розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2014 року у складі судді Міндарьової М. Ю. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Бровченко І. О., Швецової Л. А., Яцини В. Б.,

У вересні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі та набуття у власність, просило в рахунок виконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки, квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на нерухоме майно; визнати за ПАТ "Дельта Банк" право власності на предмет іпотеки; припинити право власності ОСОБА_3 на спірне майно; виселити з квартири осіб, які проживають та зареєстровані в ній; витребувати від ОСОБА_3 та передати ПАТ "Дельта Банк" технічний паспорт та правовстановлюючі документи на квартиру.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що 24 липня 2007 року між Акціонерним комерційним інвестиційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту № НОМЕР_1, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 33 150, 00 доларів США строком до 24 липня 2017 року або достроково зі сплатою 13, 50 відсотків річних за користування кредитом. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за згаданим кредитним договором ОСОБА_3 передала в іпотеку нерухоме майно, квартиру, загальною площею 73, 10 кв.м, житловою площею 41, 70 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1.

Через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту у позичальника, ОСОБА_4, утворилась загальна заборгованість у розмірі 32 653, 21 доларів США.

08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу за кредитами. На підставі цього договору до позивача перейшло право вимоги, яке виникло з кредитного договору та договору іпотеки в обсязі та на умовах, що існували у первісного кредитора.

Як на правові підстави позову ПАТ "Дельта Банк" посилалося на статті 11, 346, 509, 512, 514, 525, 526, 530, 549, 572, 575, 585, 624, 625, 1050, 1054 ЦК України, Закон України "Про іпотеку" (898-15) .

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2014 року у задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів і іноземній валюті" (1304-18) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або є предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті.

Враховуючи, що спірна квартира виступає як забезпечення зобов'язань ОСОБА_4 за споживчим кредитним договором від 24 липня 2007 року № НОМЕР_1, є єдиним місцем проживання відповідача, суд вважав за необхідне відмовити ПАТ "Дельта банк" у задоволенні позову про стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі та набуття у власність, оскільки Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів і іноземній валюті" (1304-18) на момент ухвалення рішення у справі заборонено примусове стягнення майна.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову і задоволенні позову з інших підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що при вирішенні спору по суті суд виходив з обраного позивачем способу захисту порушеного права, норм Закону України "Про іпотеку" (898-15) та умов іпотечного договору. Сторонами іпотечного договору погоджено позасудовий порядок врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Набуття ПАТ "Дельта Банк" права власності на предмет іпотеки повинно відбуватись в позасудовому порядку, на підставі погодженого застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У випадку, якщо іпотекодавець не визнає чи оспорює факт набуття права власності іпотекодержателем в позасудовому порядку, таке право може стати предметом судового захисту.

Судом першої інстанції не враховано, що мораторій є тимчасовим зупиненням настання певних юридичних наслідків (виникнення чи припинення прав чи обов'язків). Дія Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) є тимчасовою та пов'язується із скасувальною обставиною, що визначена у частині третій Закону. Зазначеним Законом не визначено підстави відмови у захисті права внаслідок поширення дії Закону на правовідносини сторін, а лише передбачено у майбутньому створення сприятливих умов для боржників щодо їх зобов'язань перед кредиторами.Отже, однорідний предмет регулювання закону та предмет правовідносин сторін не є підставою для відмови у задоволенні позову.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ "Дельта Банк" просило скасувати рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 22 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 18 жовтня 2016 року, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Якщо в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі передбачений такий спосіб звернення стягнення, як набуття права власності на предмет іпотеки, то іпотекодержатель на підставі статті 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. На підтвердження цих доводів касаційної скарги заявник наводить правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 26 грудня 2011 року у справі №3-139гс11/33/14, від 11 грудня 2013 року у справі № 6-124цс13. ПАТ "Дельта Банк" вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили об'єм прав та обов'язків сторін, передбачених кредитним та іпотечним договорами, не визначили обсяг відповідальності відповідача перед банком, а також не дали належної правової оцінки доказам та доводам сторін.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 09 листопада 2017 року цивільну справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 16 січня 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 24 липня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_4 укладено договір про надання споживчого кредиту № НОМЕР_1, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 33 150, 00 доларів США строком до 24 липня 2017 року або достроково зі сплатою 13, 50 відсотків річних за користування кредитом.

На забезпечення виконання зобов'язань між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_3 24 липня 2007 року укладений договір іпотеки б/н, відповідно до якого ОСОБА_3 передала в іпотеку нерухоме майно, квартиру, загальною площею 73, 10 кв.м, житловою площею 41, 70 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, належну їй на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Губською В. А. 20 квітня 2000 року за № 1142, зареєстрованого КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 26 червня 2000 року, за реєстровим №П-9-4322. Обтяження нерухомого майна іпотекою зареєстровано банком у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та у Державному реєстрі іпотек.

Всупереч умовам кредитного договору ОСОБА_4 свого зобов'язання з повернення кредитних коштів не виконав, у зв'язку із чим станом на 19 березня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 32 653, 21 доларів США, що згідно з курсом НБУ складало 260 997, 10 грн.

На підставі рішення загальних зборів від 27 жовтня 2009 року АКІБ "УкрСиббанк" змінило назву на ПАТ "УкрСиббанк".

08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта банк" укладено договір купівлі-продажу за кредитами. На підставі цього договору до позивача перейшло право вимоги, яке виникло з кредитного договору та договору іпотеки, у обсязі та на умовах, що існували у первісного кредитора.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 03 грудня 2014 року квартира АДРЕСА_1 є єдиним об'єктом нерухомого майна, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_3

В оцінці доводів касаційної скарги, законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень Верховний Суд керується ЦК України (435-15) , Законом України "Про іпотеку" (898-15) , іпотечним договором.

Відповідно до частини першої та пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

У статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом визначений вичерпний перелік способів звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

У пункті 4.2 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса, застереження про задоволення вимог іпотекодержателя або за договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з пунктом 4.6 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється відповідно до пункту 5 цього договору та розділу V Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

За змістом розділу 5 договору іпотеки сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться в цьому договорі. У разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателю як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абзац 2 частини третьої статті 36 Закону України "Про іпотеку") цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Згідно зі статтею 36 Закону України "Про іпотеку" сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Сторони, підписавши іпотечний договір, узгодили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового порядку врегулювання спору, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки, що спростовує доводи касаційної скарги в цій частині.

У статті 37 Закону України "Про іпотеку" не передбачено можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі рішення суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (1127-2015-п) , для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні відповідне волевиявлення та вчинення певних дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений можливості відповідно до статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

У статті 392 ЦК України передбачено, що визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Під час розгляду справи Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання спору, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. При цьому необхідно врахувати, що у статті 37 Закону України "Про іпотеку" не передбачено визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Таким чином, враховуючи, що фактичні обставини справи, посилання та доводи заявника у цій справі є аналогічними до обставин у справі № 760/14438/15-ц, Верховний Суд не встановив підстав для відступу від правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду.

Зважаючи на наведене, висновок апеляційного суду, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності є позасудовим порядком захисту прав кредитора є правильним та обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги щодо застосування до спірних правовідносин правових висновків, висловлених Верховним Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі №6-1219цс16, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, відхилені Верховним Судом зважаючи на згаданий правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду, оскільки з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, 23,).

Враховуючи наведене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.