розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 26 вересня 2017 року у складі судді Кривенка Д. Т. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Медвецького С. К., Сала Т. Б.,

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 32, укладену між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро", що зареєстрована в Липовецькому відділі Вінницької філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" 05 серпня 2010 року за № 041004400140.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі державного акта на право власності на землю від 25 жовтня 2004 року серії НОМЕР_1 він є власником земельної ділянки, площею 3,0977 га, що розташована на території Вербівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий НОМЕР_2.

05 січня 2005 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" укладений договір оренди вищезгаданої земельної ділянки строком на 10 років без чіткого визначення дати його закінчення, який 14 серпня 2007 року був зареєстрований у Липовецькому відділі Вінницької філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" за № 04078070164.

Зазначав, що 01 липня 2007 року він звернувся до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" з заявою про те, що не бажає продовжувати термін дії договору оренди, оскільки має намір самостійно обробляти належну йому земельну ділянку.

Водночас відповідач повідомив про наявність додаткової угоди до договору від 05 січня 2005 року № 32, згідно з якою строк дії договору оренди землі було визначено у 20 років.

Посилаючись на відсутність його волевиявлення щодо визначення строку дії договору оренди землі на 20 років, а також на те, що ніяких додаткових договорів із відповідачем не підписував, просив позов задовольнити.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 26 вересня 2017 року позов задоволено.

Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 32 (без зазначення дати її укладення), зареєстровану в Липовецькому відділі Вінницької філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" від 05 серпня 2010 року № 041004400140, укладену між ОСОБА_3 та товариством з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро".

Вирішено питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний договір був укладений без волевиявлення ОСОБА_3, у зв'язку з чим дійшов висновку про його недійсність на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2017 року рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 26 вересня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною, оскільки підпис на ній вчинено не орендодавцем, а іншою особою.

У касаційній скарзі, що надійшла у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, товариство з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, зокрема статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Зокрема, заявник зазначав, що суди не звернули уваги на те, що додатковою угодою збільшено орендну плату до 3 % від нормативної вартості земельної ділянки і, починаючи з 2011 року, позивач отримував таку орендну плату в натуральній та грошовій формах, що, у свою чергу, свідчить про його обізнаність щодо наявності такого правочину.

Висновки експертів проведених у межах справи почеркознавчих експертиз не відповідають вимогам законодавства, є упередженими, проте суди врахували їх при вирішенні справи.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справу № 136/1857/16 передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 3,0977 га, кадастровий НОМЕР_2, що розташована на території Вербівської сільської ради Липовецького району Вінницької області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

05 січня 2005 року між ОСОБА_3 та товариством з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" був укладений договір оренди землі № 32 зі строком дії на 10 років, який 14 серпня 2007 року зареєстрований у Вінницькій філії державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру" за № 04078070167.

05 січня 2005 року між сторонами було укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 32, умовами якої передбачено внесення змін до договору щодо строку його дії та розміру орендної плати.

Зокрема, пункт 4 договору викладено в такій редакції: "Договір укладено на 20 років. Після закінчення строку дії договору орендодавець повинен не пізніше, ніж за тридцять днів до закінчення строку договору, письмово попередити орендаря про свій намір припинити дію договору. При відсутності такого повідомлення договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах".

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що жодних додаткових угод з відповідачем він не укладав, у зв'язку з чим ухвалами Липовецького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2016 року та від 11 квітня 2017 року у справі призначено судову почеркознавчу та повторну судову почеркознавчу експертизи відповідно.

Відповідно до висновків обох експертиз підпис від імені ОСОБА_3 на додатковій угоді до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 32 (без зазначення дати її укладення) виконаний не самим ОСОБА_3, а іншою особою.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підписів підтверджує наміри учасників правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин.

За змістом частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також, усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), обґрунтовано виходив із наявності підстав для визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною, оскільки підпис на ній вчинено не орендодавцем, а іншою особою, що свідчить про відсутність волевиявлення останнього на укладення угоди строком саме на 20 років.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Посилання у скарзі на те, що висновки експертів, що покладені в основу оскаржуваних судових рішень, не відповідають вимогам законодавства, є упередженими та такими, що складені виключно в інтересах позивача, колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Встановлено, що під час розгляду цієї справи судова почеркознавча експертиза призначалася двічі ухвалами Липовецького районного суду Вінницької області від 19 грудня 2016 року та від 11 квітня 2017 року, у тому числі й за клопотанням товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро".

Відповідно до висновків експертів як первинної судової почеркознавчої експертизи, проведеної на підставі ухвали суду від 19 грудня 2016 року, так і повторної судової почеркознавчої експертизи, яка була проведена за клопотанням представника відповідача на підставі ухвали суду від 11 квітня 2017 року, підпис від імені ОСОБА_3 на додатковій угоді до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 32 (без дати її укладення), укладеної між ОСОБА_3 та товариством з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" виконано не ОСОБА_3, а іншою особою.

Судовий експерт Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Возний В. С., який проводив останню експертизу, був допитаний судом першої інстанції та пояснив, що висновок почеркознавчої експертизи є категоричним і не може ставитись під сумнів, оскільки наданих на дослідження зразків було достатньо для надання такого висновку.

Доводи скарги, що судами не взято до уваги те, що позивач з 2011 року отримував орендну плату у розмірі, визначеному додатковою угодою, - 3 % від нормативної вартості земельної ділянки, колегія суддів відхиляє, оскільки Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 "Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" (725/2008) внесено зміни до Указу Президента від 02 лютого 2002 року № 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" (92/2002) та встановлено розмір орендної плати не менше 3 % визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки.

Тобто встановлення саме такого розміру орендної плати було обов'язком орендаря.

Аргументи касаційної скарги про те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з 2011 року, тобто з моменту отримання позивачем плати за користування відповідачем землею у збільшеному розмірі, також не заслуговують на увагу, оскільки вони суперечить нормам статті 261 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права при його постановленні та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.

Крім того, посилання на процесуальні порушення, допущені судами, є безпідставними й вони не вплинули на правильне вирішення спору.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 26 вересня 2017 року та ухвали апеляційного суду Вінницької області від 24 листопада 2017 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).