., та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Лапчевської О. Ф., Поливач Л. Д.,

ВСТАНОВИВ :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2014 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_8, про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що 4 серпня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк"), та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 680 тис. грн терміном до 4 серпня 2017 року зі сплатою 21,40 % річних. 4 серпня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 1995 року.

8 грудня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами ПАТ "УкрСиббанк" відступило, а ПАТ "Дельта Банк" прийняло право вимоги по усім кредитним та забезпечувальним договорам, укладеним між банком та фізичними особами, у тому числі за договором про надання споживчого кредиту від 4 серпня 2008 року та договором іпотеки від 4 серпня 2008року, укладеними з ОСОБА_3

Позичальник взяті на себе зобов'язання не виконував, на вимоги банка не реагував, унаслідок чого станом на 5 грудня 2014 року виникла заборгованість за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 1 615 732 грн 66 коп., з яких: заборгованість по тілу кредиту у розмірі 661 999 грн 60 коп., заборгованість за відсотками у розмірі 953 733 грн 06 коп.

З урахуванням викладеного ПАТ "Дельта Банк" просило суд у рахунок погашення вказаної заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 4 серпня 2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за банком права власності на предмет іпотеки.

У лютому 2016 року ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом до ПАТ "Дельта Банк", ПАТ "УкрСиббанк", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним, визнання права власності на частку квартири.

Позовна заява мотивована тим, що з 21 квітня 1978 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 За час шлюбу за спільні кошти ними було придбано квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 травня 1995 року.

Оскільки вищевказану квартиру було придбано за час шлюбу, то вона вважала її спільним сумісним майном подружжя, на Ѕ частку якого має право.

У грудні 2015 року їй стало відомо про те, що зазначена квартира була передана її чоловіком в іпотеку банку. При цьому своєї згоди на вчинення ОСОБА_3 таких дій, вона як дружина, не надавала, про факт передачі спільного сумісного майна подружжя в іпотеку їй не було відомо.

З урахуванням викладеного ОСОБА_8 просила суд визнати за нею право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1, визнати договір іпотеки від 4 серпня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ "УкрСиббанк", недійсним.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 23 лютого 2016 року позов ПАТ "Дельта Банк" та позов ОСОБА_8 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 2 червня 2016 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" та зустрічного позову ОСОБА_8 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на предмет іпотеки не передбачено чинним законодавством, оскільки такий спосіб захисту порушених прав є позасудовим способом захисту.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 3 серпня 2016 року апеляційна скарга ПАТ "Дельта Банк" відхилена, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що оскільки умовами іпотечного договору не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку шляхом визнання права власності, тому відсутні правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб, такий спосіб захисту порушених прав є позасудовим способом захисту.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" просить оскаржувані судові рішення в частині вимог ПАТ "Дельта Банк" скасувати й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов банку, позовні вимоги ОСОБА_8 залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Отже, у частині зустрічного позову судові рішення не оскаржуються, тому у силу статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що положеннями законодавства не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем, у тому числі на підставі рішення суду.

У грудні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_7 - подала заперечення на касаційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки обраний банком спосіб захисту порушених прав є позасудовим способом захисту.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що 4 серпня 2008 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 680 тис. грн терміном до 4 серпня 2017 року зі сплатою 21,40 % річних.

4 серпня 2008 року на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту між ПАТ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26 травня 1995 року.

Отже, відповідно до положень статей 512- 514, 516 ЦК України ПАТ "Дельта Банк" набуло права вимоги, як новий кредитор, до ОСОБА_3 за договором про надання споживчого кредиту від 4 серпня 2008 року та договором іпотеки від 4 серпня 2008 року.

ПАТ "Дельта Банк" указувало про те, що ОСОБА_3 взяті на себе зобов'язання не виконував, на вимоги не реагував, унаслідок чого станом на 5 грудня 2014 року виникла заборгованість за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 1 615 732 грн 66 коп., з яких: заборгованість по тілу кредиту у розмірі 661 999 грн 60 коп., заборгованість за відсотками у розмірі 953 733 грн 06 коп.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, у тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України (435-15) передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Судом установлено, що у пункті 5.2.1. договору іпотеки від 4 серпня 2008 року сторони передбачили задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (стаття 37 Закону України "Про іпотеку") або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону України "Про іпотеку"), що відповідно до статей 36, 37, 38 Закону України "Про іпотеку" вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя і правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі цього договору іпотеки.

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки. Такого не передбачає й Закон України "Про іпотеку" (898-15) .

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Отже, спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем у рахунок погашення заборгованості по забезпеченому нею договору не передбачено ні положеннями вищевказаного Закону, ні самим договором іпотеки, що укладений між сторонами.

Зазначений правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року № 14-38цс18.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів дійшли правильного висновку про те, що умовами іпотечного договору не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку шляхом визнання права власності за іпотекодержателем, унаслідок чого відсутні правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в обраний позивачем спосіб.

Доводи касаційної скарги про те, що положеннями законодавства не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за іпотекодержателем, у тому числі на підставі рішення суду, безпідставні, оскільки положеннями статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 2 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 серпня 2016 року залишити без змін.