розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана ОСОБА_5, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 травня 2016 року у складі судді: Луняченка В. О. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року у складі суддів: Гірняк Л. А., Заїкін А. П., Калараш А. А.,

27 липня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про визнання договору оренди недійсним, відшкодування моральної та майнової шкоди. Позовні вимоги мотивовані тим, що 6 травня 2015 року між нею та ОСОБА_3 був укладений договір оренди АДРЕСА_1, загальною площею 40 кв.м., що складається з 2 кімнат, на строк шість місяців з помісячною сплатою 12 000,00 грн (далі - договір оренди). Крім того, позивачем був внесена сума 6 000,00 грн, яку відповідач зобов'язався повернути наприкінці строку найму. У зв'язку з неприязними стосунками позивач 23 липня 2015 року виїхала із займаного помешкання, однак 6 000,00 грн їй не було повернуто.

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 не є власником АДРЕСА_1, позивач просила визнати договір оренди недійсним з підстав, передбачених статтею 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), та застосувати наслідки недійсності, стягнувши з ОСОБА_3 на її користь збитки в розмірі 28 000,00 грн.

У порядку доповнень до позовної заяви просила суд стягнути з ОСОБА_4 5 806,84 грн, витрачені нею на лікування через побиття. Одночасно просила стягнути з ОСОБА_3, ОСОБА_4 майнову шкоду в розмірі 40 000,00 грн. у зв'язку із неправомірними діями відповідачів щодо негайного звільнення будинку.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання договору оренди недійсним, а також наявність підстав для стягнення майнової та моральної шкоди. Оскільки розірвання договору оренди не свідчить про неправомірні дії відповідачів, договором не передбачено стягнення моральної шкоди за дострокове його розірвання, суди зробили висновок про відмову у стягненні моральної шкоди.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2, звернулася із касаційною скаргою, яка підписана представником ОСОБА_5, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 25 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2016 року, у якій просить скасувати зазначені рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. При цьому посилається на незаконність та необґрунтованість оскарженої ухвали з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не у повній мірі дослідили усі фактичні обставини справи. ОСОБА_2 вважає, що ОСОБА_3 не є власником будинку і не мав права на укладення договору оренди. Крім того, внаслідок конфліктів, які виникали між нею та ОСОБА_4, їй заподіяно майнову та моральну шкоду.

30 січня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі № 520/10433/15-ц.

У лютому 2017 року представник відповідачів, ОСОБА_7, надала відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу відхилити, а оскаржені рішення залишити без змін.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) справа № 520/10433/15-ц передана до Касаційного цивільного суду.

29 січня 2018 року ухвалою Верховного Суду справу № 520/10433/15-ц призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 06 травня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір оренди двох кімнат площею 40 кв.м., у буд. АДРЕСА_1 строком на шість місяців з 07 травня до 07 листопада 2015 року із щомісячною оплатою 12 000,00 грн., а також сплатою за електроенергію за показниками лічильника. Будинок на праві власності належить ОСОБА_8

Наявність у ОСОБА_3 права на укладення договору оренди будинку, який належить на праві приватної власності його доньці ОСОБА_8, підтверджено довіреністю від 07 березня 2015 року. У довіреності визначені юридичні дії, котрі має право вчиняти ОСОБА_3, зокрема розпоряджатися будинком АДРЕСА_1.

Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України (435-15) за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Після укладення договору ОСОБА_2 з травня 2015 року почала користуватись двома кімнатами згаданого будинку, які були надані їй в оренду.

Суди встановили, що у червні 2015 року між ОСОБА_2 та відповідачами почали виникати конфліктні ситуації, у зв'язку із чим 29 червня 2015 року ОСОБА_3 було направлене повідомлення ОСОБА_2 про розірвання договору оренди та запропоновано звільнити орендоване приміщення до 29 липня 2015 року. Не погодившись на звільнення приміщення 04 липня 2015 року ОСОБА_2 надала письмову відповідь та продовжила користуватись орендованими приміщеннями. Але вже 23 липня 2015 року через неприязні стосунки позивач звільнила займане приміщення, однак 6 000,00 грн їй не було повернуто.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

У ситуації, коли особа укладає договір оренди, а після цього звертається до суду з позовом про визнання його недійсним, не зазначивши, які ж її цивільні права та інтереси були порушені (не визнані чи оспорені), то визнання правочину недійсним, як способу захисту, не може бути застосовано.

Судом першої та апеляційної інстанції не було встановлено, яке суб'єктивне цивільне право або інтерес позивача було порушене, не визнане чи оспорене, для того, щоб застосувати такий спосіб захисту, як визнання правочину недійсним. А тому висновки судів про відсутність підстав для визнання недійсним договору оренди є правильними, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Судами встановлено, що у липні 2015 року, у зв'язку із загостреннями конфлікту, сторони почали звертатись до правоохоронних органів із заявами про протиправні дії іншої сторони та отримання пошкоджень здоров'ю у вигляді тілесних ушкоджень. Постановою слідчого від 29 липня 2015 року було закрите кримінальне провадження, яке внесене до ЄРДР за заявою ОСОБА_4 від 24 липня 2015 року, у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення. Постановою від 28 вересня 2015 року було закрите кримінальне провадження, внесеного до ЄРДР по заяві ОСОБА_2 від 27 липня 2015 року, у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення. З висновку експерта № 1776 від 28 липня 2015 року у громадянки ОСОБА_2 встановлені тілесні пошкодження, що відносяться до категорії легких. При цьому з пояснень позивача не встановлено, хто саме наніс їй тілесні ушкодження.

Отже, суди, з урахуванням вимог частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень), зробили правильний висновок про недоведеність вимог про стягнення майнової і моральної шкоди.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.