розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року у складі судді Носовської Л. О. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 20 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Будулуци М. С., Курило В. П., Космачевської Т. В.,

У травні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання дій неправомірними та виселення.

Позов мотивовано тим, що відповідно до укладеного між позивачем та ОСОБА_3 кредитного договору від 26 лютого 2008 року № Е011-08/S останній було надано кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 22 тис. доларів США строком до 5 березня 2013 року. ОСОБА_3 зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, за яким останні надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 53,90 кв. м, житловою площею 27,80 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка їм належить на праві власності на підставі свідоцтва про право власності.

Ухвалою Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_5 закрито у зв'язку зі смертю останнього.

Заочним рішенням Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що оскільки в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, то й відсутні підстави для виселення ОСОБА_4 із цієї квартири без надання їй іншого постійного житла. Крім того, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог про визнання незаконною реєстрації ОСОБА_4 у квартирі, яка є предметом іпотеки, оскільки на час укладення договору іпотеки відповідач вже була зареєстрована в зазначеній квартирі. Також суд дійшов висновку про відмову в задоволенні похідних позовних вимог про зняття з реєстрації в квартирі.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 20 вересня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року залишено без змін.

Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку згідно зі статтями 57, 60, 61 ЦПК України 2004 року. Доводи апеляційної скарги суд вважав такими, що не спростовують висновків місцевого суду та не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 20 вересня 2016 року, які заявник просить скасувати, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити у повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи та категорично не узгоджуються із чинними нормами матеріального права. Заявник вважає, що судами помилково застосовано статтю 109 ЖК, яка не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, та не застосовано закон, який підлягав застосуванню, а саме: статті 39, 40 Закону України "Про іпотеку", статтю 157 ЖК УРСР.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року до Верховного Суду передано вищевказану цивільну справу.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК 2004 року (у редакції, чинній станом на час ухвалення судових рішень) щодо законності та обґрунтованості.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом із тим згідно з частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку", у частинах першій, другій якої передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку", підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК.

Таким чином, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши на підставі наявних у справі доказів, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок кредиту, а кредит було надано на ремонт приміщення, суд першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_4 із квартири, яка є предметом іпотеки, без надання їй іншого постійного житла.

Крім того, правильними є висновки судів про безпідставність позовних вимог про визнання незаконною реєстрації ОСОБА_4 у спірній квартирі, яка є предметом іпотеки, оскільки, як установив суд, на час укладення договору іпотеки відповідач вже була зареєстрована в зазначеній квартирі.

Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, а також встановивши достатньо повно фактичні обставини справи, правильно виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх належним чином, про що свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, внаслідок чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, а саме: статті 33, 39, 40 Закону України "Про іпотеку", статтю 109 ЖК.

За встановлених судами обставин справи про те, що іпотечну квартиру було придбано не за рахунок кредиту, помилковими є доводи касаційної скарги про те, що суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме статтю 109 ЖК та не застосували статтю 157 ЖК.

Так, стаття 157 ЖК УРСР регулює питання виселення членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), і згідно з указаною статтею членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу; виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Однак у справі, що розглядається, враховуючи предмет і підстави поданого позову, наявності передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР обставин для виселення не встановлено, враховуючи, що відповідач є власником квартири, а не членом сім'ї власника квартири; позовні вимоги про виселення заявлено із підстав, передбачених статтею 39 Закону України "Про іпотеку", а під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК.

Виходячи з викладеного, не вбачається підстав для застосування до спірних правовідносин статті 157 ЖК.

Крім того, відсутні підстави для висновків, що суди не застосували закон, який підлягав застосуванню, а саме: статті 39, 40 Закону України "Про іпотеку", оскільки ці доводи касаційної скарги спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, які суди обґрунтували посиланням на ці норми матеріального права.

Інших доводів щодо порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права касаційна скарга не містить.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Заочне рішення Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 27 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 20 вересня 2016 року залишити без змін.