розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Львівської області на рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2016 року у складі судді Городецької Л. М. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 29 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Львівської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що їй на підставі договору дарування від 03 липня 1996 року на праві власності належить квартира АДРЕСА_1. На момент укладення договору дарування квартира складалася з однієї кімнати, жилою площею 17,1 кв. м, та кухні. Загальна площа квартири становила 36,5 кв. м, комора в підвалі - 4,0 кв. м.

Відповідно до витягу із протоколу засідання міжвідомчої комісії Галицької районної адміністрації від 24 вересня 1996 року № 35 вона отримала дозвіл на влаштування дверного отвору та виконання перепланування належної їй квартири під господарські потреби.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 18 жовтня 1996 року № 564 їй надано дозвіл на використання належної їй квартири АДРЕСА_1 як нежитлової.

Після переведення квартири у нежитлову розпорядженням Виконавчого комітету Галицької районної адміністрації від 22 серпня 1997 року № 994 їй додатково надано в користування нежитлове приміщення площею 36,8 кв. м, а розпорядженням виконкому цієї адміністрації від 19 листопада 1997 року їй надано у користування нежитлове підвальне приміщення по АДРЕСА_1, площею 23,0 кв. м.

Також у травні 1997 року від власників інших підвальних приміщень по АДРЕСА_1 вона отримала розписки із дозволом на безстрокове користування підвальними приміщеннями, що знаходяться поряд з її нежитловим приміщенням, в результаті чого площа належних нежитлових приміщень збільшилася до 192,1 кв. м. Починаючи з 1997 року вона відкрито, добросовісно використовує реконструйовані нежитлові приміщення під об'єкт торгівлі - магазин.

Враховуючи наведене та посилаючись на вимоги статті 344 ЦК України, просила визнати за нею право власності на нежитлові приміщення, загальною площею 192,1 кв. м, розташовані по АДРЕСА_1.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлові приміщення, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 192,1 кв. м.

Задовольняючи позов та визнаючи за ОСОБА_3 право власності на нежитлові приміщення за набувальною давністю, суд першої інстанції виходив з того, що позивач добросовісно і відкрито користується вказаним нерухомим майном більше 19 років, а саме з осені 1997 року, у нежитлових приміщеннях розміщено об'єкт торгівлі - магазин, що постійно діє.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 29 серпня 2016 року апеляційну скаргу Львівської місцевої прокуратури № 1, подану в інтересах держави в особі Львівської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові, відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач у 1996-1997 роках переобладнала нежитлові приміщення загальною площею 192,1 кв. м під магазин за згоди органів місцевого самоврядування та власників чи користувачів нежитлових приміщень, протягом 19 років використовує вказане приміщення під бізнес. Власник будинку - Львівська міська рада та Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові - не бачать порушень інтересів держави та громадян, порушення закону, на які звертає увагу прокурор в апеляційній скарзі, мають суто формальний характер і жодним чином не стосуються "порушення суспільного інтересу" чи інтересів окремих громадян.

У жовтні 2016 року заступник прокурора Львівської області подав в інтересах держави в особі Львівської міської ради та Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Львові касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду м. Львова від 11 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 29 серпня 2016 року, в якій просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статті 344 ЦК України, оскільки позивачу було відомо, що спірні нежитлові приміщень належать на праві власності її сусідам, від яких вона отримала дозвіл лише на безстрокове користування ними, тобто позивач користувалася вказаними приміщеннями на підставі фактичних договірних зобов'язань з їхніми власниками. Крім того, позивач використовує й інші нежитлові приміщення, які не належать їй на праві власності або користування, та відомості про які в матеріалах справи відсутні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у даній цивільній справі, а ухвалою від 20 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду указану справу.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Судом установлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1, на підставі договору дарування від 03 липня 1996 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ткачук Г. І. На момент укладення зазначеного договору квартира складалася з однієї кімнати, жилою площею 17,1 кв. м, та кухні. Загальна площа квартири становила 36,5 кв. м, комора в підвалі - 4,0 кв. м.

Відповідно до витягу із протоколу засідання міжвідомчої комісії Галицької районної адміністрації від 24 вересня 1996 року № 35 ОСОБА_3 отримала дозвіл на влаштування дверного отвору та виконання перепланування належної їй квартири під господарські потреби.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 18 жовтня 1996 року № 564 ОСОБА_3 надано дозвіл на використання належної їй квартири АДРЕСА_1 як нежитлової.

Після переведення квартири у нежитлову розпорядженням Виконавчого комітету Галицької районної адміністрації від 22 серпня 1997 року № 994 ОСОБА_3 додатково надано в користування нежитлове підвальне приміщення, площею 36,8 кв. м під господарські потреби, а розпорядженням виконавчого комітету цієї адміністрації від 19 листопада 1997 року № 1344 останній також надано у користування нежитлове підвальне приміщення по АДРЕСА_1, площею 23,0 кв. м.

У травні 1997 року ОСОБА_3 від власників інших підвальних приміщень по АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, отримала розписки із дозволом на безстрокове користування належними їм підвальними приміщеннями у вищевказаному будинку.

У результаті надання позивачу у користування додаткових нежитлових приміщень, площа нежитлового приміщення, якою вона користується та використовує під об'єкт торгівлі - магазин, збільшилася до 192,1 кв. м.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦКУкраїни). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном. Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Розпорядженням Виконавчого комітету Галицької районної адміністрації від 22 серпня 1997 року № 994, ОСОБА_3 додатково надано в користування нежитлове підвальне приміщення, площею 36,8 кв. м під господарські потреби, а розпорядженням виконавчого комітету цієї адміністрації від 19 листопада 1997 року № 1344 останній також надано у користування нежитлове підвальне приміщення на АДРЕСА_1, площею 23,0 кв. м.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, власники інших підвальних приміщень по АДРЕСА_1 передали ОСОБА_3 у безстрокове користування підвали (комори), закріплені за їх квартирами, а саме: за ОСОБА_5 закріплена комора, площею 15,0 кв. м, за ОСОБА_6 - підвал, площею 25,3 кв. м та 8,0 кв. м, за ОСОБА_7 - комора в підвалі, площею 3,0 кв. м, за ОСОБА_8 - комора в підвалі, площею 17, 3 кв. м.

Оскільки обставини справи свідчать про те, що позивач користується спірними підвальними приміщеннями на підставі договорів з власниками цих приміщень, тобто володіє майном за волею власників, знає хто є власниками цих приміщень, тому відсутні передбачені законом підстави для визнання за позивачем в судовому порядку права власності на зазначені нежитлові приміщення на підставі статті 344 ЦК України. Отже, постановляючи оскаржувані рішення суди неправильно застосували норму матеріального права.

Крім того, судами при постановленні оскаржуваних рішень допущено порушення норм процесуального права, а саме: залучено лише одного з власників спірних нежитлових приміщень - Львівську міську раду, а також неповно встановлено обставини, які мають значення для правильного вирішення справи: невідповідність загальної площі приміщень 192,1 кв. м., на які визнано право власності за позивачем, загальній площі приміщень, які належать позивачу як на праві власності так і ті, якими фактично користується позивач (на праві власності (36,5 кв. м + 4,0 кв. м) та користується (36,8 кв. м + 23,0 кв. м + 15,0 кв. м + 25,3 кв. м + 8,0 кв. м + 3,0 кв. м + 17,3 кв. м), всього 168,9 кв. м.), та не встановлено належності частини інших спірних приміщень (192,1 кв. м. - 168,9 кв. м.).

Оскільки оскаржувані рішення постановлені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для їх скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно з частинами першою та тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.