розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 08 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф.,

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов мотивовано тим, що 30 листопада 2013 року вона уклала з відповідачем договір позики, за яким передала у власність відповідача грошові кошти в розмірі 1 200,00 євро, а відповідач зобов'язався повернути такі кошти у строк, передбачений договором. Крім цього, 01 січня 2014 року вона уклала з відповідачем ще один договір позики, за яким передала у власність відповідача грошові кошти в розмірі 6 927,00 дол. США, а відповідач зобов'язався повернути такі кошти у строк, передбачений договором. На підтвердження укладення вказаних договорів позики відповідач написав розписку про одержання вищезазначених грошових коштів. Відповідач не виконав взятих за договорами зобов'язань у строк та в порядку, що передбачені договорами позики.

Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просила стягнути з відповідача на її користь заборгованість за договором позики та проценти за невчасне виконання грошового зобов'язання з повернення позики за договором у сумі 239 126,66 грн, а також компенсацію за заподіяну моральну шкоду в розмірі 25 000,00 грн.

ОСОБА_4 заперечив проти задоволення позову, посилаючись на те, що ніяких грошових коштів він не отримував від дружини, розписки написав на вимогу останньої як гарантію, оскільки збирався залишити сім'ю. Визнав, що позичив у позивача лише 400 євро. Також зазначив, що кредити брав на потреби сім'ї, а взята сума в гривнях була значно меншою, ніж указана позивачем.

Рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 27 липня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договорами позики в розмірі 217 666,75 грн та 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, а всього - 218 666,75 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що станом на час розгляду справи в суді відповідач не виконав зобов'язання належним чином, свідченням чого є наявність у справі оригіналів розписок, наданих позивачем, тому наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договорами позики. Також, посилаючись на те, що оскільки відповідач на порушення умов договору позики не повернув в узгоджені строки надані йому позивачем грошові кошти, чим порушив умови договору та її право на розпорядження власними коштами, суд вважав наявними підстави, передбачені статтею 625 ЦК України, для стягнення трьох процентів річних від простроченої суми. Крім того, вказуючи на те, що відповідач тривалий час не повертає позивачу переданих йому грошових коштів та не сплачує належно аліментів на їхнього малолітнього сина, чим ставить свою сім'ю в скрутне матеріальне становище, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, визначивши її у розмірі 1 000,00 грн.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 08 листопада 2016 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_4, скасовано рішення Мостиського районного суду Львівської області від 27 липня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано недоведеністю та необґрунтованістю заявлених позовних вимог, відсутністю правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача боргу за розписками від 30 листопада 2013 року та 01 січня 2014 року, виходячи з їх змісту. Крім того, апеляційний суд вважав помилковим висновок місцевого суду щодо стягнення 1 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, вказавши, що положеннями параграфа 1 глави 71 ЦК України (435-15) , а також складеними між сторонами розписками не передбачено відшкодування моральної шкоди як відповідальності за порушення умов договору позики.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на вказане рішення апеляційного суду, яке просить скасувати, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення місцевого суду.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційним судом порушено вимоги статей 213, 313 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості рішення. Зокрема, вказує на те, що висновки апеляційного суду є безпідставними й не підтверджені жодним доказом, на відміну від рішення місцевого суду. Посилається на часткове визнання відповідачем факту позичання грошових коштів у позивача та відсутність доказів їх повернення останній. Вважає, що суперечливі твердження відповідача свідчать про його бажання уникнути відповідальність за зобов'язаннями.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження в зазначеній справі, а ухвалою від 13 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року до Верховного Суду передано вказану цивільну справу.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін з огляду на таке.

Судом установлено, що згідно зі змістом копії розписки від 30 листопада 2013 року ОСОБА_4 заборгував ОСОБА_3 1 200,00 євро, які зобов'язується повернути до 01 січня 2014 року; у разі невиконання зобов'язується - подарувати свою частину майна по АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2, викупити на користь його сина ОСОБА_7

Крім цього, 01 січня 2014 року ОСОБА_4 написав ще одну розписку, відповідно до якої він станом на 01 січня 2014 року заборгував своїй дружині 6 927,00 дол. США, із яких: 4 795,00 дол. США - це кредити, які він примусив взяти на свої потреби дружину ОСОБА_3 у банківських установах під відповідні відсотки. Зобов'язався до 23 лютого 2014 року вказані кредити переписати на себе чи інших осіб, або до цього періоду повністю сплатити заборгованість із відповідними відсотками. Решта суми - 2 132,00 дол. США він зобов'язався в повному обсязі вплатити до 23 лютого 2014 року - дня народження його сина ОСОБА_7 Оскільки він збирався йти із сім'ї, то зобов'язався з 01 січня 2014 року до 05 числа поточного місяця щомісячно виплачувати синові на утримання 1 650,00 грн до рішення суду про розлучення; якщо вказані вимоги не будуть виконані до 23 лютого 2014 року, та його дружина має право подати позов до суду. Також за умовами розписки до 23 лютого 2014 року він має право в будь-який час бачити свого сина, але тільки попередивши про час зустрічі і в присутності дружини або членів її сім'ї (а. с. 5-6, 36).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові), зокрема, грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.

Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, на яку послався апеляційний суд на обґрунтування свого рішення, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно виходив із того, що у розписці, яку склав ОСОБА_4 30 листопада 2013 року про те, що він заборгував ОСОБА_3 1 200,00 євро, які зобов'язався повернути до 01 січня 2014 року, відсутні відомості про отримання цих коштів як позики від позивача.

Стосовно розписки, яку склав ОСОБА_4 01 січня 2014 року, то, як установив апеляційний суд, в ній чітко зазначено, що борг відповідача перед позивачем виник із кредитів, які остання взяла у банківських установах для його потреб, однак, як правильно зазначив апеляційний суд, така розписка не свідчить про отримання відповідачем позики від позивача.

Апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку, що із досліджених розписок від 30 листопада 2013 року та 01 січня 2014 року не встановлено факту припинення іншого зобов'язання між сторонами, яке існувало попередньо, крім того, в них відсутнє посилання на статті 604, 1053 ЦК України.

За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, відсутність правових підстав для стягнення боргу за договорами позики з урахуванням трьох процентів річних за прострочення виконання зобов'язання, а також відшкодування моральної шкоди.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній станом на час розгляду справи в суді) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213- 215, 315 ЦПК 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Підстав для висновків про те, що апеляційним судом порушено вимоги статей 213, 313 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості рішення, Верховний Суд не вбачає.

Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що висновки апеляційного суду є безпідставними й не підтверджені жодним доказом, спростовуються змістом рішення апеляційного суду, яке є достатньо повним, вмотивованим та обґрунтованим із посиланням на дослідження зібраних у справі доказів.

Ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212, 303, 304 ЦПК 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи щодо часткового визнання відповідачем факту позичання грошових коштів у позивача та відсутність доказів їх повернення останній, а також посилання на суперечливі твердження відповідача, що, на її думку, свідчать про його бажання уникнути відповідальність за зобов'язаннями, не впливають на правильність висновків апеляційного суду по суті вирішеного спору, зважаючи на предмет і підстави поданого позову, характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню.