розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжяу складі судді Шалагінової А. В.від 09 грудня 2015 рокута ухвалу Апеляційного суду Запорізької областіу складі колегії суддів: Спас О. В., Воробйової І. А., Полякова О. З.від 28 вересня 2016 року,

У серпні 2015 року Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області(далі - Регіональний центр) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника у розмірі 19 047, 58 грн, здійснити розподіл судових витрат.

Позовна заява обґрунтовувалась тим, що рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 21 травня 2015 року в іншому провадженні визнано незаконним та скасовано наказ директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_4 від 04 листопада 2014 року № 98-к про звільнення з посади ОСОБА_5 за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України; ОСОБА_5 поновлено на посаді головного спеціаліста відділу забезпечення якості правової допомоги Регіонального центру, стягнуто на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 18 365, 84 грн. Рішення суду позивач виконав у повному обсязі, що є підставою в силу пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України для притягнення ОСОБА_4 до повної матеріальної відповідальності за шкоду, завдану Регіональному центру внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_5

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжявід 09 грудня 2015 рокупозов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_4 на відшкодування завданої шкоди суму коштів у розмірі 18 365, 84 грн, здійснено розподіл судових витрат.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_5 звільнено із порушенням закону на підставі наказу директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_4 від 04 листопада 2014 року № 98, тому саме відповідач, як службова особа, яка підписала цей наказ про звільнення, має нести повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу.

З такими висновками й встановленими обставинами суду першої інстанції погодився й суд апеляційної інстанції, яким постановлено ухвалу від 28 вересня 2016 року про залишення зазначеного рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції обґрунтовувалася тим, що судом першої інстанції правильно визначено правову природу відносин між сторонами й норми, якими їх має бути врегульовано, не допущено порушень норм процесуального правапід час розгляду справи.

Відповідач, не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, звернулась із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з вимогою про їх скасування й направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування скарги заявник посилалась на процесуальні порушення, допущені під час розгляду Жовтневим районним судом м. Запоріжжя іншої цивільної справи № 331/9739/14-ц за позовом ОСОБА_5 до Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій областіпро поновлення на роботі; а також на незгоду з постановленим у ній рішенням від 21 травня 2015 року, порушенням порядку його виконання.

Заявник вказувала на те, що позовна заява не відповідала вимогам статті 119 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV), зокрема в ній не вказано дату подання позову до суду, а тому оскаржене рішення підлягає скасуванню із залишенням позовної заяви без розгляду. Зазначала, що суд, постановляючи заочне рішення, посилався лише на обставини її неявки у судове засідання від 09 грудня 2015 року, які визнані судом неповажними. За таких обставин, на переконання скаржника, розгляд справи за її відсутності призвів до порушення принципу змагальності сторін та унеможливлення здійснення відповідачем належного захисту своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року № 2 початком роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року.

За змістом пункту 1 частини другої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції в порядку, встановленому процесуальним законом.

Справу передано Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду 12 січня 2018 року.

Справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ (2147а-19) (далі - ЦПК (1618-15) ).

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції судом застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV) (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) (чинної норми права на момент постановлення оскаржуваних судових рішень), згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом керівника Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_4 від 04 листопада 2014 року № 98 звільнено ОСОБА_5 з посади головного спеціаліста забезпечення якості правової допомоги за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказом Міністерства юстиції України від 10 березня 2015 року № 331/5 (v0331323-15) Запорізький обласний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги перейменовано в Регіональний центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області.

За результатами розгляду позову ОСОБА_5 рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 21 травня 2015 року у справі № 331/9739/14-ц визнано незаконним та скасовано наказ про звільнення від 04 листопада 2014 року № 98, поновлено її на роботі, стягнуто з Регіонального центру середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 18 365, 84 грн. Зазначене судове рішення виконано Регіональним центром повністю.

Відповідно до встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи звільнення ОСОБА_5 відбулося із порушенням вимог закону на підставі наказу директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_4 від 04 листопада 2014 року № 98, тому саме ОСОБА_4 як службова особа, яка видала наказ про звільнення, має нести повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

У статті 237 КЗпП України передбачено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідно до пункту 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Згідно з пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 02 грудня 1992 року № 14 (v0014700-92) "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 статті 134 КЗпП, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зважаючина те, що ОСОБА_5 звільнено із порушенням закону за наказом директора Запорізького обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_4 від 04 листопада 2014 року № 98, відповідач як службова особа, яка видала наказ про звільнення, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв'язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу.

Судами першої та апеляційної інстанцій відповідним чином визначено природу правовідносин між сторонами, застосовано належні норми права, справедливо вирішено спір.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд визнає безпідставними посилання заявника на те, що розгляд справи судом першої інстанції здійснено за відсутності відповідача, яка перебувала на лікуванні, про що повідомляла Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя. Верховний Суд зробив висновок, що зазначені доводи не спростовують висновки оскаржуваних судових рішень, оскільки спір судами першої та апеляційної інстанцій вирішено правильно.

Відповідно до частини четвертої статті 169 ЦПК України 2004 року у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Таким чином, доводи заявника щодо того, що суд не мав підстав для ухвалення рішення в заочному порядку, оскільки ним не визначено неповажності причин неявки відповідача у попередні засідання, що передували засіданню від 09 грудня 2015 року, не ґрунтуються на вимогах закону та спростовуються Верховним Судом, оскільки у разі повторної неявки суд вправі постановити заочне рішення без урахування причин поважності причин неявки.

З урахуванням наведеного також не є обґрунтованими посилання заявника на порушення принципу змагальності сторін та унеможливлення доступу до правосуддя.

Згідно із правовою позицією, сформованою Європейським судом з прав людини у справі "Ruiz-Mateos v. Spain" від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них.

Право на доступ до суду не є абсолютним і може бути обмежено рішеннями суду "Golder v. the United Kingdom" від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, "Stanev v. Bulgaria" від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06. Однак, застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Більш того, обмеження не входить у сферу застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, якщо не переслідує "законну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" "Ashingdane v. the United Kingdom" від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, "Fayed v. the United Kingdom" від 06 жовтня 1994 року, заява № 17101/90, "Markovic and Others v. Italy" від 14 грудня 2006 року, заява № 1398/03.

Відповідно до матеріалів справи позов Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Запорізькій області поданий до суду 07 серпня 2015 року. За повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с. 46) 18 вересня 2015 року відповідач отримала судову повістку на судове засідання від 30 вересня 2015 року.

Таким чином, ОСОБА_4 було відомо про наявність судового провадження за відповідним позовом щонайменше за три місяці до дня ухвалення оскаржуваного рішення, що свідчить про існування в неї реальної можливості ознайомитися з позовною заявою, матеріалами справи, усіма доказами та зауваженнями, наданими позивачем, і дати відповідь на них у своїх запереченнях.

Втім, ОСОБА_4 не реалізувала належні їй процесуальні права, а так само не навела обґрунтованих доводів щодо того, що вона була обмежена судом у своїх правах.

У день судового засідання 30 вересня 2015 року ОСОБА_4 подала до суду клопотання про перенесення судового засідання у зв'язку із тяжкими сімейними обставинами.

27 жовтня 2015 року відповідач звернулася про надання інформації про дату та час судового розгляду справи, у якій, зокрема повідомила, що із позовними вимогами не згодна та бажає надати відповідні заперечення проти позову.

09 грудня 2015 року відповідачка вдруге подала до суду клопотання про відкладення судового засідання з посиланням на те, що рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 04 грудня 2015 року її поновлено на роботі; це рішення суду необхідно виконати, а тому вона вважала, що це є поважною причиною для перенесення судового засідання. Зазначене клопотання суд визнав необґрунтованим та постановив рішення у заочному порядку.

Таким чином, на переконання Верховного Суду, неодноразова неявка відповідача у судові засідання надавала суду об'єктивні підстави для розгляду справи за її відсутності таке процесуальне обмеження було обґрунтовано застосоване з метою реалізації права позивача на своєчасний та швидкий розгляд справи у ситуації, коли заявник не виявила належної активної процесуальної поведінки під час розгляду справи за її участі.

За правилом частини третьої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Верховний Суд дійшов до переконання, що неодноразова неявка відповідача у судові засідання, нереалізація нею права на ознайомлення з матеріалами справи протягом трьох місяців свідчить про недобросовісну реалізацію належних їй процесуальних прав, що додатково свідчить про безпідставність доводів порушення її права на доступ до правосуддя.

Окрім цього, Верховним Судом враховано, що відповідно до статті 303 ЦПК відповідач не була позбавлена можливості на етапі розгляду судом апеляційної інстанції надати докази, які, на її переконання, мали істотне значення для правильного вирішення спору.

Як докази на обґрунтування заперечень проти позову заявник надала до апеляційного суду акт приймання-передачі печаток, екземпляр Положення про Центр та змін до нього. Наведені докази належним чином досліджені та оцінені судом як такі, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не мали вирішального значення для розгляду справи.

Таким чином, законне обмеження у можливості подання відповідних доказів, доводів у суді першої інстанції було усунуте під час розгляду справи судом апеляційної інстанції; відповідач скористалась правом на подання належних доказів; у судовому засіданні від 28 вересня 2016 року був присутнім та надавав пояснення представник відповідача, що додатково свідчить про відсутність порушення принципу змагальності сторін та обмеження доступу до правосуддя.

Незгода заявника з постановленими судовими рішеннями з огляду на те, що на час виплати ОСОБА_5 грошових коштів, що стягнуто рішенням суду, ОСОБА_4 вже було звільнено з посади та передано за актом від 08 травня 2015 року печатки, Положення про Центр новому керівнику, не спростовує висновків судів. Правовою підставою для задоволення позову є встановлена судом обставина незаконного звільнення працівника за наказом відповідача, наявність судового рішення про визнання цього наказу незаконним і факт стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь працівника, якого поновлено на роботі, та докази реального виконання цього рішення суду.

Доводи касаційної скарги щодо незгоди відповідача з рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 21 травня 2015 року, постановленим в іншій справі за позовом ОСОБА_5 про поновлення на роботі, та порушення порядку виконання рішення є необґрунтованими, оскільки це не спростовує висновків оскаржуваних рішень й виходить за визначені статтею 400 ЦПК України межі касаційного розгляду справи. Посилання заявника у цій частині фактично зводяться до незгоди відповідача із прийнятим рішенням у іншому судовому провадженні, проте оцінка законності зазначеного рішення не є та не може бути предметом розгляду у цьому провадженні. Заявник не навела доводів та судами не встановлено, що рішення Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 21 травня 2015 року є скасованим або нечинним.

Доводи касаційної скарги про те, що позовна заява не відповідає вимогам статті 119 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV), також є необґрунтованими, оскільки в тексті позовної заяви міститься дата її подання та підпис позивача.

Стосовно доводів заявника про порушення встановленого порядку перерахування коштів, то Верховний Суд вважає їх недоведеними та необґрунтованими належним чином, оскільки ОСОБА_4 не навела, у чому саме полягає таке порушення, які норми матеріального права порушили такі дії позивача та яким чином це впливало на правильний розгляд справи судами попередніх інстанцій.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 30 листопада 2016 року зупинено виконання заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року до закінчення касаційного провадження у справі.

Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює виконання заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 грудня 2015 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_4залишити без задоволення.

Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжявід 09 грудня 2015 рокута ухвалу Апеляційного суду Запорізької областівід 28 вересня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 09 грудня 2015 року, що зупинене до завершення касаційного провадження у цій справі.