розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року у складі судді Бердія М. А. та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 13 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Бондаренко Н. В., Шимківа С. С., Хилевича С. В. і касаційні скарги Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та Рівненської міської ради на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 13 жовтня 2016 року,

У грудні 2014 року заступник прокурора міста Рівного в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Рівненської міської ради, Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Управління освіти виконавчого комітету Рівненської міської ради, Рівненська загальноосвітня школа № 11 Рівненської міської ради, про визнання рішення міської ради та договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, заступник прокурора міста Рівного посилався на те, що 25 вересня 2008 року Рівненською міською радою прийнято рішення "Про приватизацію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1". На підставі цього рішення 02 жовтня 2009 року між територіальною громадою міста Рівного в особі Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу будівлі (в кількості 2), яка складається з підсобного приміщення літера "Б-2" загальною площею 92,3 кв.м та будівлі літера "В-1" загальною площею 29,0 кв.м по АДРЕСА_1. 22 травня 2012 року ОСОБА_1 продала спірне нежитлове приміщення ОСОБА_2 Рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року прийнято з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки вказані у ньому приміщення відносяться до об'єктів освіти, тому відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" не підлягають приватизації. Посилаючись на викладене, заступник прокурора міста Рівного просив визнати недійсними рішення міської ради від 25 вересня 2008 року та договір купівлі-продажу від 02 жовтня 2009 року, витребувати спірні приміщення з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та повернути у власність територіальної громади міста Рівного.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що прокурор не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що спірні нежитлові приміщення належали на відповідній правовій підставі юридичній особі, яка мала статус державного навчального закладу. Крім того, прокурором пропущено позовну давність.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року апеляційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задоволено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 про затвердження переліку об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а саме щодо нежитлових приміщень загальною площею 128,6 кв.м, які розташовані по АДРЕСА_1. Визнано недійсним укладений 02 жовтня 2009 року між територіальною громадою міста Рівного в особі Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 договір купівлі-продажу будівлі (в кількості 2), яка складається з підсобного приміщення літера "Б-2" загальною площею 92,3 кв.м та будівлі літера "В-1" загальною площею 29 кв.м по АДРЕСА_1. Витребувано від ОСОБА_2 вищевказані нежитлові приміщення шляхом повернення їх у власність територіальної громади міста Рівного та передачею на баланс Рівненської загальноосвітньої школи № 11 Рівненської міської ради.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 липня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_1, Рівненської міської ради та Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради задоволено частково, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення касаційного суду мотивоване тим, що апеляційний суд на порушення вимог Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ) та статей 212- 214, 303, 316 Цивільного процесуального кодексу від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення земельного законодавства.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 13 жовтня 2016 року апеляційну скаргу заступника прокурора Рівненської області задоволено частково, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 "Про приватизацію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1" прийняте з порушенням положень статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", що є підставою для визнання його недійсним, та має наслідком визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2009 року, витребування майна та повернення його територіальній громаді. Однак заступником прокурора міста Рівного пропущено встановлену законом загальну позовну давність, оскільки прокуратурі міста Рівного ще у 2008 та у 2010 роках було відомо про прийняття оскаржуваного рішення ради, а з цим позовом заступник прокурора міста Рівного звернувся до суду лише 11 грудня 2014 року.

У листопаді 2016 року заступник прокурора Рівненської області подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області від 13 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ці рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом повно і правильно встановлено фактичні обставини справи, однак помилково застосовано до спірних правовідносин позовну давність. Апеляційний суд дійшов хибного висновку, що прокурору стало відомо про приватизацію нежитлових приміщень як об'єктів освіти у 2008 році та/або при проведенні перевірки прокуратурою міста Рівного у 2010 року. Про факт існування правовідносин щодо відчуження приміщень освіти прокуратурі міста Рівного стало відомо в ході перевірки, проведеної у зв'язку з розміщенням на сайті "Все" 14 серпня 2014 року статті "Депутати Рівнеради не ділитимуть землю школи". Саме за наслідками цієї перевірки 10 грудня 2014 року прокуратурою було пред'явлено вищевказаний позов. Посилання апеляційного суду на постанови Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 та від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 є необґрунтованими, оскільки у цих постановах мова йде про позови прокурора в інтересах органу влади, а не як самостійного позивача. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли прокурор, а не відповідний орган, довідався про порушення інтересів держави. Відповідачами не надано достовірних, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про те, що прокурору міста Рівного стало відомо про порушення інтересів держави у 2008 чи 2010 роках, не доведено, що прокурор знав або міг дізнатися про порушення інтересів держави. У межах проведеної перевірки договір купівлі-продажу прокуратурою не перевірявся, з договору неможливо встановити, що саме відчужувалося, а зазначено лише, що його предметом є нежитлові будівлі. Висновки апеляційного суду про пропуск прокуратурою позовної давності ґрунтуються на припущеннях.

У листопаді 2016 року Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та Рівненська міська рада подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційні скарги на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 13 жовтня 2016 року, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати це рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовані тим, що спірні будівлі є об'єктами комунальної власності, до цілісного майнового комплексу школи не входили, а прийняття їх на баланс комунального закладу - школи у квітні 2007 року не робить їх об'єктами цілісного майнового комплексу закладу освіти, тим більше державної форми власності. Земельна ділянка, на якій розміщені спірні об'єкти, належить до комунальної власності, право розпорядження нею належить виключно Рівненській міській раді. Тому висновки апеляційного суду не ґрунтуються ні на вимогах закону, ні на матеріалах справи.

ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу заступника прокурора Рівненської області та просила її відхилити, посилаючись на те, що прокуратурі міста Рівного було відомо про прийняття оскаржуваного рішення ради, оскільки прокурор був присутній 25 вересня 2008 року та 02 жовтня 2008 року на 1-му та 2-му пленарних засіданнях Рівненської міської ради. Доводи прокурора про неналежність доказів, наданих Рівненською міською радою щодо обізнаності прокуратури про прийняте рішення є його припущеннями. Висновки апеляційного суду про пропуск позовної давності є обґрунтованими і такими, що узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15.

Заступник керівника Рівненської місцевої прокуратури подав заперечення на касаційну скаргу Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та просив її відхилити, посилаючись на те, що під час прийняття оспорюваного рішення рада вийшла за межі повноважень, наданих їй законом, оскільки відповідно до законодавства невикористання майна закладами освіти, а саме Рівненською загальноосвітньою школою № 11 не є підставою для його відчуження шляхом продажу. Оскільки оскаржуваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень укладений на підставі рішення, яке суперечить вимогам чинного законодавства, він повинен бути визнаний недійсним, а спірне майно необхідно витребувати у ОСОБА_2 і повернути його до комунальної власності.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою заступника прокурора Рівненської області та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою Рівненської міської ради, а ухвалою від 05 грудня 2016 року - за касаційною скаргою Управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

22 січня 2018 року справу № 569/19726/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Пунктом б частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що приватизації не підлягають об'єкти, які мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету.

Згідно з частинами другою, третьою статті 18 Закону України "Про освіту" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Навчальні заклади незалежно від їх статусу і належності забезпечують якість освіти в обсязі вимог державних стандартів освіти.

Відповідно до частин першої, четвертої, п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Таким чином, законодавець встановлює заборону на приватизацію об'єктів освіти, які фінансуються як з державного, так і з місцевого бюджетів.

Встановлено, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" (311-91-п) та розпорядженням представника Президента України від 24 листопада 1992 року № 396 "Про майно комунальної власності" середні навчальні заклади у місті Рівному були передані у власність його територіальної громади.

У 1977 році загальноосвітня школа № 11 у АДРЕСА_1 була прийнята в експлуатацію і до її цілісного майнового комплексу увійшли будівля теплиці та підсобне приміщення, тобто спірні нежитлові приміщення, що підтверджується технічним паспортом, виготовленим Рівненським міським бюро технічної інвентаризації станом на 16 червня 2004 року та станом на 15 червня 2007 року, повідомленням начальника Управління освіти начальнику Комунального підприємства "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" від 11 червня 2007 року, актом прийняття-передачі основних засобів від 13 жовтня 2009 року та інвентарною карткою обліку основних засобів у бюджетних установах.

Рішенням Рівненської міської ради від 15 листопада 2007 року № 1122 Рівненській загальноосвітній школі № 11 надано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 3,6487 кв.м по вулиці АДРЕСА_1 для обслуговування будівель та споруд з допоміжними приміщеннями, без права зміни її цільового призначення та відчуження.

08 липня 2008 року Рівненській загальноосвітній школі № 11 видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 3,6487 га, в тому числі й на ту її частину, на якій знаходяться спірні нежитлові приміщення.

Рішенням Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 "Про приватизацію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1" затверджено перелік об'єктів комунальної власності (окремого індивідуально визначеного майна), що підлягають приватизації шляхом викупу орендарями цих об'єктів, до якого включено нежитлові приміщення, розташовані у двоповерховій цегляній будівлі та одноповерховій цегляній будівлі загальною площею 128,6 кв.м по АДРЕСА_1.

19 лютого 2009 року виконавчим комітетом Рівненської міської ради на підставі рішень від 20 вересня 2005 року № 253 та від 09 лютого 2009 року № 20 територіальній громаді міста Рівного в особі Рівненської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, зокрема підсобне приміщення літера "Б" загальною площею 92,3 кв.м та будівлю літера "В-1" загальною площею 29 кв.м, що знаходяться по АДРЕСА_1, зареєстроване у Комунальному підприємстві "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" за реєстраційним № 26492331.

02 жовтня 2009 року на виконання рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 між Управлінням комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу будівлі, яка складається із вищевказаних нежитлових приміщень.

22 травня 2012 року ОСОБА_1 продала спірні нежитлові приміщення ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Рівненської області Піддубною Л. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 1307.

Встановлено, що на час прийняття оскаржуваного рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 спірні нежитлові приміщення входили до цілісного майнового комплексу Рівненської загальноосвітньої школи № 11, тобто відносилися до матеріально-технічної бази об'єкта освіти, а тому не підлягали приватизації.

Проаналізувавши встановлені обставини справи та давши їм належну правову оцінку, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 "Про приватизацію нежитлових приміщень за адресою місто Рівне, вулиця АДРЕСА_1" прийняте з порушенням положень статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", що є підставою для визнання його недійсним, а внаслідок цього - і визнання недійсним укладеного на його підставі договору купівлі-продажу від 02 жовтня 2009 року, витребування майна та повернення його територіальній громаді.

Отже, заявлений заступником прокурора міста Рівного позов є обґрунтованим.

Разом з тим під час розгляду справи в суді першої інстанції до ухвалення рішення представник ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Як зазначалося вище, рішення Рівненської міської ради про приватизацію спірних нежитлових приміщень було прийнято 25 вересня 2008 року.

З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами прокурора почався у 2008 році, тобто з часу прийняття оскаржуваного рішення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 грудня 2007 року за заявою №23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено

стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення.

Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурору, який пред'явив позов в інтересах держави, було відомо чи мало бути відомо про те, що оскаржуване ним рішення ради було прийнято з порушенням вимог законодавства, з часу його прийняття у 2008 році, а з позовом до суду він звернувся у грудні 2014 року.

Решта заявлених прокурором позовних вимог випливає з вимоги про визнання недійсним рішення Рівненської міської ради від 25 вересня 2008 року № 1868 і залежить від її вирішення. При відмові у задоволенні цієї вимоги решта позовних вимог також не можуть бути задоволені.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Статтею 212 ЦПК 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213- 215, 315 ЦПК 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що прокурору стало відомо про порушення інтересів держави лише у серпні 2014 року після розміщення 14 серпня 2014 року на сайті "Все" статті "Депутати Рівнеради не ділитимуть землю школи", не заслуговують на увагу з огляду на таке.

За змістом вищенаведеної частини першої статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Встановлено, щопрокурору було відомо про оскаржуване рішення ради ще у 2008 році, оскільки прокурор міста Рівного ОСОБА_5 25 вересня 2008 року та 02 жовтня 2008 року був присутній на пленарних засіданнях двадцять першої сесії Рівненської міської ради, на яких приймалося оскаржуване рішення, що підтверджується додатками до протоколів № 21/1, 21/2, 21/3. Крім того, листом заступника прокурора міста Рівного від 25 березня 2010 року № 346-10 також підтверджено, що у 2010 році прокуратурою міста Рівне проводилася перевірка додержання законодавства про державну та комунальну власність на території міста Рівного, в тому числі - законодавства про приватизацію.

Тому позовна давність для звернення до суду з позовом закінчилася у 2011 році, а заступник прокурора міста Рівного пред'явив цей позов лише у грудні 2014 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку.

Крім того, пунктах 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04), яке набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року, Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися в першу чергу на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Стаття перша Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні ЄСПЛ від 01 червня 2006 року в справі "Федоренко проти України" зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (4176-17) пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (4176-17) протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Посилання у касаційній скарзі на помилкове застосування апеляційним судом правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 та від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 спростовуються встановленими апеляційним судом вищенаведеними обставинами справи, положеннями законодавства і вказаними правовими позиціями.

Оскаржуване судове рішення не суперечить висновкам Верховного Суду України, викладеним у зазначених в касаційній скарзі постановах, а також правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс16.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року).