Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 червня 2016 року у складі судді Цуранова А. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Мережко М. В., Сержанюка А. С.,

У листопаді 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивовано тим, що відповідно до укладеного 18 квітня 2012 року договору б/н ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 1 800 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Підписана відповідачем заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Правилами користування платіжною карткою у сукупності складають кредитний договір.

Посилаючись на порушення відповідачем зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати відсотків, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість, яка станом на 31 серпня 2015 року становить 11 920,91 грн, із яких: за кредитом - 1 790 грн; за процентами за користування кредитом - 6 855,50 грн; за пенею та комісією - 2 231,56 грн, та штрафи відповідно до Умов та правил надання банківських послуг у розмірі 500 грн (фіксована частина) та 543,85 грн (процентна складова), а також просив стягнути судові витрати.

Відповідач заперечив проти задоволення позову, посилаючись на те, що він дійсно відкривав у позивача рахунок, про що свідчить наявна у справі копія анкети-заяви, однак жодних кредитних рахунків він не відкривав та кредитних коштів не отримував, а в грудні 2012 року він загубив свій паспорт, про що свідчить висновок міського відділу міліції. За картковим рахунком № НОМЕР_1 за період із 01 квітня 2012 року по 28 лютого 2014 року заборгованість відсутня.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 червня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що позов не доведено й не обґрунтовано належним чином, зважаючи на відсутність у справі належних доказів укладення між сторонами кредитного договору та наявність у відповідача будь-яких кредитних зобов'язань. Таким чином, позивачем не доведено наявності між сторонами кредитних зобов'язань, про порушення яких з боку відповідача зазначено позивачем у позові.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює; рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційний суд вважав відсутніми підстави для скасування рішення місцевого суду.

У листопаді 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказані судові рішення судів попередніх інстанцій, які просило скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, та постановити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано незгодою з висновками судів щодо недоведеності позову, зокрема щодо відсутності між сторонами кредитних зобов'язань та недоведеності факту порушення останніх відповідачем. Так, зазначив, що 18 квітня 2012 року відповідач став клієнтом банку, підписав анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, ознайомившись із ними, також підписав довідку про умови кредитування і отримав кредитну картку "Кредитка "Універсальна" № НОМЕР_2 зі встановленим кредитним лімітом 1 800 грн, строком дії до грудня 2015 року. Згідно з випискою про рух коштів відповідач певний час активно користувався кредитною карткою. Всі операції за кредитним договором та нарахування відповідних санкцій відображено в розрахунку заборгованості, що не було проаналізовано судами попередніх інстанцій. Таким чином, вважає, що позивачем надано належні докази на підтвердження зазначених у позові обставин, які підтверджують наявність договірних відносин між сторонами та невиконання відповідачем взятих за договором зобов'язань. Також посилається на те, що суди порушили вимоги статей 10, 11 ЦПК України та не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не уточнили підстав заявленого позову та меж позовних вимог, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка їх регулює; висновки судів ґрунтуються на припущеннях, які не є підставою визнання правочину неукладеним. Крім того, вважає помилковим посилання судів на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, яка, на його думку, стосується інших правових питань.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 25 травня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року до Верховного Суду передано вказану цивільну справу.

Від ОСОБА_3 надійшли заперечення на касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк", яку він просить відхилити, посилаючись на її необґрунтованість та безпідставність, та залишити без змін законні й обґрунтовані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій. Вказує на те, що позивач не надав належних доказів на підтвердження укладення між ними саме кредитного договору та отримання відповідачем кредитних коштів. У зв'язку з цим вважає, що суди попередніх інстанцій надали належну оцінку наявним у справі доказам, висновки судів повністю відповідають обставинам справи, порушень норм матеріального та процесуального права суди не допустили.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін з огляду на таке.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства.

Станом на час розгляду вказаної справи в суді був чинним ЦПК України (1618-15) 2004 року.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Аналогічне положення міститься у статті 2 ЦПК у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (стаття 4 ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року).

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до вимог статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За приписами статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ "ПриватБанк" на обґрунтування своїх позовних вимог посилалося на факт укладення 18 квітня 2012 року між ним та відповідачем кредитного договору у вигляді підписаної останнім анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ "ПриватБанк", що в сукупності, на його думку, складає кредитний договір. Також банк посилався на те, що відповідно до умов указаного договору відповідачу видається кредитна картка з кредитним лімітом, за користування яким банком нараховується 30 % річних на суму залишку заборгованості. Також банк нараховує відповідачу комісії, а також штраф та пеню у разі несвоєчасного повернення кредиту. При цьому банк посилався на те, що підстави для здійснення таких нарахувань передбачені Умовами та Правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на сайті банку, вимоги яких відповідач зобов'язався виконувати при підписанні відповідної анкети-заяви.

Однак, як правильно установив суд на підставі наявних у справі доказів, 18 квітня 2012 року відповідачем підписано лише анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ "ПриватБанк", в якій відповідні графи про оформлення платіжної картки взагалі не заповнені. Так, указана анкета-заява не містить відомостей щодо домовленості сторін про встановлення розміру кредиту, терміну його повернення, розміру та підстав для нарахування відсотків, комісій, штрафу та пені.

У зв'язку з цим суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведення позивачем факту видачі банком і отримання позичальником указаної в позовній заяві кредитної картки, тобто отримання відповідачем від позивача кредитних коштів.

Дослідивши зібрані у справі докази окремо й в їх сукупності, суд правильно вважав, що жоден із наданих позивачем доказів не містить ні підтвердження факту надання кредитних коштів відповідачу (у готівковій або безготівковій формі), ні факту видачі відповідачу відповідного платіжно-кредитного інструменту (платіжної картки), про що стверджував позивач.

Разом із цим суд правильно вважав, що не можуть свідчити про отримання відповідачем кредитних коштів і посилання банку на факт погашення заборгованості за кредитом, оскільки здійснення таких операції відображено лише у довідці, зробленій самим банком, без надання належних доказів взагалі факту їх здійснення, як і доказів того, що вказані операції проводилися відповідачем у справі.

За таких обставин правильним є висновок місцевого суду, із яким обґрунтовано погодився й апеляційний суд, про недоведеність та необґрунтованість заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів у розумінні вимог статей 58, 59 ЦПК України 2004 року на підтвердження факту отримання відповідачем кредитних коштів у розмірі 1 800 грн, видачу позивачем і отримання відповідачем кредитної картки з указаним кредитним лімітом і строку дії цієї картки.

Вказаний висновок суду у взаємозв'язку з установленими судом вищевказаними обставинами відповідає одному з основних завдань цивільного судочинства, регламентованому статтею 1 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді), - справедливому розгляду і вирішенню цивільних справ.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213- 215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суди в достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка їх регулює, оскільки, вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Висновки судів по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та не спростовані позивачем належним чином.

Доводи касаційної скарги банку полягають у тому, що ним надано суду належні докази на підтвердження зазначених у позові обставин, які підтверджують наявність договірних відносин між сторонами та невиконання відповідачем взятих за договором зобов'язань, однак ці доводи були предметом детального дослідження й ретельної оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували, про що свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, таким чином, ці доводи зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені в касаційній скарзі позивача доводи про те, що суди порушили вимоги статей 10, 11 ЦПК України та не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не уточнили підстав заявленого позову та меж позовних вимог, є необґрунтованими, зважаючи на те, що позивачем є юридична особа - банківська установа, яка має в своєму підпорядкуванні юридичний відділ, що вказує на те, що представники позивача були обізнані із нормами процесуального права, які регламентують принципи цивільного судочинства, в тому числі й такий принцип як змагальність сторін, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (стаття 10 ЦПК України 2004 року), та диспозитивність цивільного судочинства, за яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Аналогічні засади (принципи) цивільного судочинства містить і ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року.

Так, за приписами частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України (змагальність сторін) кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом статті 13 ЦПК (диспозитивність цивільного судочинства) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Питання обов'язку доказування і подання доказів розкрито у статті 81 ЦПК у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року, яка містить аналогічні положення, передбачені статтею 60 ЦПК України 2004 року, стосовно того, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необгрунтованість позовних вимог, адже саме зазначені позивачем обставини, а не висновки суду, про що зазначено в касаційній скарзі, ґрунтуються на припущеннях.

Крім того, безпідставними є доводи касаційної скарги стосовно помилкового посилання судів на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, оскільки правовий висновок у зазначеній справі не суперечить висновкам до яких дійшли суди у цій справі.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 31 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.