розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 23 березня 2016 року у складі судді: Радченко Е. А. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2016 року у складі суддів: Шумської Н. Л., Струс Л. Б., Шандри М. М.,

У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") про захист прав споживачів, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним. Позовна заява мотивована тим, що 19 березня 2008 року укладено договір про надання кредиту та договір іпотеки. ОСОБА_2 вважає, що договір не відповідає вимогам закону, суперечить чинному законодавству, укладений з порушенням права ОСОБА_2, як споживача фінансових послуг, без надання повної та достовірної інформації про умови надання кредиту, його сукупної вартості. Тому ОСОБА_2 просив визнати кредитний договір та укладений на його забезпечення договір іпотеки недійсними.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 23 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

При ухваленні рішення суди зробили висновок, що позивачем усупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не надано належних та допустимих доказів порушення ПАТ "Дельта Банк" при укладенні кредитного договору вимог Цивільного кодексу України (435-15) , Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , для визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки з підстав ненадання повної та достовірної інформації про всі умови договору, додаткові витрати, пов'язані з виконанням договору, та про сукупну вартість договору.

У липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся із касаційною скаргою, у якій просив скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. При цьому, посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказував, що при укладені кредитного договору відповідачем були порушені права позивача, кредитний договір за своїм змістом не відповідає законодавству України, інтересам та волі позивача.

23 січня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу № 464/1106/16-ц призначено до судового розгляду.

У жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло заперечення ПАТ "Дельта Банк" на касаційну скаргу. Відповідач просив касаційну скаргу відхилити, а оскаржені рішення залишити без змін. Вказав, що суди зробили правильний висновок, що позивачем не надано доказів які дають підстави вважати, що кредитний договір є несправедливим до нього, оскільки при підписанні даного договору позивач ознайомився із умовами договору та погодився з ними.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) справа № 464/1106/16-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє доводи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 19 березня 2008 року між позивачем та ВАТ "Сведбанк" укладено кредитний договір № 1301/0308/71-027. На підставі цього договору позивач отримав від банку кредит для придбання квартири на вторинному ринку в сумі 60 000 доларів США за умови сплати 11,9 відсотків річних, а також інших передбачених договором платежів, строком до 18 березня 2038 року. В той же день на забезпечення договору кредиту між позивачем та ВАТ "Сведбанк" укладено договір іпотеки, за умовами якого квартира, яку позивач придбає за рахунок наданих банком грошей, є предметом іпотеки.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким право вимоги за кредитним договором № 1301/0308/71-027 від 19 березня 2008 року перейшло до відповідача.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Згідно частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Встановивши, що позивач не довів обману зі сторони відповідача під час укладення кредитного договору № 1301/0308/71-027,кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 23 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2016 року залишити без змін.