Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" на рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року у складі судді Куриленко О. М. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Короткова В. Д., Гончаренко В. М., Таварткіладзе О. М.,

У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ "Укрсоцбанк" посилалося на те, що 25 червня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 660/70-514, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредитні кошти у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 25 червня 2015 року. З метою належного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань 26 червня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: житловий будинок під літерою "З" загальною площею 343,4 кв.м, літню кухню під літерою "Б", навіс під літерою "Ж", огорожі 1-4, мощення 1, шахту 5, що розташовані по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 476 кв.м.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 660/022-514, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 24 червня 2017 року. З метою належного виконання ОСОБА_5 умов кредитного договору 26 червня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 660/023-514, за умовами якого ОСОБА_3 отримала кредитні кошти у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 24 червня 2017 року. З метою належного виконання ОСОБА_3 умов кредитного договору 26 червня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 660/69-514, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредитні кошти у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 25 червня 2017 року. З метою належного виконання ОСОБА_4 умов кредитного договору 26 червня 2007 року між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

Заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 23 травня 2013 року позов ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, укладений 25 червня 2007 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_1 Визнано недійсними іпотечні договори, укладені 26 червня 2007 року між банком і ОСОБА_1, та всі договори про внесення змін і доповнень до них. Скасовано заборону відчуження спірного житлового будинку та виключено з Державних реєстрів записи про іпотеку і про заборону відчуження цього будинку.

14 грудня 2013 року спірний житловий будинок було продано ОСОБА_10, а 03 липня 2014 року - ОСОБА_2

03 липня 2014 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу придбав земельну ділянку площею 0,0482 га, яка розташована по АДРЕСА_1.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 20 травня 2014 року заочне рішення цього суду від 23 травня 2013 року скасовано, а ухвалою цього ж суду від 26 серпня 2014 року позов ОСОБА_8 залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 Цивільного процесуального кодексу від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року).

Оскільки відповідачі належним чином не виконували взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами, а іпотека зберегла свою дію для нового власника, ПАТ "Укрсоцбанк" просило в рахунок часткового погашення заборгованості за вказаними кредитними договорами звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 476 кв.м, шляхом реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів, ціну встановити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом у межах процедури виконавчого провадження.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_11 заперечив проти позову, посилаючись на те, що придбаний ОСОБА_2 спірний житловий будинок не обтяжено іпотекою, цей будинок є єдиним нерухомим майном відповідача та місцем проживання його родини, включаючи малолітніх дітей. Згідно з висновком Київської районної адміністрації Одеської міської ради звернення стягнення на вказаний житловий будинок призведе до звуження прав малолітніх дітей, порушення права на рівень життя, достатній для їх фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку та порушення охоронюваних законом їх інтересів.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час придбання ОСОБА_2 спірного будинку обтяження цього майна іпотекою не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та не існує і по цей час. При відсутності державної реєстрації іпотеки та обтяжень відсутні підстави для звернення стягнення на спірний будинок, який не перебуває в іпотеці. На час розгляду справи спірний житловий будинок перебував в іпотеці у ОСОБА_6 на підставі договору іпотеки, посвідченого 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишевою Н. Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 429. Банк не надав доказів щодо початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації відповідно до частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку", що є обов'язковою умовою при зверненні стягнення на іпотечне майно. У спірному житловому будинку зареєстровані та проживають малолітні діти відповідача ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_2. Дані щодо наявності у відповідача, його дружини та дітей іншого нерухомого майна відсутні. За висновками органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 09 червня 2016 року № 0-12/504 звернення стягнення на спірний будинок призведе до звуження обсягу існуючих житлових прав малолітніх дітей.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" відхилено, а рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення місцевого суду ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Суд дав повну, всебічну та об'єктивну оцінку всім доказам у справі, результати якої відобразив у своєму рішенні.

У грудні 2016 року ПАТ "Укрсоцбанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 року, в якій просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду і є чинною незалежно від наявності запису в реєстрі. З моменту набрання чинності відповідними змінами (04 липня 2013 року) реєстрація іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є підставою для її дійсності. Разом із цим права, які виникли на підставі іпотек, укладених до набрання чинності змінами щодо моменту виникнення прав та обов'язків за іпотечними правовідносинами (до 04 липня 2013 року), у разі відсутності їх державної реєстрації визнаються дійсними. Державна реєстрація визначає пріоритет іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог. Згідно з частиною сьомою статті 3 Закону України "Про іпотеку" пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Отже, іпотека є дійсною з моменту нотаріального посвідчення договору іпотеки, тобто з 25 червня 2007 року. Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. В іпотечних договорах, які були укладені із ОСОБА_1 в забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами, вказана ціна, яка встановлена за згодою сторін, а саме 870 тис. доларів США. При слуханні справи ця сума не оспорювалася жодною із сторін, тому початковою ціною для продажу іпотечного майна з торгів вважається саме ця сума у гривневому еквіваленті на час ухвалення рішення. Посилання судів на те, що ОСОБА_2 разом з будинком придбав і земельну ділянку, на якій він розташований, проте вказана земельна ділянка взагалі не була предметом іпотеки, є помилковими, оскільки у пункті 1.1 договору іпотеки вказано, що в іпотеку передається житловий будинок, який розташований на земельній ділянці. Тобто, будинок передається в іпотеку разом із земельною ділянкою. Відповідно до статті 6 Закону України "Про іпотеку", якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована. Посилання у рішеннях суду на те, що у спірному будинку прописані малолітні діти ОСОБА_2, а тому це є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, є безпідставними, оскільки діти були прописані у спірному житловому будинку лише у березні 2016 року, тобто після подачі позову.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_11 подав заперечення на касаційну скаргу та просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що на час придбання спірного житлового будинку обтяження цього майна іпотекою не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тому до спірних правовідносин не можна застосовувати статтю 23 Закону України "Про іпотеку". Земельна ділянка взагалі не була предметом іпотеки, оскільки на час укладення іпотечних договорів не належала на праві власності попередньому власнику будинку. Спірний житловий будинок на час розгляду справи перебуває в іпотеці ОСОБА_6 на підставі договору іпотеки, посвідченого 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишевою Н. Г. та зареєстрованого у реєстрі за № 429. Тобто навіть якщо попередні іпотечні договори є чинними, то згідно з положеннями Закону України "Про іпотеку" (898-15) зареєстроване іпотечне обтяження має вищий пріоритет над іпотечним договором ПАТ "Укрсоцбанк" без відповідної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Подавши позов про звернення стягнення на предмет іпотеки, ПАТ "Укрсоцбанк" не тільки не забезпечив можливість встановлення початкової ціни продажу, але й просив суд задовольнити позов без ціни продажу, встановленої у грошову вираженні. Банк не надав доказів того, що між ОСОБА_1 та банком були укладені договори про внесення змін до іпотечних договорів щодо передачі в іпотеку земельної ділянки. Рішення суду про відмову банку в задоволенні позову було спрямоване на захист прав дітей щодо проживання в будинку, а задоволення позову призведе до втрати дітьми права користування спірним житловим будинком, що порушить їх права. Розрахунок заборгованості не може підтверджувати існування кредитної заборгованості, оскільки не є касовим документом та документом первинного бухгалтерського обліку. Розрахунком заборгованості не можна довести виконання умов договору кредиту у зв'язку з тим, що єдиним доказом внесення готівкою валюти на рахунок банку є відповідна заява на переказ готівки.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 18 жовтня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

29 січня 2018 року справу № 520/258/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно зі статтею 4 ЦПК України 2004 року здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.

Згідно зі статтею 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частиною першою статті 1054 ЦК України встановлено, щоза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Визначення поняття зобов'язання міститься у частині перші статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судами встановлено, що 25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 660/70-514, за умовами якого ОСОБА_1 отримала кредитні кошти у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 25 червня 2015 року.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_5 було укладено кредитний договір № 660/022-514, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредитні кошти у розмірі 50 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 24 червня 2017 року.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 660/023-514, за умовами якого ОСОБА_3 отримала кредитні кошти у розмірі 150 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 24 червня 2017 року.

25 червня 2007 року між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 660/69-514, за умовами якого ОСОБА_4 отримала кредитні кошти у розмірі 198 тис. доларів США зі сплатою 13 % річних та кінцевим терміном повернення до 25 червня 2017 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

26 червня 2007 року з метою своєчасного та належного виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором від 25 червня 2007 року № 660/70-514 між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: житловий будинок під літерою "З" загальною площею 343,4 кв.м, літню кухню під літерою "Б", навіс під літерою "Ж", огорожі 1-4, мощення 1, шахту 5, що розташовані по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 476 кв.м.

26 червня 2007 року з метою своєчасного та належного виконання ОСОБА_5 своїх зобов'язань за кредитним договором від 25 червня 2007 року № 660/022-514 між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

26 червня 2007 року з метою своєчасного та належного виконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань за кредитним договором від 25 червня 2007 року № 660/023-514 між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

26 червня 2007 року з метою своєчасного та належного виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за кредитним договором від 25 червня 2007 року № 660/69-514 між банком і ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку вищевказаний житловий будинок та господарські споруди.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Судами встановлено, що ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не виконували належним чином взяті на себе зобов'язання за кредитними договорами,у зв'язку з чим станом на 12 січня 2016 року в них утворилася заборгованість у загальному розмірі 523 356,19 доларів США, що еквівалентно 12 301 155 грн 01 коп.

Судами також встановлено, що заочним рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 23 травня 2013 року позовну заяву ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПАТ "Укрсоцбанк" про визнання недійсними договору купівлі-продажу, іпотечних договорів, скасування заборони відчуження нерухомого майна, виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, укладений 25 червня 2007 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пономаренко І. В. і зареєстрований у реєстрі за № 3694. Визнано недійсними іпотечні договори, укладені 26 червня 2007 року між банком і ОСОБА_1, посвідчені приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Трофімець В. В. і зареєстровані в реєстрі за №№ 1370, 1371, 1372, 1373, а також всі договори про внесення змін і доповнень до них. Скасовано заборону відчуження спірного житлового будинку та виключено з Державних реєстрів записи про іпотеку і про заборону відчуження будинку.

Під час відсутності обтяжень за іпотечними договорами 14 грудня 2013 року спірний житловий будинок було продано ОСОБА_10, а 03 липня 2014 року - ОСОБА_2

Одночасно з будинком на підставі договору купівлі-продажу від 03 липня 2014 року ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,0482 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 20 травня 2014 року заочне рішення цього суду від 23 травня 2013 року скасовано, а ухвалою цього ж суду від 26 серпня 2014 року позов ОСОБА_8 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ПАТ "Укрсоцбанк" про визнання недійсними договору купівлі-продажу, іпотечних договорів, скасування заборони відчуження нерухомого майна, виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про іпотеку залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року.

Частиною п'ятою статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 ЦК України).

Суди встановили, що основні зобов'язання боржники не виконали.

Статтею 23 Закону України "Про іпотеку" визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Встановивши факт переходу до ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок, суди дійшли помилкового висновку, що до спірних правовідносин не можуть застосовуватися норми статті 23 Закону України "Про іпотеку", з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України "Про іпотеку" обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) (далі - Закон № 1952-IV (1952-15) ).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 3 Закону України "Про іпотеку", згідно з якою взаємні права й обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, державна реєстрація іпотек на час укладення вищевказаних договорів іпотеки регулювалася Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (410-2004-п) (втратив чинність 01 січня 2013 року), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 (868-2013-п) (втратив чинність 01 січня 2016 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься відповідний запис.

Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, яке набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі не спростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірний житловий будинок до ОСОБА_2 цей будинок не був предметом іпотеки, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 23 Закону України "Про іпотеку" та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику.

За таких обставин, враховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним способом відновлення прав кредитора у зв'язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.

Наведені правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року в справі № 6-2026цс15.

Що стосується факту не укладення договору іпотеки земельної ділянки, на якій розміщений спірний будинок, то згідно з частиною четвертою статті 6 Закону України "Про іпотеку", якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку про те, що земельна ділянка та будівля (споруда), яка на ній розташована, нерозривно пов'язані між собою, а отже, іпотека щодо будівлі (споруди) повинна поширюватися і на земельну ділянку, і навпаки, причому навіть у тих випадках, коли предметом у договорі іпотеки визначено лише один об'єкт (або будівля, або забудована земельна ділянка).

Щодо висновків судів попередніх інстанцій про ненадання банком доказів початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, то Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне зазначити наступне.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України "Про іпотеку".

Стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Статтею 38 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Встановлено, що ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, в якому просило в рахунок погашення заборгованості за вказаними кредитними договорами звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 476 кв.м, шляхом реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів, ціну встановити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом у межах процедури виконавчого провадження.

При цьому банк не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену відповідно до частини шостої статті 38 Закону України "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття "ціна" як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена у резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

З огляду на викладене, у спорах цієї категорії не зазначення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні не має вирішального значення.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 14-11цс18.

Що стосується реєстрації у спірному житловому будинку малолітніх дітей, то, як зазначено вище, ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 20 травня 2014 року заочне рішення цього суду від 23 травня 2013 року скасовано, а ухвалою цього ж суду від 26 серпня 2014 року позов ОСОБА_8 залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК 2004 року.

03 липня 2014 року ОСОБА_2 придбав спірний житловий будинок на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.

Отже, на час придбання ОСОБА_2 спірного житлового будинку рішення Приморського районного суду міста Одеси від 23 травня 2013 року, яким було визнано недійсними, зокрема договори іпотеки, скасовано.

Тобто з часу скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною (23 травня 2013 року), іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Право на свободу пересування і вибір місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено Загальною декларацією прав людини 1948 року (995_015) (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (995_043) (стаття 12), Протоколом N 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) (стаття 2).

Згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина перша статті 33).

Частиною першою статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із статтями 150, 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно з принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (995_384) , дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Відповідно до статей 17, 18 закону "Про охорону дитинства" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (z0282-12) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595 (z0282-12) , у редакції, чинній на час укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу спірного житлового будинку, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.

Оскільки згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина проживає за іншою адресою, ніж адреса майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.

Тобто право користування майном члена сім'ї власника житла пов'язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи, про що робиться відповідний запис до будинкової книги.

Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що малолітні діти відповідача ОСОБА_2 під час укладення договорів іпотеки не були зареєстровані у спірному житловому будинку, право користування ним не мали.

З огляду на викладене, у разі задоволення позову шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірний житловий будинок, права малолітніх дітей порушені не будуть.

Встановлено та не заперечувалося сторонами, що дата народження малолітньої ОСОБА_13 - ІНФОРМАЦІЯ_1, а дата народження малолітньої ОСОБА_14 - 16 червня 2012 року, тобто після укладення договорів іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Однак малолітні були зареєстровані у спірному житловому будинку лише у березні 2016 року.

Та обставина, що на час розгляду справи спірний житловий будинок перебуває в іпотеці у ОСОБА_6 на підставі договору іпотеки, посвідченого 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чернишевою Н. Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 429, не може бути підставою для відмови в позові, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 13 "Про іпотеку" предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором. Попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється вищенаведеною статтею 23 Закону України "Про іпотеку".

Враховуючи те, що спірний житловий будинок було передано в іпотеку ОСОБА_6 без згоди попереднього іпотекодержателя ПАТ "Укрсоцбанк", а попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками, ОСОБА_2 як особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набув статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечними договорами, які були укладені до набуття ним права власності на спірний житловий будинок.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову в позові не відповідає встановленим обставинам справи та зроблений з порушенням норм матеріального права.

Разом з тим в силу положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.

Відповідно до вищенаведеної статті 39 Закону України "Про іпотеку" у рішенні суду, крім іншого, має бути зазначено загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки. Отже, з'ясування питання про розмір заборгованості позичальників за кредитними договорами, в рахунок погашення якої заявлено вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки, входить в предмет доказування у справі. Однак суди в порушення вимог статей 212- 215, 303- 304 ЦПК України 2004 року не врахували наведені вище обставини та вимоги процесуального законодавства, не дослідили надані ПАТ "Укрсоцбанк" докази щодо заборгованості за кредитними договорами, належним чином не перевірили їх, не зробили висновки щодо наявності та розміру вказаної заборгованості з врахуванням усіх її складових.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз'яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а

також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).

Отже, належним чином дослідити подані стороною доказами (в даному випадку - розрахунки заборгованості за кредитними договорами), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ними повністю чи частково - зазначити правові аргументи на їх спростування і навести у рішенні свої розрахунки - це процесуальний обов'язок суду.

Відповідно до пункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді даної справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 08 листопада 2016 рокускасувати.

Справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київська районна адміністрація Одеської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.