Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що нею за рахунок власних коштів з дотриманням вимог нормативних документів України в галузі будівництва здійснене самочинне будівництво кафе на земельній ділянці, що є комунальною власністю Овідіопольської селищної ради та у встановленому законом порядку іншим особам не передавалася. Зі сторони відповідача відсутні заперечення щодо визнання за нею права власності на спірний об'єкт, істотні порушення будівельних норм і правил у спорудженому об'єкті нерухомості відсутні, а самочинне будівництво не порушує права інших осіб. Виходячи з викладеного, просила задовольнити позов.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 7 липня 2017 року у складі судді Бочарова А. І. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинно збудовану будівлю кафе загальною площею 96,3 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та розташована на земельній ділянці загальною площею 0,0126 га, що належить до комунальної власності Овідіопольської селищної ради Овідіопольського району Одеської області.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості. При цьому суд врахував визнання позову відповідачем - що права інших осіб не порушуються. Земельна ділянку, на якій розташоване самочинно збудоване приміщення, належить селищній раді та у користування чи у власність жодній особі не передавалася.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 7 липня 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що земельна ділянка, на якій позивач збудувала самочинну будівлю, у встановленому законом порядку в користування або у власність позивачу не виділялася, належного дозволу та належно затвердженого проекту будівництва вона не отримувала.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування цим судом норм матеріального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції безпідставно взято до уваги рішення Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року, яким встановлено, що ОСОБА_4 на праві приватної власності належала будівля магазину загальною площею 59,6 кв. м по АДРЕСА_1, а також належить земельна ділянка загальною площею 0,1131 га, що призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Зазначені у цьому рішенні відомості щодо накладення земельної ділянки, зайнятої приміщенням кафе, на земельну ділянку площею 44 кв. м, яка належить на праві власності ОСОБА_4, є застарілими та не відповідають дійсності. Спірний самочинно збудований об'єкт нерухомості знаходиться у межах земельної ділянки загальною площею 0,0126 га, яка перебуває у комунальній власності Овідіопольської селищної ради. Жодного накладення земельної ділянки, на якій знаходиться спірна будівля, на земельну ділянку, яка належить на праві власності ОСОБА_4, не встановлено та не задокументовано. Про відсутність порушення прав інших осіб також свідчить довідка відділу Держгеокадастру в Овідіопольському районі від 20 лютого 2017 року. Передумовою отримання позивачем у власність/користування земельної ділянки, на якій розташований самочинно збудований об'єкт, є визнання права власності на нього.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 січня 2018 року відкрито провадження у цій справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Представник відповідача Овідіопольської селищної ради ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду, посилаючись на те, що цим судом безпідставно скасовано рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 7 липня 2017 року внаслідок неправильного тлумачення та застосування закону, який регулює спірні правовідносини, та без врахування правових висновків Верховного Суду України.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 просить залишити її без задоволення, зазначаючи про дотримання апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, тому будь-які підстави для задоволення позовних вимог та вимог касаційної скарги відсутні. Судом беззаперечно встановлено, що самовільно збудований позивачем об'єкт нерухомості частково знаходиться на його земельній ділянці, що порушує його права та інтереси. Дозвіл на таке будівництво він не давав і категорично заперечує проти визнання права власності на нього за ОСОБА_1 Твердження позивача про те, що самочинне будівництво здійснено з дотриманням будівельних норм та правил ґрунтуються на припущеннях та нічим не підтверджене. Рішеннями Овідіопольської сільської ради від 23 січня 2017 року та від 19 жовтня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розміщення та обслуговування будівлі/кафе у зв'язку з тим, що вказана земельна ділянка не призначена для будівництва кафе, її розташування порушує генеральний план забудови смт Овівдіополь та інші нормативно-правові акти. ОСОБА_1 фактично намагається обійти встановлений законом порядок введення в експлуатацію самочинно збудованих об'єктів.

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 213, 214, 315 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року у редакції, чинній на час його ухвалення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), щодо законності та обґрунтованості.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 за рахунок власних коштів здійснила самочинне будівництво кафе по АДРЕСА_1.

Згідно з довідкою державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, виданою 20 лютого 2017 року відділом Держгеокадастру в Овідіопольському районі Одеської області, земельна ділянка площею 0,0126 га станом на 1 січня 2016 року врахована у рядку 96 - "землі не надані у власність або постійне користування в межах населеного пункту", за угіддями - "землі комерційного та іншого використання".

Однак рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, Овідіопольської селищної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, - Державна реєстраційна служба Овідіополького районного управління юстиції в Одеській області, про визнання договорів оренди недійсними, зобов'язання вчинити певні дії та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Овідіопольська селищна рада, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у Одеській області, про усунення перешкод у здійсненні права власності на нерухоме майно шляхом виселення встановлено, що згідно з рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 25 квітня 2006 року, яке набрало законної сили 6 травня 2006 року, ОСОБА_4 на праві приватної власності належить будівля магазину загальною площею 59,6 кв. м., яка знаходиться по АДРЕСА_1, та на підставі державного акта НОМЕР_1 від 19 червня 2007 року - суміжна земельна ділянка загальною площею 0,1131 га, що призначена для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер НОМЕР_2, яка знаходиться за тією ж адресою. Накладення земельної ділянки, зайнятої приміщенням кафе площею 170 кв. м (з урахуванням зовнішніх огороджуючих конструкцій) і 140,3 кв. м (площа внутрішніх приміщень) на земельну ділянку кадастровий НОМЕР_2, яка належить ОСОБА_4, складає 44 кв. м. Решта площі, яка становить 126 кв. м (170-44), знаходиться на території Овідіопольської селищної ради (кадастровий номер відсутній).

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській, або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Отже, законом встановлена презумпція порушення прав інших осіб та наявність істотних порушень будівельних норм при самочинному будівництві, які мають бути спростовані при судовому розгляді в разі визнання права власності на самочинну забудову.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про основи містобудування" спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства. За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України 2004 року). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

При цьому особи, які володіють майновими правами щодо предмета позову або щодо земельної ділянки, на якій здійснюється самочинне будівництво, мають бути залучені до справи як відповідачі або співвідповідачі.

Суд першої інстанції на вказані обставини уваги не звернув, ухвалив рішення, яким вирішив питання про права та обов'язки ОСОБА_4 у той час, як останній не був залучений до участі у справі.

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв'язку з положеннями статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об'єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.

Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 Земельного кодексу України), землекористувачі (стаття 95 Земельного кодексу України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством. Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За змістом частин четвертої, п'ятої статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6) реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

За змістом вищенаведеної частини першої статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

З контексту вищенаведених частин третьої та четвертої статті 376 ЦК випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Виходячи з викладеного, повно та об'єктивно дослідивши всі обставини справи, надані сторонами докази і давши їм належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував помилкове рішення місцевого суду і відмовив у задоволенні позову у зв'язку з тим, що земельна ділянка, на якій ОСОБА_1 збудувала самочинну будівлю, у користування або у власність їй не виділялася, позивач не отримувала на неї належного дозволу та належно затвердженого проекту будівництва.

Відповідно до частини четвертої статті 174 ЦПК України 2004 року разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що місцевий суд, задовольняючи позов, на порушення вимог частини четвертої статті 174 ЦПК України 2004 року не з'ясував, чи не суперечить визнання відповідачем позову закону та чи не порушує права, свободи та інтереси інших осіб.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом безпідставно взято до уваги рішення Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року, оскільки відомості, зазначені у ньому, є застарілими і не відповідають дійсності, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v Ukraine no 48553/99, 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v Ukraine 22603/02, 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їх рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (див. справу "Брумареску проти Румунії", п. 61).

Отже, факти, встановлені рішенням Апеляційного суду Одеської області від 11 листопада 2015 року, яке набрало законної сили, є преюдиціальними, а тому доказуванню не підлягають, оскільки їх істину вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу.

Посилання у касаційній інстанції на те, що апеляційний суд переглянув рішення місцевого суду з порушенням правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України, є безпідставними, оскільки рішення суду від 12 грудня 2017 року ухвалено з урахуванням правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15, згідно з якою обов'язковою передумовою визнання за особою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду є надання земельної ділянки в установленому порядку цій особі під уже збудоване нерухоме майно. Умова надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду. При цьому в особи, що здійснила будівництво, має бути належний дозвіл та належно затверджений проект. У цій справі позивачем не дотримано вищевказаних умов для визнання за нею права власності на самочинне будівництво в судовому порядку.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що визнання права власності на самочинно збудований позивачем об'єкт нерухомості є передумовою отримання ним у власність/користування земельної ділянки. Як зазначалося вище, за змістом частини третьої статті 376 ЦК України навпаки підставою (умовою) визнання за особою права власності на самочинно збудоване нерухоме майно є надання їй під таке майно земельної ділянки.