розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області у складі судді Гандзій Д. М. від 08 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Ващенко Л. Г., Калараша А. А., від 12 грудня 2017 року

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності та стягнення суми.

Позовна заява мотивована тим, що з липня 1989 року до листопада 2004 року він проживав з ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

На підставі рішення Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 04 жовтня 2000 року № 215 ОСОБА_3 стала власником земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1, на яку 27 вересня 2007 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку.

На зазначеній земельній ділянці у вказаний період своїми силами та за власні грошові кошти ним побудовано, але не введено до експлуатації житловий будинок з надвірними спорудами (кухня, котельна, гараж, басейн, свердловина) загальною площею 952 кв. м, з яких 766,1 кв. м площа житлового будинку, 185,9 кв. м площа літньої кухні та гаражу.

При цьому ОСОБА_3 не брала участі у будівництві, не вкладала в нього грошові кошти, тому даний будинок не може бути об'єктом їх спільної сумісної власності, а є його особистою приватною власністю.

У квітні 2015 році йому стало відомо про те, що в 2012 році ОСОБА_3 продала зазначену земельну ділянку ОСОБА_5, тому саме з цього періоду для нього розпочався перебіг строку позовної давності, оскільки порушено його право.

Крім того, під час розгляду справи в суді йому стало відомо, що 17 листопада 2011 року ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужила ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами незавершений будівництвом (53 % готовності), що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1 за 885 889 грн, що згідно зі звітом про оцінку зазначеного будинку є еквівалентом 110 982 дол. США.

Ураховуючи викладене, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд: встановити факт його проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року; визнати за ним право власності на будівельні матеріали, з яких побудований житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами незавершений будівництвом (53 % готовності), що розташований на земельній ділянці по АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 2 979 695,90 грн, що є еквівалентом 110 982 дол. США відповідно до курсу Національного банку України станом на 07 вересня 2016 року.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 01 січня 2004 року не передбачено чинним на той час законодавством і не породжує у позивача будь-яких майнових прав на спірне майно. При цьому ОСОБА_1 на час виникнення спірних правовідносин у період з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року був одружений з іншою жінкою та відповідно мав офіційно іншу сім'ю.

Крім того, ОСОБА_3 самостійно і за власний рахунок побудувала спірний будинок готовністю 53 %, який у подальшому на законних підставах продала ОСОБА_5 з урахуванням вимог статей 112-129 ЦК України 1963 (1540-06) року.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення суду посилання на норми ЗК України (2768-14) , СК України (2947-14) та ЦК України (435-15) 2004 року.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, погодився з висновком місцевого суду, однак вважав, що у позові має бути відмовлено з інших правових підстав, зазначивши, що спірний житловий будинок побудований у 1994 році готовністю 53 % за час проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу спільною участю сторін з лютого 1986 року до квітня 1996 року. Разом з тим ОСОБА_1не надав суду письмової угоди, укладеної між ним та ОСОБА_3, якою визначено, що спірне майно є спільною сумісною власністю.

28 грудня 2017 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що ОСОБА_3 не надала суду доказів на підтвердження її доводів про те, що він був офіційно одружений у період з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року.

При цьому апеляційний суд встановив факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з лютого 1986 року до квітня 1996 року та факт його участі у будівництві спірного житлового будинку, але відмовив у позові.

Заявник зазначає, що спірний житловий будинок будувався лише ним, за його власні грошові кошти та без участі ОСОБА_3

Крім того, суди не застосували положення частини третьої статті 331 ЦК, згідно з якою до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Також не врахували, що, продавши спірний житловий будинок, ОСОБА_3 порушила його права, внаслідок чого він не має можливості визнати за собою право власності ані на нього, ані на об'єкт незавершеного будівництва.

Разом з тим посилання судів на відсутність переліку будівельних матеріалів у позовній заяві не є підставою для відмови у задоволенні позову про визнання права власності на ці будівельні матеріали. Суди не надали правової оцінки основним та важливим доказам у справі щодо придбання будівельних матеріалів для будівництва спірного житлового будинку, а саме квитанціям і накладним, не звернули уваги на те, що він має право на відшкодування витрат на будівництво, оскільки будував будинок за власні кошти, а право власності на нього оформила на себе ОСОБА_3 й такі вимоги він заявляв.

У березні 2018 року ОСОБА_5 подала до Верховного Судувідзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

6 лютого 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив, зокрема, встановити факт його проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 з 01 травня 1981 року до квітня 1996 року.

Судом установлено, що згідно з випискою з протоколу № 4 зборів уповноважених членів колгоспу ім. К. Лібкнехта Овідіопольського району Одеської області від 09 грудня 1990 року ОСОБА_3 на підставі її заяви та затвердженого проекту забудови індивідуального житлового будівництва в районі с. Чорноморка на землях запасу колгоспу ім. К. Лібкнехта виділено земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 з проханням затвердження вказаного рішення Овідіопольською районною радою народних депутатів Овідіопольського району Одеської області.

17 лютого 1995 року на ім'я ОСОБА_3 видано державний акт на право постійного користування землею, площею 0,10 га за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва житлового будинку на підставі рішення Овідіопольської райради народних депутатів Овідіопольського району Одеської області від 18 грудня 1992 року № 196.

Крім того, між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області та ОСОБА_3 укладено договір на будівництво двоповерхового жилого будинку на правах приватної власності за адресою: АДРЕСА_1, згідно з проектом будівництва будинку.

Рішенням виконавчого комітету Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області від 04 жовтня 2000 року № 215 ОСОБА_3 безкоштовно передано у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1, з видачею державного акта на право власності на землю.

З урахуванням вищевказаного рішення органу місцевого самоврядування ОСОБА_3 27 вересня 2007 року видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Згідно з технічним паспортом, виданим 16 квітня 1994 року на ім`я ОСОБА_3, на вищевказаній земельній ділянці у 1994 році був побудований житловий будинок під літ. "А" та літня кухня-гараж під літ. "Б", готовністю 53%, право власності на якізареєстровано 24 жовтня 2011 рокуна ім`я ОСОБА_3

На підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 17 листопада 2011 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_5 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами незавершеного будівництва (53 % готовності) та земельну ділянку площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1,за 885 889 грн та 300 000 грн відповідно.

Вказані договори купівлі-продажу є чинними.

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) судам роз'яснено, що правила статей 22, 28, 29 КпШС України не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу України (435-15) і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в пункті 5 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) .

За змістом частини першої статті 17 Закону України "Про власність"майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, вважалось їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Відповідно до частини другої статті 112 ЦК України 1963 року спільною сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" при розгляді позовів, пов'язаних зі спільною власністю громадян, суди мають виходити з того, що відповідно до чинного до 1 січня 2004 року законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону "Про власність", стаття 22 КпШС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункти 1, 2 статті 17, стаття 18 Закону "Про власність").

Апеляційним судом установлено, що незавершений будівництвом житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, був побудований у 1994 році готовністю 53 % за час проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з лютого 1986 року до квітня 1996 року.

Також апеляційний суд зазначив, що у справі наявні докази спільної участі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у будівництві зазначеного будинку, проте суд відмовив у позові, оскільки ОСОБА_1 не надав суду письмової угоди, укладеної між ним та ОСОБА_3, якою визначено, що спірне майно є спільною сумісною власністю.

Згідно з частиною першою статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У частині другій статті 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК 2004 року).

Згідно зі статтею 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Апеляційний суд, зазначивши про спільну участь ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у будівництві, не вказав на докази, що підтверджують такий факт і не надав їм належної правової оцінки, тому це є припущенням суду, що заборонено в силу частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року. При цьому вказані обставини заперечуються ОСОБА_1 з наданням відповідних доказів.

Крім того, апеляційний суд вважав, що сам по собі факт спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу за період з лютого 1986 року до квітня 1996 року не породжує у ОСОБА_1 будь-яких майнових прав на спірне майно, а також право на стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за проданий нею 17 листопада 2011 року незавершений будівництвом будинок, не врахувавши при цьому положення частини третьої статті 331 ЦК України.

Відповідно до частинитретьої статті 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Однак апеляційний суд не надав належної правової оцінки доказам, наданим позивачем, на підтвердження доводів щодо будівництва ним спірного житлового будинку за його власні грошові кошти, а саме квитанції і накладні про купівлю та оплату ОСОБА_1 будівельних матеріалів та відповідних послуг за період з 1989 року до 1994 року, не надав цим доказам належної правової оцінки (стаття 212 ЦПК України 2004 року).

Також апеляційний суд залишив поза увагою звіт № 11/230 про оцінку жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами незавершеного будівництва 53 % готовності, виконаним на підставі договору, укладеного 14 листопада 2011 року між приватним підприємством "Дельта-Консалтинг" та ОСОБА_3, в якому експертом встановлено вартість будівельних матеріалів та роботи (а.с. 276 - 284, т. 1).

Таким чином, у порушення статей 212 - 214, 303, 316 ЦПК України 2004 року апеляційний суд: у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню; не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін; навів взаємовиключні висновки, тобто встановив факт спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з лютого 1986 року до квітня 1996 року і участі ОСОБА_1 у будівництві спірного житлового будинку, погодившись при цьому з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанцій, ухвалюючи судове рішення в справі, неправильно застосував норми матеріального права, порушивши норми процесуального права, тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалено з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.