розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства "Дослідне господарство "Еліта" Миронівського інституту пшениці імені В. М. Ремесла Національної академії аграрних наук України" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2017 року,

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що всупереч вимогам статті 119 Кодексу Законів про Працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" його було звільнено з посади дояра молочнотоварної ферми (далі - МТФ) Державного підприємства "Дослідне господарство "Еліта" Миронівського інституту пшениці імені В. М. Ремесла Національної академії аграрних наук України" (далі - ДП "Дослідне господарство "Еліта") під час перебування його на строковій військовій службі.

Позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ ДП "Дослідне господарство "Еліта" від 25 травня 2015 року № 56-к в частині звільнення його з посади дояра МТФ у зв'язку з призовом на строкову військову службу; поновити його на посаді дояра МТФ ДП "Дослідне господарство "Еліта" з 25 травня 2015 року; стягнути з ДП "Дослідне господарство "Еліта" на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 45 190 грн 96 коп.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ДП "Дослідне господарство "Еліта" від 25 травня 2015 року № 56-к в частині звільнення ОСОБА_1 з посади дояра МТФ у зв'язку з призовом на строкову військову службу. Поновлено ОСОБА_1 на посаді дояра МТФ ДП "Дослідне господарство "Еліта" з 26 травня 2015 року. Стягнуто з ДП "Дослідне господарство "Еліта" на користь ОСОБА_1 компенсацію його середнього заробітку на цьому підприємстві за період з 26 травня 2015 року по 23 грудня 2015 року, виплату якої зобов'язано здійснити за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 105 (105-2015-п) . Стягнуто з ДП ""Дослідне господарство "Еліта" на користь ОСОБА_1 компенсацію його середнього заробітку на цьому підприємстві за період з 24 грудня 2015 року по 21 квітня 2016 року, виплату якої зобов'язано здійснити за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді дояра МТФ ДП "Дослідне господарство "Еліта". Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2016 року рішення Миронівського районного суду Київської області від 31 травня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Апеляційного суду Київської області від 17 листопада 2016 року залишено без змін.

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2017 року, ухвалених у цій справі.

У заяві ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" (116-19) , що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, від 15 лютого, 15 травня, 21 червня, 12 липня 2017 року.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" Цивільного процесуального Кодексу України (1618-15) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10 січня 2018 року Верховним Судом України передано цивільну справу і заяву ОСОБА_1 про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 січня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 360-4 ЦПК України 2004 року суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач наказом від 25 травня 2015 року № 56-к звільнив ОСОБА_1 з посади дояра МТФ ДП "Дослідне господарство "Еліта" у зв'язку з призовом його на строкову військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

Згідно з копією повістки та витягу з іменного списку на військову команду № 8 позивача з 26 травня 2015 року призвано на строкову військову службу, зараховано в команду № 8 і направлено на обласний збірний пункт для відправки у війська.

Наказом командира військової частини В0259 - польова пошта від 30 червня 2015 року № 138 ОСОБА_1 призначено на посаду старшого радіомінера-гранатометника інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення.

Згідно з довідкою військової частини В0259 - польова пошта солдат ОСОБА_1 станом на 11 квітня 2016 року перебував на військовій службі у вказаній військовій частині.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до пункту 3 частини першої 1 статті 36, частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції, що діяла на момент звільнення) роботодавець мав право звільнити працівника у зв'язку з його призовом на військову службу, крім випадку такого призову під час мобілізації, на особливий період, оскільки в останньому випадку за таким працівником зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову. Призов позивача на строкову військову службу здійснювався під час дії Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015 "Про часткову мобілізацію" (15/2015) , яким оголошено часткову мобілізацію, що проводилася у три черги протягом 210 діб 2015 року, у тому числі на території Київської області. Пунктом 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15/2015 "Про часткову мобілізацію" (15/2015) доведено до відома керівників підприємств усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року. З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що звільнення позивача відбулося з порушенням пункту 3 частини першої статті 36 та частини третьої статті 119 КЗпП України, оскільки він був звільнений у зв'язку з призовом на військову службу, який проводився під час мобілізації.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що станом на 25 травня 2015 року, тобто на день звільнення з роботи позивача, пунктом 3 частини першої статті 36 та частиною третьою статті 119 КЗпП України було заборонено звільняти лише працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Однак ця заборона не розповсюджувалася на ОСОБА_1, який був призваний на інший вид військової служби - строкову військову службу. Зміни до пункту 3 частини першої статті 36 та частини третьої статті 119 КЗпП України, частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", які стосувалися поширення гарантій на працівників, звільнених у зв'язку з призовом на різні види військової служби, в тому числі на строкову військову службу, внесені на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" (433-19) , а тому поширюють свою дію на правовідносини, які виникли після набуття цим законом чинності, тобто з 11 червня 2015 року.

Разом із тим, у наданій заявником для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "АрселорМіттал Кривий Ріг" і залишаючи без змін рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2016 року у справі № 211/6503/15-ц, виходив з того, що суди правильно застосували статтю 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" та дійшли обґрунтованого висновку про те, що на момент звільнення позивача набув чинності Закон № 116-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" (116-19) ,позивач був призваний на військову службу під час дії особливого періоду в Україні, а тому його вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають задоволенню. Доводи скарги про те, що Закон № 116-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду" (116-19) , яким внесено зміни до статті 39 вищевказаного Закону, набрав чинності лише 11 червня 2015 року, є необґрунтованими, оскільки згідно з Прикінцевими положеннями він набирає чинності з дня наступного за днем опублікування. Закон України "Про військовий обов'язок та військову службу" (2232-12) був опублікований у газеті "Урядовий кур'єр" від 7 лютого 2015 року № 23 та у газеті "Голос України" від 7 лютого 2015 року № 22.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2017 року, на яку також посилається заявник, суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Файдал УА" і залишаючи без змін рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 9 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 жовтня 2016 року у справі № 275/346/16-ц, виходив з того, що звільнення позивача з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки призов позивача на строкову військову службу здійснювався під час дії Указу Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію" (15/2015) , яким оголошено часткову мобілізацію, що проводилася у три черги протягом 210 діб 2015 року, у тому числі на території Житомирської області, тобто під час дії особливого періоду в Україні. Тому на позивача поширювалися гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посади), середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форм власності.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2017 року суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу військової частини А1479 і залишаючи без змін рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 31 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 7 грудня 2016 року у справі № 733/1178/16-ц, вказував на те, що звільнення позивача відбулося в порушення приписів статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", оскільки призов його на строкову військову службу здійснювався під час дії Указу Президента України № 15/2015 від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію" (15/2015) , яким оголошено часткову мобілізацію, що проводилася у три черги протягом 210 діб 2015 року, у тому числі на території Чернігівської області, у зв'язку з чим у період з 8 лютого по 10 червня 2015 року діяла пряма норма частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" щодо збереження за працівниками, призваними на строкову військову службу, місця роботи (посади).

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року суд касаційної інстанції, скасовуючи ухвалені у справі рішення та передаючи справу на новий розгляд, зазначив, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи позивачу в поновленні на роботі, залишили поза увагою, що його звільнення з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки призов позивача на строкову військову службу здійснювався під час дії Указу Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію" (15/2015) , яким оголошено часткову мобілізацію, що проводилася у три черги протягом 210 діб 2015 року, у тому числі на території Запорізької області. Тобто на час дії особливого періоду в Україні на позивача поширювалися гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форм власності.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" і залишаючи без змін рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 10 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 16 червня 2016 року у справі № 235/473/16-ц, вказував на те, що суди, встановивши, що позивач був призваний на військову службу саме під час дії особливого періоду, дійшли обґрунтованого висновку, що на нього розповсюджуються гарантії та компенсації, передбачені для громадян, які відповідно до статті 119 КЗпП України надані працівникам, що залучаються до виконання обов'язків, передбачених Законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" (2232-12) , "Про альтернативну (невійськову) службу" (1975-12) , "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) .

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року суд касаційної інстанції, відхиляючи касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Капітал Інжиніринг" і залишаючи без змін рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 16 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 червня 2016 року у справі № 344/15541/15-ц, вказував на те, що суди дійшли обґрунтованого висновку, що на позивача розповсюджуються гарантії та компенсації, передбачені для громадян, які відповідно до статті 119 КЗпП України надані працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених Законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" (2232-12) , "Про альтернативну (невійськову) службу" (1975-12) , "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) . Позивач звільнений з роботи з порушенням встановленого законом порядку.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме - пункту 3 частини першої статті 36, частини третьої статті 119 КЗпП України та частини другої статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з такого.

Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію" (15/2015) , затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VІІ (113-19) , який набрав законної сили 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, в тому числі й на території Київської області. Доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", статтею 119 КЗпП за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року (пункт 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року "Про часткову мобілізацію" (15/2015) ).

Статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, підприємств, організацій, установ на функціонування в умовах особливого періоду. Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції, яка діяла на час звільнення позивача) було встановлено, що за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції, яка була чинною на час звільнення позивача) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що роботодавець має право звільнити працівника у зв'язку з його призовом на військову службу, крім випадку призову під час мобілізації, на особливий період, коли за таким працівником зберігається місце роботи, посада, компенсується середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову. Застереження, закріплене у пункті 3 частини першої статті 36 КЗпП та у частині третій статті 119 цього Кодексу (в редакції, чинній на час звільнення позивача) щодо неможливості звільнення працівника, призваного під час мобілізації, на особливий період, не залежить від того, на строкову чи на інший вид військової служби призваний працівник.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач був призваний на військову службу під час проведення мобілізації, а тому його звільнення з роботи відбулося з порушенням норм пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, не звернув увагу на те, що звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України не відповідає вимогам законодавства.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу".

Натомість рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ґрунтується на правильному застосуванні вказаних норм матеріального права і узгоджується з такими ж по суті висновками, викладеними у вищенаведених ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року, від 15 лютого, 15 травня, 21 червня, 12 липня 2017 року, на які посилався заявник як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.