відповідач - виробничо-торгівельна фірми "ОПІР" Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів "Союз організації інвалідів України",

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Львівської області у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Мельничук О. Я. від 23 червня 2016 року

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до виробничо-торгівельної фірми "Опір" Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів "Союз організації інвалідів України" (далі - ВТФ "Опір") про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що 25 грудня 2007 року його було призначено на посаду заступника директора ВТФ "Опір" з правом першого підпису із місячним посадовим окладом 890 грн. 18 вересня 2012 року на ВТФ "Опір" відбулася зміна керівництва підприємства та 19 вересня 2012 року ОСОБА_2 не було допущено на територію підприємства для виконання своїх посадових обов'язків. ОСОБА_2 звернувся до правоохоронних органів за фактом недопущення його до роботи, після чого позивача допустили на територію ВТФ "Опір" і до роботи. З 3 грудня 2014 року його знову не було допущено до роботи і він повторно змушений був звертатися за захистом своїх прав до правоохоронних органів. 23 лютого 2015 року у прокуратурі Франківського району м. Львова при ознайомленні із матеріалами кримінального провадження він виявив, що наказом ВТФ "Опір" від 19 вересня 2012 року його було звільнено з роботи за прогул за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Звільнення з роботи позивач вважав незаконним.

З урахуванням зазначених обставин та уточнених вимог позивач просив поновити його на роботі з 18 вересня 2012 року на посаді заступника директора ВТФ "Опір", стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 22 624 грн 02 коп.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова у складі судді Головатого Р. Я., від 15 липня 2015 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_2 на посаді заступника директора

ВТФ "Опір" з 19 вересня 2012 року. Стягнуто з ВТФ "Опір" Трускавецької міської асоціації інвалідів Львівської обласної асоціації інвалідів Всеукраїнської організації інвалідів "Союз організації інвалідів України" на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19 вересня 2012 року по 15 липня 2015 року у розмірі 22 592 грн 20 коп. з відрахуванням всіх обов'язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню із заробітної плати. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць у розмірі 700 грн 04 коп з відрахуванням усіх обов'язкових платежів і зборів, які підлягають відрахуванню із заробітної плати, допущено до негайного виконання.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що сам акт про відсутність ОСОБА_2 на роботі без поважних причин 18 вересня 2012 року не є достатньою підставою для звільнення останнього. На підприємстві був встановлений неповний робочий день - чотири години. За таких обставин, залишення ОСОБА_2 робочого місця о 14 год. 45 хв. не може свідчити про прогул за умови, що його робочий день розпочався за чотири години до вказаного часу. На підприємстві відсутній табель обліку робочого часу працівників який би підтвердив початок робочого часу позивача о 14 год. ОСОБА_2 не було надано можливості надати письмові пояснення з приводу порушення трудової дисципліни, що є порушенням статті 149 КЗпП України (322-08) . Крім того, позивач не був ознайомлений з наказом про своє звільнення від 19 вересня 2012 року, а про саме звільнення довідався лише у грудні 2014 року після звернення до правоохоронних органів.

Апеляційним судом справа розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням апеляційного суду Львівської області від 23 червня 2016 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд погодився з тим, що ОСОБА_2 був звільнений без законних підстав, проте відмовив у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позивачем місячного строку для звернення з позовом до суду, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України.

У липні 2016 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки апеляційного суду не відповідають обставинам справи та вимогам статті 233 КЗпП України, оскільки початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення або день видачі трудової книжки. Проте докази того, що трудова книжка та наказ про звільнення було вручено позивачу у матеріалах справи відсутні.

У листопаді 2016 року ВТФ "Опір" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення апеляційного суду є законним і обґрунтованим, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

30 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом установлено, що наказом директора ВТФ "ОПІР" від 25 грудня 2007 року ОСОБА_2 призначено заступником директора фірми з правом першого підпису.

Наказом генерального директора позивача ОСОБА_3 від 3 січня 2012 року на підприємстві встановлено неповний робочий день - 4 години й внесено відповідні зміни у штатний розпис.

Наказом директора ВТФ "ОПІР" від 19 вересня 2012 року ОСОБА_2 звільнено з посади заступника директора на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України у зв'язку з прогулом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (322-08) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Згідно зі статтею 233 КЗпП України (322-08) (станом на час звернення до суду із позовними вимогами) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.

Зі змісту зазначеної статті вбачається, що перебіг місячного строку за вимогою про поновлення на роботі починається із дня вручення копії наказу про звільнення, а не з дня його направлення або оголошення його змісту.

Отже, установлено, що позивача звільнено 19 вересня 2012 року, а з позовом до суду замість місячного строку він звернувся лише 25 лютого 2015 року.

Статтею 234 КЗпП України встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

Таким чином, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов до правильного висновку про те, що ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з порушенням норм трудового законодавства, проте строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України, пропущено ним без поважних причин, що є підставою для відмови у позові.

При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що з 2013 року не передбачено посаду заступника директора у штатному розписі ВТФ "Опір", яку обіймав до 19 вересня 2012 року позивач, трудова книжка позивача та його особова картка на підприємстві відсутня, у табелях виходу на роботу ОСОБА_2 не значився, заробітна плата йому не нараховувалась, а саме підприємство з 19 вересня 2012 року припинило господарську діяльність, отже є безпідставними доводи позивача про виконання ним трудових обов'язків по червень 2014 року.

Отже, про порушення свого права позивач довідався з 20 вересня 2012 року.

Доводикасаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, на законність судового рішення не впливають.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Враховуючи те, що висновки суду відповідають встановленим у справі обставинам, рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судове рішення без змін, відповідно до положень статті 410 ЦПК України