розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 25 травня 2017 року у складі ОСОБА_8 та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області

від 17 серпня 2017 року у складі суддів Кузюри Л. В., Бечка Є. М., Лакізи Г. П.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сімє`ю без реєстрації шлюбу та зміну черговості права на спадкування, в якому просила встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_9 з 2005 року до дати його смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 року; визнати її право на спадкування після померлого ОСОБА_9 разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.

Позов мотивовано тим, що позивач з 2005 року постійно проживала разом з ОСОБА_9 за місцем його проживання і реєстрації в АДРЕСА_1, як дружина та чоловік, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, були пов'язані спільним побутом. ОСОБА_9 постійно хворів та потребував сторонньої допомоги, яку надавала позивач. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_9 помер. Позивач приймала участь в організації його поховання та після смерті подала заяву в нотаріальну контору про прийняття спадщини. Позивач проживала разом з ОСОБА_9 одинадцять років та їх стосунки відповідали умовам статті 3 СК України, тому вважає себе спадкоємцем за законом четвертої черги відповідно до статті 1264 ЦК України.

Оскільки позивач тривалий час піклувалась, надавала фізичну, моральну, духовну та іншу допомогу спадкодавцю, потреба в якій була обумовлена інвалідністю, похилим віком та тяжкою хворобою, що є ознакою безпорадного стану, то в силу положень частини другої статті 1259 ЦК вона має право на зміну черговості спадкування, зокрема на рівнозначне право на спадкування належної спадкодавцю квартири з тією чергою спадкоємців, які мають право на спадкування.

Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 25 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявними у справі доказами безспірно не підтверджено факт спільного проживання та ведення спільного господарства, існування спільного побуту та взаємних прав і обов'язків між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 безперервно, починаючи з 2005 року по день смерті останнього, по 26.08.2016 року.

Оцінюючи докази, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_9 і ОСОБА_4 фактично реалізовували кожен своє право на приватне життя. Періодичні проживання ОСОБА_4 за місцем реєстрації та проживання ОСОБА_9 є однією із форм співжиття. Тому, підстави для встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_4 і

ОСОБА_9, як жінки і чоловіка без шлюбу, у період із 2005 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 року, тобто до дати смерті спадкодавця, відсутні.

Крім того, позивачем не надані докази на підтвердження того, що спадкодавець ОСОБА_9 за життя протягом тривалого часу перебував у безпорадному стані (через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво), у зв'язку із чим позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання за нею права на спадкування після померлого ОСОБА_9 разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування задоволенню не підлягають.

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що доведення в суді першої інстанції фактів спілкування ОСОБА_4 з ОСОБА_9, надання допомоги йому по господарству, наявність в матеріалах справи спільних фотокарток, зроблених під час відповідних подій, а не в сімейному колі, отримання ОСОБА_4 пенсії за дорученням ОСОБА_9 у певний період часу, подання довідок з лікарні, копії посвідчення ОСОБА_9, як інваліда І групи, не є достатніми доказами на підтвердження факту проживання зазначених осіб однією сім'єю, ведення спільного господарства, існування спільного побуту та взаємних прав і обов'язків між позивачем та ОСОБА_9 не менше як протягом п'яти років. Крім того, доводи позовної заяви спростовуються поясненнями свідків, згідно з якими, ОСОБА_4 допомагала померлому ОСОБА_9 по домогосподарству, однак допомогу вона здійснювала періодично, у вільний час, спільно з ОСОБА_9 не проживала та членом його сім`ї не була.

Апеляційний суд погодився з критичною оцінкою поданих позивачем доказів, наданою судом першої інстанції та звернув увагу на те, що згідно довідки з роботи, ОСОБА_4 з 2013 року працює в місті Києві, що викликає сумніви у її спільному проживання разом зі спадкодавцем в смт Козелець Чернігівської області до 2016 року.

Крім наведеного, суд апеляційної інстанції виходив із того, що надані ОСОБА_4 докази в належній мірі не відображають обов'язкових обставин, необхідних для застосування до спірних правовідносин частини другої статті 1258 ЦК України, зокрема, судом було встановлено та враховано, що спадкодавець був матеріально забезпеченою особою та не потребував від позивача матеріальної допомоги, не перебував у безпорадному стані, оскільки майже до кінця свого життя самостійно забезпечував умови життя, активно проводив дозвілля, відпочинок, керував автомобілем. Побічно зазначені обставини підтверджені і позивачем в позовній заяві.

Згідно висновків суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову та ухвалив рішення, яке відповідає нормам матеріального і процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року поштовим засобом зв'язку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та яка передана до Верховного Суду 6 лютого 2018 року,

ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що факти та документи, досліджені і не спростовані в суді першої інстанції, підтверджують проживання

ОСОБА_4 та ОСОБА_9 однією сім`єю, а також перебування

ОСОБА_9 у безпорадному стані.

Суд першої інстанції, оцінюючи покази свідків та їх об'єктивність, не звернув уваги на те, що майже всі вони близькі родичі відповідача, тому їх свідчення упереджені і необ'єктивні.

Залишилися поза увагою та оцінкою суду першої інстанції надані докази отримання ОСОБА_4 пенсії з 2003 року та продовження трудової діяльності в Морській школі з отриманням додатково ще заробітної плати - чим підтверджується її спроможність купувати продукти власним коштом та надавати матеріальну допомоги на облаштування житла та лікування, коли власних коштів ОСОБА_9 не вистачало.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_9 не потребував матеріальної допомоги та не звернув увагу на те, що сукупний дохід позивача, враховуючі пенсію, роботу та підробітки прибиральницею, співрозмірний з пенсією ОСОБА_9, а також значні витрати на лікування, обстеження та операції померлого.

Судами безпідставно не взято до уваги численні письмові докази (спільні фотографії, медичні виписки, посвідчення інвалідності, довіреності на отримання пенсії, довідки про пенсію та заробітну плату), додані до позовної заяви, не оцінена достовірність та упередженість показів близьких родичів у якості свідків. Оскаржувані рішення ґрунтуються виключно цими недостовірними показами.

Згідно доводів касаційної скарги незаконність і необґрунтованість оскаржуваних рішень полягає у неповноті встановлення обставин, які мають значення для справи та неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, чим було порушено норми процесуального права, що в свою чергу призвело до незастосування закону, який підлягав застосуванню, а саме статті 1265 та частини другої статті 1259 ЦК України.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач з доводами позивача не погодився,, вважає їх такими, що не відповідають фактичним обставин справи та посилається на їх надуманість. Посилаються на те, що оскаржувані судові рішення є законними і такими, що базуються на всебічному і повному з'ясуванні обставин справи, яким дана належна оцінка, а висновки судів ґрунтуються на правильному застосуванні норм чинного законодавства. Судами правильно застосовано норми матеріального права і норми процесуального права не порушено, у зв'язку із чим просив відмовити позивачу у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані ним рішення суду першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_9 та після його смерті відкрилася спадщина.

Згідно копії паспорту ОСОБА_4, остання зареєстрована за адресою:

Відповідно до копії довідки Київської морської школи Товариства Сприяння Обороні України № 3 від 21 лютого 2017 року, судом було встановлено, що починаючи з 01 листопада 2013 року ОСОБА_4 працює в Київській морській школі з на посаді робітника службових приміщень.

Звернувшись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 ставить питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_9, встановлення якого необхідно їй для спадкування після смерті останнього на підставі статті 1264 ЦК України (четверта черга спадкування за законом), а також для зміни черговості одержання права на спадкування відповідно до частини другої статті 1259 ЦК України.

Статтею 3 СК України визначено, що сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Під час розгляду справи позивачем не надано до суду доказів ведення спільного побуту із померлим ОСОБА_9

Членів сімї повязують взаємні права та обовязки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення поняття сімї.

Суди попередніх інстанцій, на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, як кожного окремо, так і у їх сукупності, правильно застосували до спірних правовідносин наведені вище норми матеріального права та дійшли обґрунтованих висновків, що доведення фактів спілкування ОСОБА_4 з ОСОБА_9, допомоги йому по господарству, наявність в матеріалах справи спільних фотокарток, зроблених під час відповідних подій, а не в сімейному колі, отримання ОСОБА_4 пенсії за дорученням ОСОБА_9 у певний період часу, подання довідок з лікарні, копії посвідчення ОСОБА_9, як інваліда І групи, не є достатніми доказами на підтвердження факту проживання зазначених осіб однією сім'єю, ведення спільного господарства, існування спільного побуту та взаємних прав і обов'язків між позивачем та ОСОБА_9 не менше як протягом п'яти років.

Доводи позивача про спільне проживання однією сім`єю з ОСОБА_9 без реєстрації шлюбу та ведення спільного господарства спростовуються дослідженими судом першої інстанції як письмовими доказами, зокрема довідкою з роботи ОСОБА_4, згідно якої остання з 2013 року працює у місті Києві, так і показами свідків, які не спростовані позивачем в ході розгляду справи.

Відповідно до частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Аналіз вказаної норми закону дає підстави для висновку, що судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, які безпосередньо закликаються до спадкування.

Право на пред'явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом.

Підставами для задоволення такого позову є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження, - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

Для задоволення позову необхідна наявність всіх п'яти вищезазначених обставин.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції правильно виходив із того, що вона не надала належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, що відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України є обов'язком позивача.

Зокрема, суду не було надано доказів перебування ОСОБА_9 в безпорадному стані у зв'язку з наявними захворюваннями та похилим віком.

При цьому, судом було встановлено та враховано, що ОСОБА_9 був матеріально забезпеченою особою та не потребував від позивача матеріального забезпечення, не перебував у безпорадному стані, оскільки майже до кінця свого життя самостійно забезпечував умови життя, активно проводив дозвілля, відпочинок, керував автомобілем. За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

При цьому, в силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вдається до вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

За своїм змістом усі доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.