розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 30 березня 2016 року у складі судді Скорик С. А.та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 26 травня 2016 року у складі колегії суддів: Стародубця М. П., Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договорів дарування недійсними, скасування рішення про реєстрацію, скасування свідоцтва про реєстрацію.

Позовна заява мотивована тим, що 13 липня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні на підставі рішення апеляційного суду Херсонської області від 27 липня 2015 року відкрито виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_5 на її користь додаткових витрат на лікування в сумі 350 грн щомісячно, починаючи з 23 лютого 2015 року. У зв'язку з невиконанням її дочкою, ОСОБА_5, у добровільному порядку рішення суду станом на 20 жовтня 2015 року виникла заборгованість в розмірі 2 800 грн. Вона дізналася, що 8 серпня 2015 року ОСОБА_5 подарувала своєму синові ОСОБА_6 належну їй квартиру АДРЕСА_1 та 11 серпня 2015 року належну їй 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_2. Вважала, що вказані договори дарування нерухомого майна є фіктивними, укладені ОСОБА_5 без наміру створення правових наслідків, з метою уникнути майнової відповідальності по виконанню рішення суду.

Ураховуючи викладене позивач, уточнивши позовні вимоги, просила суд визнати недійсними вище зазначені договори дарування квартири та частини житлового будинку, скасувати рішення про реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно та скасувати відповідні свідоцтва про реєстрацію права власності.

Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 30 березня 2016 року у задоволені позову ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала належних і допустимих доказів фіктивності укладених правочинів, а намір сторін створити правові наслідки правочину підтверджено нотаріально посвідченими договорами дарування, подальшою реєстрацією права власності у відповідних реєстраційних органах. Саме по собі проживання ОСОБА_5 у відчуженій квартирі не свідчить про фіктивність правочину, так як новий власник дозволив такі дії.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 26 травня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 30 березня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів того, що укладені відповідачами правочини є фіктивним. На час укладення оспорюваних договорів подароване нерухоме майно під арештом не знаходилось, тому на час укладення договорів дарування не існувало законних підстав, які б обмежували право ОСОБА_5 розпоряджатися своїм майном. Наявність зобов'язання ОСОБА_5 перед позивачем, яке встановлене судовим рішенням, не є підставою для обмеження здійснення нею свого права власності згідно з положеннями статті 319 ЦК України.

У червні 2016 рокуОСОБА_3подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_5 знала про відкриття виконавчого провадження на підставі рішення апеляційного суду Херсонської області від 27 липня 2015 року, рішення суду не виконувала, унаслідок чого виникла заборгованість. Укладаючи оспорювані договори дарування її дочка хотіла приховати належну їй нерухомість від накладення арешту. Зазначала, що ОСОБА_6 не прийняв у повному обсязі подароване майно, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_8, які судом не було враховано. Накладення державним виконавцем 12 серпня 2015 року арешту на належне ОСОБА_5 нерухоме майно, хоча і після відчуження майна, було єдиним способом змусити її дочку виконати рішення суду про стягненню додаткових витрат на лікування.

У липні 2016 року ОСОБА_5 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішення судів першої та апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими. При цьому вказала, що виконавче провадження про стягнення з неї додаткових витрат на лікування на користь ОСОБА_3 було відкрито 13 липня 2015 року, а оспорювані договори дарування було укладено у серпні 2015 року, і факт відкриття виконавчого провадження жодним чином не впливає на її права як власника розпоряджатися своїм майном. Крім того, рішення суду про стягнення з додаткових витрат на лікування в сумі 350 грн щомісячно нею виконується, що підтверджується квитанціями про сплату, доданих до відзиву, а тому підстав для накладення державним виконавцем арешту на належне їй майно не було.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом встановлено, що на виконанні відділу державної виконавчої служби Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні перебуває виконавчий лист, виданий 25 червня 2015 року Комсомольським районним судом м. Херсона на підставі рішення апеляційного суду Херсонської області від 27 травня 2015 року про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 додаткових витрат на лікування в сумі 350 грн щомісячно, починаючи з 23 лютого 2015 року. Станом на 25 листопада 2015 року заборгованість ОСОБА_5 перед ОСОБА_3 складала 3 150 грн.

8 серпня 2015 року ОСОБА_5 передала безоплатно ОСОБА_6 у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 44 кв. м, житловою площею 27,6 кв. м, на підставі нотаріально посвідченого договору дарування. У той же день ОСОБА_6 зареєстрував право власності на вищевказане нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

11 серпня 2015 року ОСОБА_5 передала безоплатно ОСОБА_6 1/4 частину житлового будинку АДРЕСА_2 з відповідною частиною господарчих та побутових споруд житлового будинку, розташований на земельній ділянці площею 267,5 кв. м. У той же день ОСОБА_6 зареєстрував право власності на вищевказане нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

12 серпня 2015 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні винесено постанову про арешт майна ОСОБА_5 та оголошення заборони на його відчуження.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями частин першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Так, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга статті 203 ЦК України).

При цьому відповідно до статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року № 6-1873цс16.

Вирішуючи спір, суди правильно виходили з того, що позивачкою не надано належних і допустимих доказів того, що правочини вчинені відповідачами з порушенням норм діючого законодавства та при їх укладенні сторонами не дотримано вимог, встановлених у статтях 203, 215, 234 ЦК України, що є її процесуальним обов'язком у силу статей 10, 60 ЦПК України 2004 року.

При цьому судами правильно встановлено, що на час укладення спірних договорів подароване майно під арештом не знаходилось, а наявність зобов'язання ОСОБА_5 перед позивачем, встановлене рішенням апеляційного суду Херсонської області від 27 травня 2015 року, не є безумовною підставою для обмеження розпорядження ОСОБА_5 належним їй нерухомим майном.

Посилання касаційної скарги на те, що довідка від 19 січня 2016 року № 14, видана органом самоорганізації населення № 11 "Забалка", що підтверджує факт реєстрації ОСОБА_6 у будинку АДРЕСА_2, підроблена є припущенням і не підтверджується належними та допустимими доказами.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову у позові, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.