ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської районної державної адміністрації (далі - Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА, Управління) про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу, просила скасувати наказ відділу освіти Мукачівської РДА від 01 червня 2016 року № 533-к "Про звільнення ОСОБА_4", поновити позивача на посаді методиста районного методичного кабінету Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА, стягнути з Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 червня 2016 року до дня поновлення на роботі, судові витрати покласти на відповідача.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що ОСОБА_4 працювала на посаді методиста районного методичного кабінету (далі - РМК) відділу освіти Мукачівської РДА з 05 травня 2008 року. 01 квітня 2016 року відділ освіти Мукачівської РДА видав наказ № 110 "Про вивільнення та скорочення працівників відділу освіти та його структурних підрозділів". Відповідно до наказу відділу освіти Мукачівської РДА від 01 червня 2016 року № 533-к позивача звільнено відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Процедуру скорочення проведено з порушеннями чинного законодавства. У наказі від 01 квітня 2016 року № 110 не зазначена кількість штатних одиниць методистів, які підлягаю скороченню, така інформація стала відома лише у день звільнення. У порушення статті 49-2 КЗпП України відділ освіти Мукачівської РДА не попередив персонально працівників про наступне вивільнення (ознайомлено реєстром) та одночасно з попередженням про звільнення не запропонував іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Про наявність вакантних посад працівників повідомлено 26 травня 2016 року, тобто за 5 днів до звільнення, а не як передбачено КЗпП України (322-08) не пізніше ніж за два місяці. Під час звільнення з посади методиста РМК відділ освіти не дотримався вимог статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", зокрема профспілковий комітет відділу освіти Мукачівської РДА не дав згоди на можливе вивільнення працівників РМК з 01 червня 2016 року, оскільки не було надано обґрунтоване письмове подання, не в повній мірі надано інформацію про категорію працівників, яких може стосуватися звільнення, не проведені спільні консультації щодо заходів із запобігання звільненню працівників.

Правовими підставами поданого позову ОСОБА_4 визначила статті 40, 42, 49-2, 232, 233, 235, 237 КЗпП України.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 липня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що ОСОБА_4 персонально була ознайомлена з наказом від 01 квітня 2016 року № 110 "Про вивільнення та скорочення працівників відділу освіти та його структурних підрозділів", що підтверджується її підписом про знайомлення та відповідає вимогам статті 49-2 КЗпП України. Порушення вимог частини другої статті 49-2 КЗпП України виникло у зв'язку з проведенням реорганізації шляхом приєднання відділу молоді і спорту до відділу освіти Мукачівської РДА й на час видання наказу № 110 не могло бути відомо про вакантні посади і хто саме з працівників може бути звільнений. За висновками суду першої інстанції, таке порушення є неістотним як таке, що виникло з об'єктивних причин, позивачу запропоновано іншу посаду 25 травня 2016 року, від якої вона відмовилась й таке порушення, на думку суду, не потягло за собою істотних порушень трудових прав позивача. Суд першої інстанції відхилив доводи позивача про те, що профспілковий комітет не дав згоду на скорочення її посади, так як профспілковим органом фактично надана відповідь без прийняття окремого рішення за результатами розгляду звернення. Така відповідь є необґрунтованою й в ній відсутні посилання на причину недоцільності скорочення посад відповідно до статті 43 КЗпП України.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 27 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задоволено, скасовано наказ відділу освіти Мукачівської РДА від 01 червня 2016 року № 533-к "Про звільнення ОСОБА_4"; поновлено позивача на посаді методиста РМК Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА, стягнуто з Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 червня 2016 року до 27 жовтня 2016 року у сумі 31 371, 60 грн; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалюючи оскаржуване рішення апеляційний суд зробив висновки, що під час звільнення ОСОБА_4 згідно з частиною першою статті 40 КЗпП України застосовуються переваги залишення на роботі, які встановлені в частинах першій та другій статті 42 КЗпП України, втім кваліфікація та продуктивність праці позивача не були враховані відповідачем. Об'єктивний порівняльний аналіз роботи методистів районного методичного кабінету за посадовими обов'язками згідно з вимогами частини першої статті 42 КЗпП України не був зроблений. Інформацію відповідачем про можливе вивільнення працівників надано до профспілкового комітету 01 квітня 2016 року, тобто менше ніж за три місяці до дня звільнення, що є порушенням правил статті 22 Закону України "Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності". Профспілковий орган не надав згоду на можливе вивільнення працівників, що підтверджується листом від 05 квітня 2016 року з відповідним обґрунтуванням та посиланням на статтю 22 Закону України "Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності". Суд першої інстанції критично оцінив такий лист та не взяв його до уваги, посилаючись на необґрунтованість такої відмови, що не узгоджується з правовим висновком, сформульованим в постанові Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 року у справі №6-163цс14. Представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції визнав, що відповідач не повідомляв Мукачівський міський центр зайнятості населення про наступне звільнення ОСОБА_4 Апеляційний суд зробив висновки, що при звільненні позивача порушено вимоги статей 43, 252 КЗпП України, що є підставою для поновлення ОСОБА_4 на роботі та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА просило скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 27 жовтня 2016 року та залишити в силі рішення Мукачівського міськрайонного суду від 26 липня 2016 року.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог щодо законності та обґрунтованості судового рішення, неповно з'ясував обставини справи, зробив висновки, які не відповідають матеріалам справи, порушив норми матеріального та процесуального права, а позивач не підтвердила свої позовні вимоги відповідними доказами. Відповідач повідомив всіх працівників за підписом про можливе наступне вивільнення за два місяці відповідно до вимог частини другої статті 49-2 КЗпП України, факт скорочення чисельності та штату працівників підтверджений штатними розписами від 01 травня 2016 року, 01 червня 2016 року, 13 червня 2016 року та 21 червня 2016 року. Станом на 01 квітня 2016 року була відсутня інформація про перелік посад, які підлягають скороченню, а тому працівникам не пропонувались посади, які були вакантними на той час. Враховуючи перелік вакантних посад станом на 25 травня 2016 року, їх функціональні обов'язки та освітній напрямок освіти працівників, які підлягали скороченню, зокрема й ОСОБА_4, прийнято рішення про недоцільність переведення таких працівників на інші посади у відділі освіти та запропоновано посади в навчальних закладах, що були підзвітні відділу освіти Мукачівської РДА. ОСОБА_4 від запропонованих посад відмовилася. Стосовно рішення профспілкового комітету від 05 квітня 2016 року, то відповідач вважає його таким, що не містить належного обґрунтування.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначає, що рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, скасуванню не підлягає. Процедура скорочення позивача проведена з чисельними порушеннями трудового законодавства, зокрема статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", пункту 1 частини першої статті 40, частини першої статті 43, частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління освіти, молоді та спорту Мукачівської РДА.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (2147а-19) , що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК (1618-15) ), касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 22 січня 2018 року.

Справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України (1618-15) .

За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 01 квітня 2016 року відділ освіти Мукачівської РДА видав наказ № 110 "Про вивільнення та скорочення працівників відділу освіти та його структурних підрозділів". Про можливе вивільнення працівники відділу, у тому числі й ОСОБА_4, були повідомленні під підпис 01 квітня 2016 року. Того ж дня відповідач надав до профспілкового комітету інформацію про можливе вивільнення працівників. Листом від 05 квітня 2016 року профспілковий орган не надав згоду на можливе вивільнення з відповідним обґрунтуванням та посиланням на статтю 22 Закону України "Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності".

Відповідно до наказу відділу освіти Мукачівської РДА від 01 червня 2016 року № 533-к у зв'язку з реорганізацією відділу освіти Мукачівської райдержадміністрації та зміною в організації праці і скороченням штатної чисельності працівників, звільнено ОСОБА_4 з посади методиста РМК відділу освіти Мукачівської РДА відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції визнав, що відповідач не повідомляв Мукачівський міський центр зайнятості населення про наступне звільнення ОСОБА_4

На підставі розпорядження голови Мукачівської районної державної адміністрації Закарпатської області (далі - адміністрації) від 1 квітня 2016 року № 167 проведено реорганізацію відділу молоді та спорту адміністрації шляхом приєднання до відділу освіти цієї ж адміністрації. Надалі, згідно з розпорядженням голови адміністрації від 13 червня 2016 року № 293 перейменовано відділ освіти адміністрації на управління освіти, молоді та спорту Мукачівської районної державної адміністрації. Таким чином зазначене Управління на час розгляду справи судами є належним відповідачем у справі за позовом про поновлення позивача на посаді.

Розглядаючи трудові спори про поновлення працівників, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні врахувати такі особливості трудового законодавства. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За правилами частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики від 21 травня 2012 року № 80/06/187-12 "Про переважне право на залишення на роботі" на практиці для виявлення працівників, які мають переважне право на залишення на роботі робиться порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації працівників, у процесі якого, як правило, враховуються такі обставини: наявність відповідної освіти, післядипломної освіти, документів про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи у роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалого перебування на лікарняних листках, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт тощо.

Згідно з частинами першою-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі, якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Відповідно до правового висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Крім того, суд, розглядаючи справу про поновлення на роботі, має належним чином з'ясувати, чи не користувався позивач переважним правом на залишення на роботі.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1(крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Відповідно до частини третьої статті 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об'єднання професійних спілок).

Відповідно до частини восьмої статті 43 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Верховний Суд у визначенні найбільш справедливого рішення у цій справі керується положенням статті 2 ЦПК України, за змістом якої завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи повною мірою виконав завдання цивільного судочинства, метою якого є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Апеляційним судом встановлено, що відповідачем не дотримано процедури звільнення позивача, зокрема щодо строків повідомлення профспілкового органу, врахування відмови профспілкового органу стосовно можливого вивільнення працівників, а також звернення до профспілкового органу за погодженням звільнення позивача, яка є членом профспілкового органу. При звільненні ОСОБА_4 згідно з частиною першою статті 40 КЗпП України діяли переваги залишення на роботі, які встановлені частинами першою та другою статті 42 КЗпП України, однак ані кваліфікація, ані продуктивність праці позивача не були прийняті до уваги відповідачем. Об'єктивний порівняльний аналіз роботи методистів районного методичного кабінету за посадовими обов'язками згідно з вимогами частини першої статті 42 КЗпП України не був проведений. Наведені обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, виключають можливість визнання дотриманою процедури вивільнення позивача із займаної посади та є підставою для безумовного поновлення її на займаній посаді.

Зважаючи на зазначене, оцінюючи доводи касаційної скарги в цілому, суд має виходити з імперативного припису правила частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з яким не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги носять характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.