від 3 жовтня 2017 року у складі судді Унятицького Д. Є. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року у складі колегії суддів:

ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6,

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") звернулось з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 10 липня 2013 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 327 456 грн 38 коп. зі сплатою 16 відсотків річних для оплати придбаного ним автомобіля марки "Subaru Outback", 2013 року випуску.

Посилаючись на те, що відповідач умови кредитного договору не виконує, протягом тривалого часу не здійснює погашення процентів за користування кредитом у встановлені терміни, у зв'язку із чим станом на 1 лютого 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 609 874 грн 58 коп., позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості та судові витрати.

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 про визнання кредитного договору недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_2 триває добровільний розподіл майна набутого за час шлюбу. Під час вирішення питання розподілу автомобіля марки "Subaru Outback" вона дізналась, що зазначений транспортний засіб придбаний за кредитні кошти її колишнім чоловіком ОСОБА_2, за відсутності її згоди на укладення кредитного договору.

Посилаючись на те, що вона не підписувала жодних документів пов'язаних з кредитними угодами, та не давала письмову згоду на укладання оспорюваного кредитного договору для придбання автотранспортного засобу, просила визнати недійсним кредитний договір, укладений 10 липня 2013 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2

Ухвалою Бородянського районного суду Київської області від 7 червня 2016 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" та позов ОСОБА_1 об'єднано в одне провадження.

Рішенням Бородянського районного суду Київської області від 3 жовтня 2017 року позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено.Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" заборгованість за кредитним договором від 10 липня 2013 року у розмірі 609 874 грн 58 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконує умови кредитного договору, у зв'язку із чим станом на 1 лютого 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 609 874 грн 58 коп., у тому числі:

316 541 грн 16 коп. - заборгованість за кредитом, 136 891 грн 26 коп. - заборгованість за відсотками, 63 366 грн 34 коп. - пеня за несвоєчасне повернення кредиту, 30 673 грн 44 коп. - пеня за несвоєчасне повернення відсотків, 40 073 грн 27 коп. - розмір інфляційних втрат за кредитом,

22 329 грн 10 коп. - розмір інфляційних втрат за відсотками.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не надавала згоду на укладення оспорюваного кредитного договору, а тому відповідно до вимог статті 65 СК України, він не створює для неї обов'язків, і не порушує її права та інтереси.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, оскільки він не виконує умови кредитного договору, протягом тривалого часу не здійснює погашення процентів за користування кредитом у визначені договором терміни.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона не надавала згоди на укладення її чоловіком кредитного договору, що підтверджується висновком почеркознавчої експертизи, і на її думку, свідчить про недійсність такого правочину, апеляційний суд правильно зазначив, що вони не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки не надання згоди одним із подружжя на укладання кредитного договору другому з подружжя, не може бути підставою для визнання його недійсним.

Посилання ОСОБА_1 на те, що сума заборгованості за кредитним договором є значно більшою ніж вартість придбаного в кредит автомобіля відповідача, а тому можливе звернення стягнення на спільне майно подружжя набуте під час шлюбу, у зв'язку із чим будуть порушені її права та права їх спільної з відповідачем малолітньої дитини, суд вважав безпідставними, оскільки у випадку пред'явлення виконавчого документа до виконання звернення стягнення буде проводитись на майно, яке належить відповідачу (боржнику), а не третім особам.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди помилково не засовували до спірних правовідносин положення статей 203, 215, 216 ЦК України, оскільки у порушення вимог частини третьої статті 65 СК України, оспорюваний кредитний договір був укладений ОСОБА_2 без письмової згоди другого з подружжя. Автомобіль, який придбаний за кредитні кошти, використовувався в інтересах сім'ї та є спільним майном подружжя, а тому висновки судів попередніх інстанції про те, що укладання ОСОБА_2 кредитного договору не породжує для неї ніяких прав та обов'язків є помилковим, оскільки стягнення заборгованості за кредитним договором буде проводитись за рахунок майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.

Крім того зазначала, що будинок, набутий під час шлюбу з ОСОБА_2 є їх спільним майном, однак право власності оформлене на ім'я ОСОБА_2, а тому посилання судів на те, що стягнення заборгованості за рахунок належного боржнику майна, не вплине на її права та інтереси, не ґрунтується на вимогах закону.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ), у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зі змісту касаційної скарги убачається, що судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним кредитного договору. Доводів щодо неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при вирішенні спору за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до

ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості касаційна скарга не містить, а тому судові рішення в цій частині у касаційному порядку не переглядаються (стаття 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 22 вересня 2011 року по 9 жовтня 2015 року.

10 липня 2013 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 327 456 грн

38 коп., зі сплатою 16 відсотків річних для оплати придбаного ним автомобіля марки "Subaru Outback", 2013 року випуску.

Згоди на отримання кредиту ОСОБА_1 не давала, оскільки відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи підпис від її імені на другій сторінці шостого аркушу кредитного договору від 10 липня 2013 року, який підтверджує її згоду на укладання цього договору її чоловіком, виконано не ОСОБА_1, а іншою особою.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання кредитного договору недійсним, з посиланням на те, що вона не надавала письмової згоди на укладення цього договору її чоловіком ОСОБА_2, суди попередніх інстанції правильно виходили з того, що такі доводи не є підставою для задоволення позову.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірах та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі (частина перша статті 1055 ЦК України (435-15) ).

Відповідно до статті 203 цього Кодексу, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 8 постанови Пленуму Верховного ОСОБА_4 України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, ЦК України (435-15) , які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частини третьої статті 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї ( частина 4 статті 65 СК України).

Положення статті 65 Сімейного кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів, а не щодо розпорядження майном, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Аналіз вищенаведених норм матеріального права дає підстави дійти висновку про те, що на укладання ОСОБА_2 кредитного договору від 10 липня 2013 року не потрібна була згода ОСОБА_1, оскільки укладання кредитного договору одним із подружжя є набуття ним у власність кредитних коштів, що не створює обов'язків для другого з подружжя, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним з підстав не надання згоди на його укладення другим з подружжя.

Інших доказів, які б підтверджували, що оспорюваним правочином порушено її права та інтереси ОСОБА_1 не надала, як і не довела, що зміст правочину суперечить цивільному законодавству, або сторонами кредитного договору під час вчинення правочину не додержано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до статті 73 СК України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Факт використання одержаного за договором на потреби сім'ї підлягає доказуванню, однак сама по собі відсутність письмової згоди другого з подружжя на укладення кредитного договору, і використання кредитних коштів в інтересах сім'ї, не є підставою для визнання такого договору недійсним.

За положеннями частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції

залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи та зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки її доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.