розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 березня 2016 року у складі судді Камінського С. Е. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Ігнатюка Б. Ю., Куштана Б. П.,

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року справу № 303/516/16-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справа № 303/516/16-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про виселення з житлового будинку АДРЕСА_1.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2006 року звернуто стягнення на предмет застави: будинок площею 104,10 кв. м, та земельну ділянку, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та належать на праві приватної власності ОСОБА_4, шляхом його продажу Публічному акціонерному товариству комерційному банку "ПриватБанк".

Посилаючись на те, що вимогу банківської установи про виселення у добровільному порядку відповідач не виконує, просив виселити ОСОБА_4 із житлового будинку АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки.

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 березня 2016 року у задоволенні позову Публічному акціонерному товариству комерційному банку "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в іпотеку передано житловий будинок, який було придбано не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення неможливе.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для виселення ОСОБА_4 із зазначеного вище будинку без надання їй іншого постійного житла.

У травні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що при вирішенні спору судами неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: частини другої статті 109 ЖК УРСР, не враховано норми частини першої статті 114 ЖК Української РСР, та порушено норми процесуального права, зокрема статей 2, 60 ЦПК України.

Заявник зазначав, що судами не з'ясовано, до чиєї компетенції у цьому випадку належить право надавати житло в разі виселення відповідача. Саме на суд покладено обов'язок визначити та зазначити у рішенні інше постійне жиле приміщення, яке має бути надане відповідачу, та не покладено такого обов'язку на Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк".

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 27 червня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 55 тис. доларів США зі сплатою 12 % річних та кінцевим терміном погашення 22 червня 2021 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 27 червня 2006 року ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно житловий будинок загальною площею 128,40 кв. м, житловою площею 58,40 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка не погашена.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 30 липня 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2006 року звернуто стягнення на предмет застави: будинок площею 104,10 кв. м та земельну ділянку, які розташовані на АДРЕСА_1 та належать на праві приватної власності ОСОБА_4, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки на підставі договору іпотеки від 27 червня 2006 року Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав власності, з отриманням кадастрового номера земельної ділянки, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

Вимогою від 14 грудня 2015 року банк повідомив відповідача про необхідність звільнити житловий будинок на АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи підстави позову, банк посилався на наявність рішення суду, що набрало законної сили, про звернення стягнення на предмет іпотеки на вищевказаний будинок, на отримане іпотекодавцем письмове попередження про звільнення будинку, а також на положення статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР, які передбачають виселення мешканців з іпотечного житлового приміщення після відмови на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити його.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за нормами частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, від 03 лютого 2016 року № 6-2947цс15, від 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15.

Судами попередніх інстанцій установлено, що житловий будинок на АДРЕСА_1 придбаний не за рахунок кредиту, що також підтверджується пунктом 7 іпотечного договору від 27 червня 2006 року. Вказаний будинок зареєстровано за іпотекодавцем на підставі договору купівлі-продажу від 13 червня 2006 року.

Позивачем не надано доказів, що відповідач має інше постійне житло, в матеріалах справи відсутні такі відомості.

Встановивши, що в іпотеку передано житловий будинок, придбаний не за рахунок отриманих кредитних коштів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 10, 58- 60, 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, та дійшов правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідача із зазначеного вище житлового приміщення без надання їй іншого.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій і при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Аргументи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд не перевірив наявність іншого житла у відповідача колегія суддів відхиляє, оскільки частиною третьою статті 10, частиною першою статті 60 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 березня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 11 травня 2016 року, оскільки судові рішення є законними та обґрунтованими.