треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванов Павло Юрійович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирилюк Олена Юріївна, ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2017 року у складі судді Астахової О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.

У червні 2016 року ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванов П. Ю., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирилюк О. Ю., ОСОБА_8, про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільно набутого майна.

Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що 03 березня 1978 року між ним та ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб, під час якого подружжям, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 серпня 1994 року, була набута у власність квартира АДРЕСА_1.

30 вересня 1994 року подружжям на підставі договору купівлі-продажу було відчужено цю квартиру та цього ж дня, на підставі договору купівлі-продажу придбано квартиру АДРЕСА_2.

05 квітня 2000 року на підставі договору міни квартири, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, остання набула в порядку обміну квартиру АДРЕСА_3. Позивачем при укладенні цього договору надавалась відповідна згода.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла.

У червні 2015 року позивач вперше повернувся до України із Сполучених Штатів Америки і у встановленому законом порядку звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кирилюк О. Ю. із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, тому з подружжя, хто пережив померлого, але нотаріус відмовив у видачі такого свідоцтва.

Позивач зазначав, що спірна квартира входить до складу спільного майна подружжя і його поділ може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Проте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановим Ю. П. було порушено право власності позивача на частину спірної квартири, оскільки при посвідченні договору міни квартири не було враховано, перебування ОСОБА_9 та ОСОБА_3 у шлюбі.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив визнати майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 сумісно нажитим майном ОСОБА_3 та ОСОБА_9 набутими ними за період перебування у шлюбі; визнати майно, а саме: квартиру АДРЕСА_3 сумісно нажитим майном ОСОБА_3 та ОСОБА_9 набутим ними під час перебування у шлюбі; поділити майно, а саме квартиру АДРЕСА_3 між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 рівними частинами, виділивши ОСОБА_3 та ОСОБА_9 по 1/2 частині цієї квартири.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2017 року позов ОСОБА_3, поданий в особі представника за довіреністю ОСОБА_4, залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що перебіг строку позовної давності розпочався саме з червня 2015 року, із даним позовом до суду позивач звернувся 19 червня 2016 року, тобто в межах строку позовної давності. А відтак, заява відповідача і його представника про застосування наслідків спливу строку позовної давності, як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог, не підлягає задоволенню.

Разом з цим, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не правильно обрано спосіб захисту порушеного права, оскільки визначати частки подружжя у праві спільної сумісної власності на нерухоме майно (квартиру) за померлим, суперечить вимогам статей 3, 27- 31 ЦПК України 2004 року, оскільки другий із подружжя - ОСОБА_9 померла і вирішення питань про її права, тобто особи, яка не є стороною процесу та, яка у зв'язку зі смертю не має цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності не відповідає нормам цивільно-процесуального права.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позивач достовірно знав про розірвання шлюбу з дружиною ОСОБА_9, оскільки був ініціатором розлучення, яке відбулося в Сполучених Штатах Америки, протягом трьох років не цікавився квартирою, не проживав в ній та не сплачував витрати з утримання спірної квартири, не звернувся до суду з позовом про поділ майна подружжя, а тому ним було пропущено трирічних строк передбачений, як Кодексом про шлюб та сім'ю (2006-07) УРСР 1963 року так і Сімейним Кодексом України (2947-14) , для поділу майна подружжя.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг строку позовної давності розпочався з червня 2015 року, тоді коли позивач повернувся до України.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що з обставинами, встановленими рішенням суду першої інстанції він погодився, а тому не оскаржував це рішення в апеляційному порядку, натомість відповідач оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та просив апеляційний суд відмовити у задоволенні позову, але з інших підстав.

Заявник у касаційній скарзі, не погоджуючись з рішенням апеляційного суду звертає увагу на те, що розірвання шлюбу не породжує наслідків поділу майна, вони користуються майном за згодою. Крім того, заявник наполягає у касаційній скарзі на тому, що про своє порушене право він дізнався лише в червні 2015 року, а також про технічну помилку нотаріуса при складанні договору міни та складення ОСОБА_9 заповіту на ім'я відповідача.

12 січня 2018 року Верховним Судом відкрито касаційне провадження у даній справі.

06 лютого 2018 року ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, у якому просив касаційну скаргу відхилити, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. При цьому відповідач зазначив, що позивач після розірвання шлюбу у 2002 році не вчинив жодних заходів щодо захисту свого права власності, в порядку передбаченому чинним на той час законодавством.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судами встановлено, що 03 березня 1978 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб, під час якого подружжям, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 08 серпня 1994 року, була набута у власність квартира АДРЕСА_1.

05 квітня 2000 року на підставі договору міни квартири, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, остання набула у власність в порядку обміну квартиру АДРЕСА_3.

29 грудня 1999 року ОСОБА_3 було видано довіреність, якою позивач уповноважив ОСОБА_9, в тому числі, на міну квартири АДРЕСА_2.

Рішенням Окружного суду округу Кук штат Іллінойс США від 24 січня 2002 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 був розірваний, справа розглядалася за заявою позивача ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла.

Відповідно до заповіту, складеного ОСОБА_9 11 лютого 2011 року, на випадок смерті зробила таке розпорядження: все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що їй буде належати і на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_5

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном.

Статтею 29 КпШС України передбачено, що поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу. Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Аналогічні норми містяться у статті 72 СК України.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК).

Згідно із статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів судом.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд, належним чином не перевірив в повному обсязі фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшов передчасного висновку про те, що позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні з цим позовом.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог через пропуск позивачем строку позовної давності зауважив, що оскільки позивач з дружиною розірвали шлюб у 2002 році, а у 2004 році, до закінчення трирічного терміну вступив в дію Сімейний кодекс України (2947-14) , то до правовідносин, що склалися повинна бути застосована стаття 72 СК України, відповідно до частини 2 якої до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Такі висновки апеляційного суду суперечать встановленим обставинам справи.

Апеляційний суд дійшов помилкових висновків про те, що в даному випадку трирічний строк обчислюється не з моменту, коли особа довідалася про порушення свого права, а з моменту розірвання шлюбу, про дату якого йому було достовірно відомо.

При цьому апеляційним судом належним чином не перевірено з якого часу позивач дізнався про своє порушене право, зокрема, у червні 2015 року, коли померла його колишня дружина ОСОБА_9, чи з моменту укладення договору міни, з урахуванням того, що він 29 грудня 1999 року видав на ім'я ОСОБА_9 довіреність на відчуження (обмін) квартири АДРЕСА_2 та такий обмін відбувся з родичкою позивача.

Не з'ясованим апеляційним судом залишився статус спірної квартири, зокрема, чи є ця квартира спільним майном подружжя, чи набута була ОСОБА_9 у особисту приватну власність.

Разом з цим, апеляційним судом не враховано висновки, викладені у рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 16 червня 2016 року у цивільній справі №755/22204/15-ц, а саме: що заповіт, складений ОСОБА_9 на ім'я відповідача недійсним не визнаний, як і не визнаний недійсним і сам договір міни, зі змісту якого вбачається, що квартира АДРЕСА_2 належала ОСОБА_9 на праві особистої власності на підставі договору купівлі-продажу, укладеного Київською універсальною біржею 30 вересня 1994 року за реєстраційним № 4582/3114 та зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації 11 жовтня 1994 року в реєстровій книзі за № 696.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.