розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2017 року у складі судді Сугачової О. О. та постанову апеляційного суду Харківської області від 9 січня 2018 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

В С Т А Н О В И В :

У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - Дванадцята Харківська державна нотаріальна контора, про визнання договору купівлі-продажу квартири частково недійсним, визнання права власності на частину нерухомого майна.

Позовна заява мотивована тим, що він та його батьки, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, були співвласниками квартири АДРЕСА_1, що належала їм на праві спільної сумісної власності. 25 жовтня 1996 року вказана квартира була продана ОСОБА_7 Оскільки він на час продажу зазначеної квартири був неповнолітнім, то його батьками було отримано згоду опікунської ради на продаж його частини квартири з метою придбання квартири більшої площі та дозволено його матері, ОСОБА_6, оформити і підписати від його імені договір купівлі-продажу нової квартири. Проте, 25 жовтня 1996 року було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, власником якої зазначений тільки його батько, ОСОБА_5 Отже, батьки використали дозвіл опікунської ради для продажу квартири, частина якої належала йому на праві власності, та придбали іншу квартиру, проте не оформили на його ім'я право власності на частину придбаної квартири. Про вказані обставини йому стало відомо у лютому 2017 року при розлученні батьків, коли його батько погрожував, що вижене його з квартири, в якій вони проживають, оскільки є її єдиним власником.

З урахуванням викладеного, позивач просив суд визнати договорі купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 від 25 жовтня 1996 року частково недійсним в частині зазначення в договорі покупцем тільки ОСОБА_5; перевести на нього права і обов'язки покупця 1/3 частини зазначеної квартири; визнати за ним право власності на 1/3 частину зазначеної квартири.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2017 року у задоволенніпозову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири було укладено у жовтні 1996 року, а позивач звернувся до суду із позовом лише у травні 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Належних та допустимих доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивачем не надано.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 9 січня 2018 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2017 року змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову ОСОБА_3

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири було укладено згідно з вимогами чинного на час його укладення ЦК УРСР (1540-06) , підстав для визнання його недійсним судом не встановлено, права позивача не порушені. Тому при відмові в позові у зв'язку з необґрунтованістю правила позовної давності не застосовуються.

У лютому 2018 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що станом на 25 жовтня 1996 року, коли він був неповнолітнім, він разом зі своїми батьками був співвласником квартири АДРЕСА_1 Його мати, ОСОБА_6, продала цю квартиру, отримала гроші, у тому числі і від продажу його частки в цій квартирі. У той же день його мати придбала спірну квартиру, і на її купівлю вона використала належні йому гроші, які вона отримала від продажу його частки у квартирі АДРЕСА_1 Тобто він вважав себе співвласником квартири, використовував її і не вважав, що його права порушили. Але спірна квартира була оформлена тільки на ім'я його батька, ОСОБА_8 Таким чином, при здійсненні продажу однієї квартири і купівлі іншої квартири були порушені його майнові права, як неповнолітньої дитини: належне йому на праві спільної сумісної власності майно продано і отримані за нього гроші використані для придбання майна його батьками для себе особисто. Вказані обставини суди не врахували та не застосували норми частини першої статті 48 ЦК УРСР та статті 60 ЦК УРСР.

З часу досягнення ним повноліття його батьки не розповідали йому про те, що він не є співвласником спірної квартири. Навпаки, батьки вказували на те, що у нього такі ж права на квартиру, як і у них. Ніяких документів на квартиру він від батьків ніколи не вимагав, так як в цьому не було необхідності, а про порушення свого цивільного права він дізнався лише у лютому 2017 року під час розлучення батьків.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 23 вересня 1996 року Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду.

Рішенням виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів м. Харкова Харківської області від 15 жовтня 1996 року дозволено ОСОБА_6 від імені неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, оформити договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1

25 жовтня 1996 року між ОСОБА_6, яка діяла за себе і свого сина -ОСОБА_3, по довіреності - за ОСОБА_5, та ОСОБА_7 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_5 одержала для свого неповнолітнього сина та для свого довірителя (чоловіка) від покупця повністю гроші від продажу квартири.

25 жовтня 1996 року ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_10 продали, а ОСОБА_5 придбав трикімнатну квартиру АДРЕСА_2.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 недійсним, оскільки він був укладений з дотриманням положень статті 145 КпШС України за наявності дозволу органу опіки та піклування і права неповнолітньої дитини не були порушені.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 60 КпШС України, що діяв на час продажу квартири, обов'язком батьків визначено захист прав та інтересів їх неповнолітніх дітей.

Згідно зі статтею 78 КпШС України якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування.

Відповідно до положень частини першої статті 128 КпШС України завданням опіки і піклування є, зокрема, захист особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей.

У частині першій статті 145 КпШС України передбачено, що опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових.

В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначав, що укладенням договору купівлі-продажу суттєво порушено його майнові права, оскільки він був неповнолітнім, співвласником проданої квартири, й такою угодою його позбавлено права власності на частину квартири.

Апеляційний суд у порушення вимог статті 382 ЦПК України на зазначене уваги не звернув та не врахував, що ОСОБА_6 одержала для свого неповнолітнього сина та для свого довірителя (чоловіка) від покупця повністю гроші від продажу квартири АДРЕСА_1, а іншого житла на ім'я позивача його батьки не придбали; не дав оцінки й діям батьків позивача, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, з огляду на положення статей 60, 78 КпШС України, а тому фактично не визначився з тим, чи порушує майнові права неповнолітньої дитини оспорюваний договір купівлі-продажу, оскількине навів у рішенні достатніх мотивів, за яких дійшов протилежного висновку.

Підлягає скасуванню й рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірний договір купівлі-продажу було укладено у жовтні 1996 року, а позивач звернувся до суду із позовом лише у травні 2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Разом з тим районний суд не врахував, що відмова у позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності неможлива без доведеності того, що права позивача порушені.

Крім того, суд першої інстанції не врахував доводів позивача про те, що він дізнався про порушення свого цивільного права лише у лютому 2017 року, про що надав відповідні докази, під час розлучення батьків, коли його батько повідомив його, що він не має ніяких прав на квартиру та погрожував вигнати його, незважаючи на те, що попередня квартира, яка належала йому на праві спільної сумісної власності, була продана і він вважав себе співвласником нової квартири, придбаної за кошти від тієї квартири, проживав у ній. При цьому, задовольняючи заяву ОСОБА_5 про застосування строку позовної давності, суд не перевірив, чи повідомляли позивача з часу укладення спірного договору купівлі-продажу квартири його батьки про те, хто є власниками квартири, де вони проживають, або як були використані кошти від продажу належної йому частки іншої квартири.

У пункті 1 частини шостої статті 130 ЦПК України 2004 року передбачено, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову.

Суд першої інстанції зазначені вимоги процесуального закону не врахував, не уточнив позовних вимог, оскільки якщо за кошти позивача (частку у квартирі) було придбано іншу квартиру, то позивач, у разі доведення цих обставин, має право на переведення на нього прав і обов'язків покупця і це не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним.

У підпункті "г" пункту 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) судам роз'яснено, що при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно враховувати таке: саме по собі недодержання вимог статті 114 ЦК УРСР при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді.

Аналогічне роз'яснення наведене в абзаці 5 пункту 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) про те, щонедотримання вимог статті 362 ЦК України у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов'язків покупця.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду, або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.