розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Чернівецької області у складі колегії суддів: Винту Ю. М., Перепелюк Л. М., Половінкіної Н. Ю.,

від 23 серпня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_1 пред'явила позов до приватного підприємця ОСОБА_2 (далі - ПП ОСОБА_2) про визнання договору оренди недійсним та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Позовну заяву мотивовано тим, що земельна ділянка площею 3 га, розташована на території Вартіковецької сільської ради Кельменецького району Чернівецької області (далі - земельна ділянка), належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акта серії НОМЕР_1 від 08 серпня 2003 року (а. с. 10). Відповідач почав користуватися цією ділянкою згідно з договором оренди земельної ділянки від 09 грудня 2010 року, укладеним між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2 (далі - договір оренди

від 09 грудня 2010 року), про наявність якого позивачка дізналася лише навесні 2015 року. ОСОБА_1 договір оренди та акта приймання-передачі земельної ділянки не підписувала, згоди на укладення такого договору не надавала, а також нікому не передавала повноважень за довіреністю на підписання зазначених документів. Підписи у договорі оренди від 09 грудня 2010 року виконано не нею, а невідомою особою.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним укладений від її імені невідомою особою із ПП ОСОБА_2 договір оренди від 09 грудня 2010 року, зареєстрований у відділі Держкомзему Кельменецького району 03 червня 2011 року за № 732208204001702, і витребувати належну їй земельну ділянку із чужого незаконного володіння.

У лютому 2016 року ПП ОСОБА_2 подав заперечення на позов і зазначив, що договір оренди від 09 грудня 2010 року укладено між ним та ОСОБА_1 із дотриманням вимог чинного законодавства. Також відповідач послався на те, що позивачкою пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом, та звернув увагу, що рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2015 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні орендованою спірною земельною ділянкою задоволено, зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою площею 3 га, розташованою на території Вартіковецької сільської ради Кельменецького району Чернівецької області.

Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області у складі судді Туржанського В. В. від 15 червня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди від 09 грудня 2010 року. Витребувано у ПП ОСОБА_2 земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, та повернуто її ОСОБА_1 Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки договір оренди, укладений між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2, підписано не позивачкою, а іншою особою, то він є недійсним. Також суд першої інстанції звернув увагу, що у рішенні Кельменецького районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні орендованою спірною земельною ділянкою не зазначено про встановлення судом факту підписання ОСОБА_1 договору оренди від 09 грудня 2010 року.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 23 серпня 2016 року апеляційну скаргу ПП ОСОБА_2 задоволено, рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 15 червня 2016 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що договір оренди, укладений між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2, не може бути визнано недійсним, оскільки ОСОБА_1 отримувала орендну плату впродовж п'яти років.

Висновок почеркознавчої експертизи від 19 квітня 2016 року є неналежним доказом у справі, оскільки експерт не з'ясував, наскільки змінився за п'ять із половиною років підпис ОСОБА_1

Крім того, апеляційний суд зауважив, що позивачкою пропущено строк позовної давності на оскарження договору оренди від 09 грудня 2010 року.

Рішення апеляційного суду також обґрунтовано тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги наявність рішення Кельменецького районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою.

15 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що договір оренди від 09 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2, позивачка не підписувала, оскільки вона є неграмотною.

Орендну плату ОСОБА_1 отримувала за фактичне користування належною їй на праві власності земельною ділянкою, проте факт отримання ОСОБА_1 орендної плати не свідчить про погодження між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2 всіх істотних умов договору оренди зазначеної земельної ділянки.

Крім того, касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності на оскарження договору оренди від 09 грудня 2010 року, оскільки про наявність цього договору позивачка дізналася лише навесні 2015 року, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 травня 2015 року.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

11 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Судом першої інстанції установлено, що земельна ділянка площею 3 га, розташована на території Вартіковецької сільської ради Кельменецького району Чернівецької області, належить ОСОБА_1 на праві власності на підставі державного акта серії НОМЕР_1 від 08 серпня 2003 року (а. с. 10).

09 грудня 2010 року між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2 укладено договір оренди земельної ділянки (а. с. 11-13).

03 червня 2011 року цей договір зареєстровано у Кельменецькому районному відділі Чернівецької регіональної філії державного підприємства "Центр державного змеленого кадастру", а 11 травня 2015 року перереєстровано у Кельменецькому районному управлінні юстиції Чернівецької області.

Разом із тим, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила, що договору оренди від 09 грудня 2010 року не підписувала, згоди на його укладення не надавала, а також нікому не передавала повноважень за довіреністю на підписання договору оренди та акта приймання-передачі земельної ділянки. Підписи у договорі оренди від 09 грудня 2010 року виконано не нею, а невідомою особою.

Згідно з висновком почеркознавчої експертизи від 19 квітня 2016 року підпис від імені ОСОБА_1 у графі "Орендодавець" у розділі "Підписи сторін" договору оренди від 09 грудня 2010 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2, виконано не позивачкою, а іншою особою (а. с. 166).

Звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, ПП ОСОБА_2 послався на те, що він передав договір оренди від 09 грудня 2010 року ОСОБА_1для підпису, яка через декілька днів повернула йому цей договір підписаним (а. с. 192).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини шостої постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК України.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину (пункт 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) ).

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз'яснено, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено, що договір оренди, укладений від імені позивачки, підписано не ОСОБА_1, а іншою особою. Таким чином, зазначений договір було укладено без волевиявлення ОСОБА_1, а тому суд дійшов правильного висновку про його недійсність на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції передчасно вирішив, що висновок почеркознавчої експертизи від 19 квітня 2016 року є неналежним доказом у справі, оскільки експерт не з'ясував, наскільки змінився за п'ять із половиною років підпис ОСОБА_1, якій на час проведення експертизи виповнилося 87 років.

Апеляційний суд, у порушення вимог статті 57, пункту 3 частини першої статті 215 ЦПК України, у редакції чинній на час ухвалення судових рішень, визнав висновок почеркознавчої експертизи від 19 квітня 2016 року неналежним та недопустимим доказом, не зазначивши, на підставі яких саме фактичних обставин і безспірних доказів він дійшов висновку про факт укладення між сторонами договору оренди від 09 грудня 2010 року.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначала, що про укладення оспорюваного правочину дізналася лише в травні 2015 року, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 20).

Рішенням Кельменецького районного суду Чернівецької області від 24 листопада 2015 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні орендованою спірною земельною ділянкою задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою площею 3 га, розташованою на території Вартіковецької сільської ради Кельменецького району Чернівецької області (а. с. 56).

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у цьому рішенні Кельменецького районного суду Чернівецької області не зазначено про встановлення судом факту підписання ОСОБА_1 договору оренди від 09 грудня 2010 року.

Також судом встановлено та не заперечувалось ОСОБА_1 отримання нею орендної плати за користування ОСОБА_2 належною їй земельною ділянкою.

У лютому 2016 року ПП ОСОБА_2 подав заперечення на позов та зазначив, що ОСОБА_1 пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом.

Згідно зі статтею 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 255 ЦК України.

Відповідно до статті 257 ЦК Українизагальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням наведеного та на підставі статті 261 ЦК України початок перебігу строку позовної давності необхідно обчислювати з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, у даній справі - позивачка зазначала, що про укладення оспорюваного правочину дізналася лише в травні 2015 року, що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 20).

Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що позивачка не укладала та не підписувала спірного договору. Орендну плату ОСОБА_1 продовжувала отримувати, оскільки відповідач продовжував користуватися належною позивачці на праві власності земельною ділянкою.

Разом із цим, суд першої інстанції, додержуючись норм матеріального і процесуального права, зробив обґрунтований висновок, що оскільки договір оренди від 09 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_1 та ПП ОСОБА_2, позивачкою підписано не було, він є недійсним.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, а тому це рішення на підставі статті 413 ЦПК України необхідно залишити в силі, а рішення апеляційного суду скасувати.