розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 серпня 2016 року у складі судді Яценка В. В. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Хіль Л. М., Мартєва С. Ю.,

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про стягнення процентів за договором банківського рахунка.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у липні 2014 року він уклав з ПАТ КБ "ПриватБанк" договір про відкриття та обслуговування банківського карткового рахунка. На виконання домовленостей банк емітував та видав йому банківську пластикову картку MasterCard "Універсальна" НОМЕР_1 зі строком дії до листопада 2017 року. З 24 вересня 2015 року банк в односторонньому порядку відмовився виконувати його електронні розпорядження щодо перерахування коштів у системі електронних платежів "Приват-24" та заблокував видачу належної йому готівки у гривнях через банкомати з його карткового рахунка. 08 вересня 2015 року він звернувся до банку з письмовою заявою про розірвання договору банківського карткового рахунка та вимогою про повернення належних йому грошових коштів. Однак банк листом від 22 січня 2016 року № 20.01.0.0.0./7-2015914/430 повідомив його про відсутність підстав для задоволення вказаних вимог. У жовтні 2015 року він звернувся до суду з позовом про розірвання договору банківського карткового рахунка, стягнення з банку на його користь належних йому на праві власності грошових коштів, пені, інфляційних втрат та 3 % річних. Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 травня 2016 року, його позов було задоволено частково. Рішення суду відповідачем не виконано, а грошові кошти йому не повернуто, тому у зв'язку з неналежним виконанням грошового зобов'язання просив стягнути з банку на свою користь пеню у розмірі 40 449 грн 43 коп., інфляційній втрати у розмірі 51 121 грн 07 коп. та 3 % річних у розмірі 12 760 грн 64 коп.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 серпня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 40 449 грн 43 коп., інфляційні втрати у розмірі 51 121 грн 07 коп. та 3 % річних у розмірі 12 760 грн 64 коп., всього 104 331 грн 14 коп. Стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь держави судовий збір у розмірі 1 043 грн 31 коп.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ПАТ КБ "ПриватБанк" не виконало взяті на себе договірні зобов'язання, тому з банку підлягають стягненню грошові кошти за період, що не охоплений рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2016 року, яке набрало законної сили.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 18 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, а рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 серпня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, судом з'ясовано всі обставини та надано їм належну правову оцінку.

У жовтні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 22 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 18 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, у зв'язку з чим ухвалили незаконне рішення, застосувавши до спірних правовідносин положення статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Стягуючи з банку на користь позивача пеню, інфляційні втрати та 3 % річних за період з 12 жовтня 2015 року по 17 травня 2016 року суди проігнорували той факт, що рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2016 року з банку на користь позивача вже було стягнуто пеню, інфляційні втрати та 3 % річних за 12 жовтня 2015 року, тобто оскаржуваними судовими рішеннями на банк покладено подвійну відповідальність за одне й те ж саме порушення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 13 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

29 січня 2018 року справу № 539/1937/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення відповідають вимогам статей 213, 214, 315 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час їх ухвалення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року) щодо законності та обґрунтованості.

Згідно з частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Відповідно до статті 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Судами встановлено, що ПАТ КБ "ПриватБанк" у липні 2014 року емітував та видав ОСОБА_1 банківську пластикову картку типу "Універсальна" НОМЕР_1 зі строком дії до листопада 2017 року. За умовами договору банківського рахунка відповідач зобов'язався здійснювати розпорядження ОСОБА_1 щодо перерахування, списання і видачу належних йому грошових коштів.

З 24 вересня 2015 року за відсутності будь-яких причин банк в одноособовому порядку відмовився виконувати електронні розпорядження позивача щодо перерахування грошових коштів у системі електронних платежів "Приват-24" та заблокував видачу ОСОБА_1 належної йому готівки у гривнях через банкомати з його карткового рахунка.

Після неодноразових звернень ОСОБА_1 до банку з проханням вирішити питання щодо розблокування грошових коштів у законний спосіб, у жовтні 2015 року він звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про розірвання договору банківського карткового рахунка, стягнення належних йому грошових коштів, пені, інфляційних втрат та 3 % річних.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 09 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 17 травня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про розірвання банківського карткового рахунка та стягнення коштів позов задоволено частково. Розірвано укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" договір про відкриття та обслуговування банківського карткового рахунка. Стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором у розмірі 594 844 грн 50 коп., 3 % річних - 1 564 грн 52 коп., збитки від інфляції - 2 776 грн 64 коп. та пеню - 19 035 грн 02 коп. Цим рішенням встановлено, що прострочення зобов'язань з повернення грошових коштів позивачу виникло у відповідача з 11 вересня 2015 року на підставі заяви про припинення договірних відносин та повернення грошей, яку отримано банком 10 вересня 2015 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що у ПАТ КБ "ПриватБанк" були відсутні підстави для зупинення видаткових операцій за рахунком позивача та відмови у поверненні належних йому грошових коштів.

08 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ КБ "ПриватБанк" із письмовою заявою про розірвання договору банківського карткового рахунка та вимогою про повернення належних йому грошових коштів.

Листом від 22 січня 2017 року № 20.01.0.0.0./7-2015914/430 банк відмовив позивачу у розірванні договору та поверненні належних йому грошових коштів, посилаючись на відсутність підстав для задоволення таких вимог.

На час звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 09 березня 2016 рокуне виконано.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Частиною першою статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи наведене, 3 % річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов'язання, складовою якого є, зокрема, нараховані проценти за користування коштами, строки сплати яких визначено договором.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-2129цс16.

Виходячи з викладеного, правильним є висновок суду першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, про те, що з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Також обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про стягнення з відповідача на користь позивача пені з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті, окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення - являє собою міру відповідальності.

Згідно з преамбулою Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) (далі - Закон № 2346-ІІІ (2346-14) ) цей Закон визначає загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків (далі - платіжні системи) в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами.

Відповідно до підпункту 32.1.1. пункту 32.1, статті 32 Закону № 2346-ІІІ банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов'язану з проведенням переказу, відповідно до цього Закону та умов укладених між ними договорів. Банки, які уклали агентські договори з юридичними особами (комерційними агентами), несуть відповідальність перед платником та отримувачем, пов'язану з проведенням переказу, відповідно до цього Закону та умов укладених між ними договорів.

Пунктом 32.2. статті 32 Закону № 2346-ІІІ передбачено, що у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

За приписами частини першої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З огляду на викладене, судами правильно застосовано до спірних правовідносин приписи вищенаведених законодавчих актів та обґрунтовано стягнуто з банку на користь позивача пеню у розмірі 40 449 грн 43 коп. відповідно до пункту 32.2. статті 32 Закону № 2346-ІІІ.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно встановив, що рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 09 березня 2016 року, яке набрало законної сили, період прострочення виконання банком взятих на себе зобов'язань за договором банківського рахунка становить з 11 вересня 2015 року по 17 травня 2016 року (момент розірвання договору), у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про необхідність стягнення з банку на користь позивача пені, інфляційних втрат та 3 % річних за весь час прострочення виконання зобов'язання.

Суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212- 215, 303, 304, 315 ЦПК 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не врахували правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, тому помилково застосували до спірних правовідносин статтю 625 ЦК України, яка не підлягає застосуванню, оскільки ці правовідносини регулюються спеціальним Законом № 2346-ІІІ (2346-14) , є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Так, у частині п'ятій статті 11 ЦК України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникнути з рішення суду.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій, установивши, що рішенням суду з банку на користь ОСОБА_1 стягнуто грошову суму в розмірі 594 844,50 грн і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, отже, є грошовим зобов'язанням, дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності між сторонами грошових зобов'язань, які відповідач належним чином не виконує, що дає підстави для стягнення на користь позивача інфляційних витрат за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми.

Отже, у справі, яка переглядається, положення статті 625 ЦК України суди застосували правильно.

Такий правовий висновок Верховного Суду України викладено у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-2168цс15, ухваленій пізніше, ніж постанова від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, на яку посилається заявник.

Доводи касаційної скарги про те, що стягуючи з банку на користь позивача пеню, інфляційні втрати та 3 % річних за 11 і 12 жовтня 2015 року, суди поклали на банк подвійну відповідальність за одне й те ж саме порушення, є необґрунтованими.

У рішенні суду першої інстанції наведений чіткий розрахунок пені, з якого вбачається, що її нарахування здійснювалося у відсотковому співвідношенні від суми заборгованості за весь період прострочення та з урахуванням стягнутої за рішенням суду суми коштів. При цьому загальний розмір стягнутої пені не перевищує 10 % від суми заборгованості.

Розрахунок інфляційних втрат за прострочення повернення боргу здійснювався місцевим судом з урахуванням рішення Лубенського міськрайонного суду від 10 березня 2016 року, яким з банку на користь позивача підлягало стягненню 13 681 грн 42 коп., а фактично було стягнуто заявлені позивачем лише 2 776 грн 64 коп., тобто розмір стягнутих з банку на користь позивача інфляційних втрат є значно меншим, ніж той, який підлягав стягненню.

Проведений місцевим судом розрахунок 3 % річних є також правильним, оскільки період нарахування з 12 жовтня 2015 року по 30 червня 2016 року становить не 261 день, як зазначено у рішенні суду, а 262 дні. Тому допущена судом описка у кількості днів не вплинула на правильність вирішення спору.

Посилання заявника на те, що суди визначили розмір пені, передбачений пунктом 32.2 статті 32 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", не з'ясувавши розмір пені, обумовлений у договорі, також не заслуговує на увагу, так як заявником не зазначено, який розмір пені встановлений договором і як він відрізняється від визначеного судом розміру, що не було взято до уваги судами. В силу вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК суд касаційної інстанції не може встановлювати нові обставини у справі.

Таким чином, доводи касаційної скарги повністю спростовуються встановленими судом наведеними вище обставинами справи і положеннями законодавства.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.