розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 жовтня 2016 року у складі судді Лівочки Л. І., та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 7 грудня 2016 року у складі суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Новоозерянської сільської ради Брусилівського району Житомирської області, ОСОБА_3, третя особа - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") про визнання рішення протиправним.

Позовна заява мотивована тим, що в 1991 році вона та її чоловік ОСОБА_3 придбали житловий будинок АДРЕСА_1 27 лютого 2008 року ОСОБА_3 уклав кредитний договір з ПАТ КБ "ПриватБанк", за умовами якого останній отримав кредит в сумі 99 500 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних з кінцевим терміном повернення 26 лютого 2028 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 27 лютого 2008 року було укладено договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку передано зазначений вище житловий будинок. Вказувала, що договір іпотеки було укладено без письмової згоди ОСОБА_2 Позивач 10 березня 2015 року дізналась про існування рішення виконавчого комітету Новоозерянської сільської ради Брусилівського району Житомирської області від 6 лютого 2008 року № 17 (далі - рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17), яким надано дозвіл ОСОБА_3 на передачу в заставу спірного житлового будинку. Вказане рішення виконавчим комітетом як органом опіки та піклування прийняте без її згоди та без урахування того, що у вказаному будинку були зареєстровані та проживали двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

На підставі викладеного позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 про надання дозволу ОСОБА_3 на укладення договору застави житлового будинку АДРЕСА_1

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 жовтня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент укладення договору іпотеки в будинку, що є предметом цього договору, проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_3 отримав дозвіл органу опіки і піклування на укладення вказаного договору іпотеки, що узгоджується з положеннями статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства" та статті 177 СК України.

Ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 7 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що при укладенні договору іпотеки та винесенні рішення виконавчим комітетом від 6 лютого 2008 року № 17 про надання дозволу на заставу житлового будинку не було порушено право неповнолітньої дитини на користування житлом.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що підставою для скасування оскаржуваного рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 є відсутність письмової згоди позивача на укладення договору іпотеки. ОСОБА_2 вказує, що судами попередніх інстанції не враховано, що даний договір іпотеки було укладено всупереч вимогам частини першої статті 203 ЦК України, Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) , та частини четвертої статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" без відома та дозволу органів опіки та піклування.

26 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що 5 лютого 2008 року ОСОБА_3 отримав попередній дозвіл органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, а саме: дозвіл на укладення договору застави житлового будинку АДРЕСА_1 де проживає неповнолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 ОСОБА_3 надано дозвіл на заставу вказаного житлового будинку, користувачем якого є також неповнолітній ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та вказано, що від імені неповнолітнього буде діяти його мати ОСОБА_2

27 лютого 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладений кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 99 500 дол. США зі сплатою 12 % річних за користування кредитом, строк дії договору до 26 лютого 2028 року. В забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором між тими ж самими сторонами 27 лютого 2008 року був укладений договір іпотеки, відповідно до якого в іпотеку було передано житловий будинок АДРЕСА_1

28 лютого 2008 року ОСОБА_2 - дружина ОСОБА_3, посвідченою нотаріально заявою надала свою згоду на передачу в іпотеку її чоловіком житлового будинку АДРЕСА_1 набутого ними під час перебування в шлюбі.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Положеннями частин четвертої статті 177 СК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України (435-15) , як і спеціальний Закон України "Про іпотеку" (898-15) , не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

На підставі вищевикладеного судами попередніх інстанцій встановлено, що власник майна ОСОБА_3 є одночасно законним представником неповнолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, і уклав правочин(договір іпотеки), який впливає на права дитини, тому саме він повинен був діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору - банк очікував від нього таких дій.Органом опіки і піклування обов'язок представляти інтереси неповнолітнього ОСОБА_4 покладено на його матір ОСОБА_2, яка в подальшому посвідченою нотаріально заявою надала свою згоду на передачу в іпотеку її чоловіком житлового будинку.

Отже, виконавчим комітетом Новоозерянської сільської ради Брусилівського району Житомирської області надано дозвіл на заставу житлового будинку, користувачем якого є також неповнолітній ОСОБА_4, з урахуванням прав та охоронюваних законом інтересів дитини.

Саме по собі рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 не обмежує і не припиняє прав дитини на нерухоме майно, а носить лише погоджувальний характер.

За таких обставин, місцевий суд, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання протиправним рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 про надання дозволу на заставу житлового будинку, оскільки оскаржуване рішення було винесено з дотриманням вимог чинного на момент його прийняття законодавства. Крім того, 5 лютого 2008 року заява ОСОБА_3 про отримання дозволу на укладення спірного правочину була погоджена органом опіки і піклування.

Доводи касаційної скарги про порушення органом опіки і піклування Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) та положення статті 177 СК України не спростовують зазначені висновки судів попередніх інстанцій, оскільки рішення виконавчого комітету від 6 лютого 2008 року № 17 про надання дозволу є лише попередньою процедурою на укладення договору іпотеки житлового будинку, в якому проживає неповнолітня дитина. Тому оскаржуване рішення не впливає на права та обов'язки сторін при укладанні договору застави, який укладається з урахуванням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) та загальних вимог про укладання правочинів, не зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, а лише дозволяє укладати договір іпотеки, з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини, за ініціативою батьків.

За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують.