розглянув у судовому засіданні заяви ОСОБА_3, ОСОБА_5 про перегляд рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2016 року у складі судді Зінченка О. М., ухвали апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Фінагєєва В. О., Яворського М. А. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Іваненко Ю. Г., Маляренка А. В., Ступак О. В.,

Відповідно до пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки площею 0,1015 га, яка розташована у садовому товаристві "Арсеналець-6" на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 18 вересня 2002 року. Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 липня 2011 року, що набрало законної сили, стягнуто з нього на користь ОСОБА_5 борг у розмірі 151 тис. грн. З метою уникнення накладення арешту на належну йому земельну ділянку, у зв'язку зі стягненням з нього коштів на підставі вищевказаного судового рішення, 18 травня 2012 року між ним та його дружиною - ОСОБА_4 було укладено договір дарування, за умовами якого він подарував відповідачці цю земельну ділянку.

Вважав, що зазначений вище договір дарування носить фіктивний характер, оскільки він не мав на меті дарувати відповідачці земельну ділянку, а лише намагався зберегти власне майно, на яке могло бути накладено арешт та продано на торгах.

З урахуванням викладеного ОСОБА_3 просив суд визнати договір дарування земельної ділянки площею 0,1015 га, яка розташована у садовому товаристві "Арсеналець-6" на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, укладений 18 травня 2012 року між ним та ОСОБА_4, недійсним, визнати за ним право власності на вказану земельну ділянку.

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року апеляційна скарга ОСОБА_3 відхилена, заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_3 відхилені, заочне рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції залишені без змін.

У заявах, поданих у липні 2017 року до Верховного Суду України, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 просять переглянути рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року з підстав передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновки щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_3 та ОСОБА_5 посилались на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2012 року № 6-19169 св 12, 23 січня 2013 року № 6-43649 св 12, 27 березня 2013 року № 6-5356 св 13, 30 жовтня 2013 року № 6-24474 св 13, 18 грудня 2013 року № 6-35523 св 13, 18 грудня 2013 року № 6-45941 св 13, 9 липня 2014 року № 6-15652 св 14, 8 жовтня 2014 року № 6-9165 св 14, 15 жовтня 2014 року № 6-35096 св 14, 27 листопада 2014 року № 6-29237 св 14, 16 вересня 2015 року № 6-14224 св 15 та ухвалу Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року № 6-18126 св 10, постанови Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року № 6-1873 цс 16, 1 лютого 2017 року № 6-2360 цс 16, 9 серпня 2017 року № 6-2690 цс 16.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів дійшла висновку, що заяви не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 353 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 360-5 ЦПК України 2004 року суд відмовляє у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Судом установлено, що з 18 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 вересня 2002 року на праві власності належала земельна ділянка площею 0,1015 га, яка розташована у садовому товаристві "Арсеналець-6" на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 липня 2011 року, що набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 борг у розмірі 151 тис. грн.

18 травня 2012 року між сторонами було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,1015 га, яка розташована у садовому товаристві "Арсеналець-6" на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області.

У пункті 8 договору дарування сторони у тому числі передбачили, що при укладенні договору відсутній обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані сторонами; договір укладається на вигідних сторонам умовах і не є результатом тяжких життєвих обставин, правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що при укладенні спірного правочину між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були дотримані усі вимоги встановлені положеннями статті 203 ЦК, оскільки сторони у договорі дарування земельної ділянки мали повний обсяг повноважень на його укладення, тому відсутні підстави для визнання такого правочину недійсним. Крім того, позивач укладаючи договір дарування земельної ділянки зазначив, що цей договір не є фіктивним. ОСОБА_3 вказав про те, що при укладенні спірного правочину він мав на меті досягнути певних правових наслідків, а саме ухилитися від накладення арешту на його майно при виконанні судового рішення. Таким чином, позивач розумів природу договору дарування земельної ділянки, свої права та обов'язки за цим договором та відчужував земельну ділянку з певною метою.

Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зроблено такі висновки:

- в ухвалі від 23 січня 2013 року № 6-43649 св 12 суд касаційної інстанції зазначив, що позивач є зацікавленою особою у справі і домагається відновлення порушеного спірним правочином його права, не вимагаючи повернення йому майна, яке є предметом договору, а вимагає повернення сторін до первісного стану з метою забезпечення виконання рішення суду про стягнення грошових коштів з відповідача на його користь. Тому вказав судам про необхідність встановлення у тому числі таких фактів: чи дійсно спірний договір відповідачем був укладений після пред'явлення до нього претензії про повернення боргу, чи передано майно обдарованому, чи виконано рішення суду про стягнення з боржника на користь позивача відповідної суми.

- в ухвалах від 27 березня 2013 року № 6-5356 св 13 та від 30 жовтня 2013 року № 6-24474 св 13 суд касаційної інстанції зазначив, що власник майна, знаючи про наявність судового рішення про стягнення з нього боргу, неодноразове накладення арешту на спірне майно, одразу після скасування такого обтяження, у короткий строк відчужив спірне майно на користь третьої особи. Отже, такі обставини у сукупності свідчать про фіктивність спірного правочину.

- в ухвалах від 18 грудня 2013 року № 6-35523 св 13, від 9 липня 2014 року № 6-15652 св 14, від 27 листопада 2014 року № 6-29237 св 14 та від 16 вересня 2015 року № 6-14224 св 15 суд касаційної інстанції зазначив, що спірний правочин вчинений під час дії арешту на відчужуване майно, що порушує публічний порядок та є підставою для визнання такого правочину недійсним. У сторін такого правочину був відсутній намір реально передати майно та створити правові наслідки.

- в ухвалі від 8 жовтня 2014 року № 6-9165 св 14 суд касаційної інстанції зазначив, що відповідач відчужив спірне майно за ціною значно нижчою ніж його ринкова вартість та продовжив його експлуатацію, покупцеві автомобіль не передав. Отже, при вчиненні вказаних дій відповідач був обізнаний про розгляд справи про стягнення з нього заборгованості, знав про чисельні арешти цього майна, тобто спірні правочини укладені без наміру створення правових наслідків і є фіктивними.

- в ухвалах від 17 серпня 2012 року № 6-19169 св 12, від 18 грудня 2013 року № 6-45941 св 13 та від 15 жовтня 2014 року № 6-35096 св 14 та суд касаційної інстанції зазначив, що у спірному нерухомому майні проживає позивач, сплачує за комунальні послуги, обдарована особа у ньому не проживає й не зареєстрована, отже укладений між сторонами договір дарування є фіктивним, оскільки укладений з метою ухилення від виконання своїх зобов'язань перед кредиторами.

У наданих для порівняння судових рішеннях Верховного Суду України зроблено такі висновки:

- в ухвалі від 8 вересня 2010 року № 6-18126 св 10 Верховний Суд України зазначив, що майно відчужено на підставі спірного правочину та передано в іпотеку під час обтяження накладеного судовим рішення, таким чином договори дарування та іпотеки є недійсними.

- у постановах від 19 жовтня 2016 року № 6-1873 цс 16 та від 9 серпня 2017 року № 6-2690 цс 16 Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів касаційної, апеляційної та першої інстанції й направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що сторона правочину, відчужуючи належне їй на праві власності нерухоме майно своєму близькому родичу, була обізнана про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивача, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

- у постанові від 1 лютого 2017 року № 6-2360 цс 16 Верховний Суд України, скасовуючи судові рішення судів касаційної, апеляційної та першої інстанції й направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що спірні правочини були укладені щодо майна на яке було накладено обтяження ухвалою суду, про яку сторонам договорів дарування було відомо. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, не може бути підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що сторона такого правочину має право розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону на відчуження майна їй було відомо.

Таким чином, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки у справі, яка переглядається, в якій позивач є стороною договору, відчужувач, та у справах, за результатами розгляду яких ухвалено надані для порівняння судові рішення, наявні різні фактичні обставини, інше матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та різний предмет спору.

Отже, порівняння наданих судових рішень з оскаржуваним судовим рішенням касаційного суду не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

З огляду на зазначені обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв'язку із чим відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України 2004 року у задоволенні заяв про перегляд судових рішень Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

У задоволенні заяв ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про перегляд рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2016 року, ухвали апеляційного суду Київської області від 25 жовтня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року відмовити.