заінтересовані особи: стягувач - товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна"; головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Київській області Телявський Анатолій Миколайович;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Київської області у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Березовенко Р. В., Сержанюка А. С., від 5 грудня 2017 року,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою на дії та постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Київській області (ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області) Телявського А. М.

Скарга мотивована тим, що заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2011 року стягнуто з нього на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" (далі - ТОВ "ОТП Факторинг Україна") заборгованість за кредитним договором у розмірі 441 969 доларів 33 центів США, що еквівалентно 3 522 495 грн 56 коп., пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання у розмірі 4 429 грн 40 коп., судові витрати у розмірі 1 820 грн, а всього 3 528 744 грн 96 коп. На підставі виконавчого листа, виданого на виконання зазначеного рішення суду, 28 березня 2013 року було відкрито виконавче провадження.

21 липня 2017 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявським А. М. винесено постанову про стягнення з нього виконавчого збору у розмірі 352 874 грн 49 коп.

Вважав зазначену постанову від 21 липня 2017 року незаконною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки винесена з порушенням встановленої Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) процедури та послідовності проведення виконавчих дій. Стягнення виконавчого збору залежить від фактичного виконання державним виконавцем рішення суду, так як право державної виконавчої служби на стягнення такого збору виникає лише у разі стягнення з боржника сум, що є основою для нарахування розміру виконавчого збору. Оскільки на час винесення оскаржуваної постанови судове рішення, яке виконується, не виконано, то й підстави для винесення такої постанови відсутні.

У зв'язку з наведеним ОСОБА_4 просив суд: визнати протиправними дії головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявського А. М. в частині винесення постанови від 21 липня 2017 року про стягнення виконавчого збору; визнати протиправною та скасувати постанову від 21 липня 2017 року про стягнення виконавчого збору, винесену головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявським А. М.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області у складі судді Болобана В. Г. від 4 жовтня 2017 року скаргу ОСОБА_4 задоволено. Визнано протиправними дії головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявського А. М. у частині винесення постанови від 21 липня 2017 року про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні. Визнано протиправною та скасовано постанову від 21 липня 2017 року про стягнення виконавчого збору, винесену головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявським А. М.

Ухвала районного суду мотивована тим, що дії державного виконавця в частині винесення постанови про стягнення виконавчого збору були вчинені з порушенням процедури, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , оскільки на момент винесення такої постанови редакція цього Закону була вже змінена й відповідно порядок визначення розміру виконавчого збору був інший. При цьому оскаржена постанова винесена державним виконавцем не при відкритті виконавчого провадження, а більше, ніж через чотири роки.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 5 грудня 2017 року апеляційну скаргу ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області задоволено частково. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 4 жовтня 2017 року скасовано, питання передано на новий розгляд до того ж суду.

Скасовуючи ухвалу районного суду та передаючи справу на новий розгляд до того ж суду, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції у порушення вимог статей 212- 214 ЦПК України (2004 року) не перевірив доводів ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області щодо дотримання державним виконавцем положень Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) , не встановив обставин, за яких державним виконавцем була порушена процедура під час вчинення виконавчих дій та не дав цим діям належної правової оцінки, а тому в силу пункту 3 частини першої статті 312 ЦПК України (2004 року) передав питання до районного суду для повторного розгляду.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить ухвалу апеляційного суду скасувати, ухвалу районного суду залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд при вирішенні зазначеної справи фактично застосував вимоги пунктів 1, 2 частини першої статті 309 ЦПК України (2004 року), а саме: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, проте в оскаржуваній ухвалі послався на вимоги пункту 3 частини першої статті 312 ЦПК України (2004 року), вважаючи що судом першої інстанції було порушено порядок, встановлений для вирішення цього питання. Порядок розгляду справи апеляційним судом визначено частиною першою статті 304 ЦПК України (2004 року), якою передбачено, що справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими цією Главою. Тобто, виходячи з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених нормами ЦПК України (1618-15) (2004 року), та за наявності підстав, на які суд посилається в оскаржуваній ухвалі, останній зобов'язаний був розглянути справу за наявними у справі доказами і прийняти рішення в межах статті 312 ЦПК України (2004 року), оскільки має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів. При цьому зазначав, що районний суд постановив законну та обґрунтовану ухвалу.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, щозаочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 жовтня 2011 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна" заборгованість за кредитним договором у розмірі 441 969 доларів 33 центів США, що еквівалентно 3 522 495 грн 56 коп., пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання у розмірі 4 429 грн 40 коп., судові витрати у розмірі 1 820 грн, а всього 3 528 744 грн 96 коп.

На підставі виконавчого листа, виданого на виконання зазначеного рішення суду, 28 березня 2013 року державним виконавцем було відкрито виконавче провадження.

21 липня 2017 року головним державним виконавцем ВПВР УДВС ГТУЮ у Київській області Телявським А. М. винесено постанову про стягнення з ОСОБА_4 виконавчого збору у розмірі 352 874 грн 49 коп.

Вважаючи дії державного виконавця щодо винесення постанови від 21 липня 2017 року незаконними, ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою.

Згідно зі статтею 383 ЦПК України (2004 року) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

У пункті 18 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" (v0006740-14) судам роз'яснено, що за результатами розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам статей 210, 213, 387 ЦПК України (2004 року).

Виходячи зі змісту статті 387 ЦПК України (2004 року), у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та направляючи процесуальне питання на новий розгляд, апеляційний суд не звернув уваги на таке.

Статті 383- 387 ЦПК України (2004 року) знаходяться у Розділі VII ЦПК України (1618-15) (2004 року), який регулює судовий контроль за виконанням судових рішень, що визначає певну специфіку розгляду, вирішення таких справ і відповідно повноваження, у тому числі суду апеляційної інстанції.

Апеляційний суд у порушення вимог статей 315, 386, 387 ЦПК України (2004 року) формально послався лише на те, що суд першої інстанції не встановив усіх фактичних обставин справи, у зв'язку із чим дійшов до передчасного висновку про задоволення скарги ОСОБА_4

Разом з тим системний аналіз статей 303, 307, 315, 386, 387 ЦПК (2004 року) дає підстави для висновку про те, що суд апеляційної інстанції має процесуальні повноваження на перевірку судового рішення суду першої інстанції по суті, оцінку доказів і доводів, поданої до суду заяви та ухвалення власного судового рішення.

Такими повноваженнями, передбаченими нормами ЦПК України (1618-15) (2004 року), апеляційний суд не скористався, не звернувши уваги на те, що суд першої інстанції дав певну оцінку тим доводам та доказам, які надали учасники справи.

Фактично апеляційний суд самоусунувся від вирішення справи по суті, а з формальних і незаконних підстав передав справу до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Крім того, направляючи справу на новий розгляд, апеляційний суд керувався пунктом 3 частиною першою статті 312 ЦПК України (2004 року), що є помилковим, оскільки зазначена норма права стосується процедурних процесуальних питань, при вирішення яких районний суд допустив порядок їх розгляду.

У зв'язку з цим стаття 307 ЦПК України (2004 року) у такому випадку не дає суду апеляційної інстанції права скасовувати ухвалу суду першої інстанції та направляти справу на новий розгляд, оскільки ухвала суду першої інстанції стосується не руху справи, не розгляду інших процесуальних питань (частина друга статті 208 ЦПК України (2004 року), а стосується розгляду скарги ОСОБА_4 по суті спору, якою завершено розгляд справи, а саме завершальної стадії цивільного процесу - виконавчого провадження.

Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.