Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що 21 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" таОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останній кредит у розмірі 300 тис. грн. на термін до 21 березня 2018 року, а відповідач зобов'язалася повернути кредит та сплачувати 15 відсотків річних за користування кредитними коштами у строк та у порядку, встановленими кредитним договором. ОСОБА_2 своїх зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконувала, внаслідок чого станом на 28 листопада 2014 року утворилася заборгованість у розмірі 30 463 грн. 13 коп.

Ураховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 30 463 грн. 13 коп. заборгованості за кредитним договором від 21 березня 2008 року, а також судові витрати.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 4 лютого 2015 року у складі судді Ганчак Л. Ф. у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 31 жовтня 2012 року заборгованість за кредитним договором від 21 березня 2008 року, укладеним між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, вже стягнута з останньої та погашена нею 25 червня 2013 року, а тому позов банку є безпідставним.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк"задоволено. Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 4 лютого 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 30 463 грн. 13 коп. заборгованості за кредитним договором від 21 березня 2008 року із яких: 9 605 грн. 94 коп. - заборгованість по процентах за користування кредитом; 18 087 грн. 81 коп. - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 2 769 грн. 38 коп. - штраф (процентна складова), а також 3 806 грн. 32 коп. у відшкодування судового збору.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції є необґрунтованими, при ухваленні судового рішення не було застосовано жодної норми матеріального права, які необхідно застосовувати до даних правовідносин, не було досліджено доказів, наданих банком, зокрема розрахунку заборгованості, що призвело до неправильного вирішення спору. Апеляційний суд врахував, що за клопотанням відповідача була призначена судово-бухгалтерська економічна експертиза, проте не проведена через несплату ОСОБА_2 коштів за її проведення, що свідчить про те, що факт наявності кредитної заборгованості не заперечується відповідачем, а оспорюється тільки сума. Апеляційний суд вказав, що рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору та не позбавляє права кредитора на отримання відсотків за користування коштами та штрафних санкцій, передбачених договором, а тому дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь банку заборгованості за процентами, пенею і штрафом за період з дати ухвалення рішення апеляційного суду Закарпатської області від 31 жовтня 2012 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованості за кредитним договором по дату його повного виконання - 26 червня 2013 року.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що банком пропущено строк позовної давності за вимогами про стягнення пені та штрафу, і відповідачем було заявлено у суді першої інстанції про застосування наслідків спливу цього строку. Крім того, апеляційним судом не було надано належної оцінки розрахунку заборгованості, який є неправильним та позивачем взагалі не вказано період, за який нараховано заборгованість.

Відзив на касаційну скаргу учасники процесу до суду не подали.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 21 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав останній кредит у розмірі 300 тис. грн. на термін до 21 березня 2018 року, а відповідач зобов'язалася повернути кредит та сплачувати 15 відсотків річних за користування кредитними коштами у строк та у порядку, встановленими кредитним договором.

У зав'язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору, рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 31 жовтня 2012 року було задоволено апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк", а рішення Свалявського районного суду від 17 травня 2012 року скасовано. У задоволенні первісного позову ОСОБА_2 про розірвання кредитного договору відмовлено, зустрічний позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь банку 59 909 грн. 43 коп. заборгованості за кредитним договором від 21 березня 2008 року.

Згідно з постановою про закінчення виконавчого провадження від 26 червня 2013 року ОСОБА_2 було сплачено заборгованість за вказаним кредитним договором у розмірі 59 909 грн. 43 коп. 25 червня 2013 року.

Тобто рішення суду відповідачем було виконано несвоєчасно.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений договором строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

У статті 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611, 1046, 1048, 1050 ЦК України, змісту кредитного договору можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про стягнення тіла кредиту та нарахованих процентів, яке не виконане боржником, не позбавляє кредитора права на отримання нарахувань та штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цього кодексу.

Отже, усі нарахування за користування коштами та інші виплати, передбачені договором, підлягають стягненню до дати повернення позики, але в межах строку позовної давності.

Зазначені правові висновки викладені Верховним Судом України, зокрема, у постановах: від 21 вересня 2016 року у справі № 6-2631цс15, від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, від 25 травня 2016 року у справі 6-157цс16.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд врахував наведені норми матеріального права та висновки, викладені у постановах Верховного Суду України, та дійшов правильного висновку про те, що ПАТ КБ "ПриватБанк" має право на одержання від ОСОБА_2 заборгованості за період з дати ухвалення рішення апеляційного суду Закарпатської області від 31 жовтня 2012 року по дату його повного виконання.

Проте, апеляційним судом не було належним чином досліджено усіх обставин справи та встановлено розмір заборгованості, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь банку, а також не враховано положення ЦК України (435-15) про позовну давність.

Згідно з положенням статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Отже, аналіз цих норм ЦК України (435-15) дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Разом з тим спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України: від 25 травня 2016 року у справі № 6-1138цс15; від 3 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14, відповідно до якого за правилами пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов'язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Судом установлено, що ОСОБА_2 зверталася до суду першої інстанції із заявою, в якій, зокрема, просила відмовити у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" у зв'язку із пропуском строку позовної давності щодо стягнення пені і штрафу (а. с. 31), яку не було враховано апеляційним судом, задовольняючи повністю позов ПАТ КБ "ПриватБанк".

При цьому наявність рішення суду про стягнення заборгованості не означає, що у подальшому кредитор має право у будь-який час пред'являти нові вимоги, оскільки позовна давність переривається пред'явленням позову, а після переривання перебіг позовної давності починається заново (частини друга, третя статті 264 ЦК України).

Крім того, у статті 212 ЦПК України 2004 року визначено, що суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

Частиною першою статті 57 ЦПК України 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 58 ЦПК України 2004 року).

Задовольняючи позов ПАТ КБ "ПриватБанк", всупереч наведеним нормам права, апеляційний суд не надав належної оцінки позовним вимогам банку та наданому суду розрахунку заборгованості, які не містять даних, за який період нараховано заборгованість відповідача та не деталізовано, з якої суми кредитної заборгованості нараховуються відсотки за користування коштами та пеня. Апеляційний суд не застосував положення ЦК України (435-15) про позовну давність.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, зокрема про правильність нарахування банком заборгованості відповідача по процентам за користування кредитними коштами, та надавати оцінку доказам, обставинам щодо позовної давності, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду також необхідно звернути увагу на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові № 6-2003цс15 від 21 жовтня 2015 року про застосування статті 61 Конституції України щодо застосування подвійної цивільно-правової відповідальності (пені та штрафу).

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.