розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 30 червня 2016 року у складі судді Тавлуя В. В. та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 29 серпня 2016 року у складі головуючого судді Самчишиної Н. В.., суддів: Галущенка О. І., Лисенка П. П.,

У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивовано тим, що закритим акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк") та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір від 21 грудня 2006 року № 95АК/2006, відповідно до умов якого позивач зобов'язався надати відповідачу кредит у розмірі 150 тис. грн терміном до 21 грудня 2009 року, а ОСОБА_3 зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки, і порядку, встановленими кредитним договором.

В порядку забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором від 21 грудня 2006 року №95АК/2006 укладеним між ЗАТ КБ "ПриватБанк" було укладено договори поруки з відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Відповідачі свої зобов'язання за вказаним кредитним договором щодо повернення кредитних коштів належним чином не виконували, внаслідок чого рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 9 лютого 2012 року з них у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" була стягнута заборгованість станом на 22 грудня 2010 року в сумі 170 042 грн 70 коп.

Оскільки відповідачі зазначену заборгованість не погашали в них знову утворилась заборгованість за вказаним кредитним договором, яка станом на 5 квітня 2016 року, з вирахуванням стягнутої судовим рішенням суми, становить 273 385 грн 50 коп.

У зв'язку з викладеним, з урахуванням неодноразових уточнень позивач просив стягнути вищезазначену суму з відповідачів.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 30 червня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. Стягнуто у солідарному порядку з відповідачів на користь позивача заборгованість за кредитним договором від 21 грудня 2006 року № 95АК/2006 укладеним між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 у сумі 192 751 грн. 50 коп., з яких: 96 375 грн. 75 коп. - заборгованість по процентам, 96 375 грн. 75 коп. - пені та по 642 грн. 49 коп. судових витрат з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що зобов'язання за укладеним договором ЗАТ КБ "ПриватБанк" виконав у повному обсязі, надавши відповідачу обумовлену суму кредиту, однак свої договірні зобов'язання за кредитним договором від 21 грудня 2006 року № 95АК/2006 ОСОБА_3 не виконує, й станом на 5 квітня 2016 року, за вирахуванням заборгованості стягнутої рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 9 лютого 2012 року, має місце заборгованість відповідача перед позивачем по вказаному договору по процентам за користування кредитом у розмірі 96 375 грн 75 коп. та пені, які суд першої інстанції зменшив до 96 375 грн 75 коп. з урахуванням частини 3 статті 551 ЦК України.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 29 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 116 375 грн 75 коп. заборгованості, яка утворилась станом на 5 квітня 2016 року, за кредитним договором від 21 грудня 2006 року № 95АК/2006, укладеним між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3, з яких: 96 375 грн 75 коп. заборгованість за процентами; 20 тис. грн пені за порушення зобовязання. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 116 375 грн 75 коп. заборгованості, яка утворилась станом на 5 квітня 2016 року, за кредитним договором від 21 грудня 2006 року № 95АК/2006, укладеним між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3, з яких: 96 375 грн 75 коп. заборгованості за процентами; 20 тис. грн - пені за порушення зобовязання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції належним чином визначив фактичні та правові підстави позову, внаслідок чого вірно встановив, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню. Зазначав, що стягуючи заборгованість з двох поручителів солідарно, суд першої інстанції не звернув уваги на положення частини 3 статті 554 ЦК України, про те, що відповідачі не надавали спільної поруки, хоча й уклали договори поруки в один день. Однак ці договори поруки є самостійними, тому кожен із них окремо несе солідарну відповідальність лише з позичальником. Крім того, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що розмір пені значно перевищує розмір заборгованості за договором, тобто розмір збитків, завданих ПАТ КБ "ПриватБанк", а тому згідно частини 3 статті 551 ЦК України та з урахуванням матеріального стану ОСОБА_3, положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини 4 статті 10 ЦПК України (в редакції станом на час ухвалення рішення суду у справі) щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, зменшив розмір пені. Проте, суд не врахував розмір виконаних зобов'язань за кредитним договором позичальника перед банком, і те, що ОСОБА_3 є інвалідом другої групи (непрацездатною), має сина ОСОБА_6, який проживає з нею і є інвалідом другої групи з дитинства, тому зменшив розмір пені до 20 тис. грн.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: судами безпідставно не застосовано строк позовної давності та не звернуто увагу на невідповідність умов кредитного договору вимогам чинного законодавства.

16 вересня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 подала пояснення до касаційної скарги та просила застосувати у справі частину 3 статті 267 ЦК України.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2017 року справу за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

9 січня 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 21 грудня 2006 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк"та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 95АК/2006, відповідно до якого ЗАТ КБ "ПриватБанк"надало позичальнику кредитні кошти в розмірі 150 тис. грн зі сплатою за його користування 22 % річних, з кінцевим терміном повернення 21 грудня 2009 року, а позичальник зобов'язався здійснювати погашення заборгованості за кредитом, щомісячними платежами згідно графіку погашення кредиту та відсотків. У зазначеному договорі сторони передбачили, що при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов'язань, передбачених кредитним договором, позичальник зобов'язаний сплатити ЗАТ КБ "ПриватБанк" пеню в розмірі 0,2% від суми непогашеного платежу за кожний день прострочення платежу, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період за який сплачується пеня (пункт 4.1 договору). В порядку забезпечення вказаного кредитного зобов'язання, в цей же день укладені два окремих договори поруки з ОСОБА_4 та ОСОБА_5, за умовами яких останні поручилися перед ЗАТ КБ "ПриватБанк"окремо нести солідарну відповідальність з ОСОБА_3 за кредитним договором.

В порушення умов вищевказаного кредитного договору, позичальник неналежно виконувала свої зобов'язання щодо погашення кредиту, відсотків по ньому, внаслідок чого рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 9 лютого 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 серпня 2012 року, стягнуто станом на 22 грудня 2010 року з відповідачів у солідарному порядку на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість у сумі 170 042 грн 70 коп., з якої: 73 488 грн 25 коп. - заборгованість за кредитом; 58 102 грн. 77 коп. - заборгованість по процентам; 30 116 грн. 31 коп. - пені та штраф у розмірі: 250 грн. фіксована частина, 8 085 грн. 37 коп. - процентна складова (а. с. 218-227). Зазначене рішення суду не виконано.

ПАТ КБ "ПриватБанк"надано остаточний розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 5 квітня 2016 року, з якого вбачається, що після ухвалення судового рішення від 9 лютого 2012 року, яким стягнута з відповідачів у солідарному порядку заборгованість по кредитному договору станом на 22 грудня 2010 року, на залишок заборгованості за сумою кредиту з 23 грудня 2010 року нараховувалися проценти, та на прострочену заборгованість по сплаті тіла процентів нараховувалася пеня.

За наданими розрахунками загальний залишок заборгованості за процентами склав 96 375 грн 75 коп., а загальна сума пені склала 177 009 грн 75 коп.

Частково задовольняючи позов ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив з того, що позовна давність не спливла, та вважав обґрунтованими вимоги банку про стягнення у солідарному порядку з відповідачів процентів та пені, які нараховані після закінчення строку дії договору та ухвалення судового рішення. При цьому, суд вважав за можливе на підставі частини 3 статті 551 ЦК України зменшити розмір неустойки.

Суд апеляційної інстанції змінюючи рішення суду першої інстанції виходив із того, що відповідачі не надавали спільної поруки, хоча й уклали договори поруки в один день. Однак ці договори є самостійними, тому кожен із них окремо повинен нести солідарну відповідальність лише з позичальником. Крім того, згідно частини 3 статті 551 ЦК України, враховуючи те, що ОСОБА_3 є інвалідом другої групи (непрацездатною) та має сина, який проживає з нею і є інвалідом другої групи з дитинства, зменшив розмір пені до 20 тис. грн.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно частини 1 статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Відповідно до статті 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Так, пунктом 4.1. кредитного договору сторони передбачили, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань по сплаті відсотків за користування кредитом, передбачених пунктами 2.2.2., 3.1., 3.2., 3.3. цього договору, строків повернення кредиту, передбачених пунктами 1.3., 2.2.3., 2.3.1., 2.2.8., 3.3. цього договору, винагороди та комісії, що передбачено пунктами 3.5., 3.7 цього договору, бнк має право нарахувати, а позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню у розмірі 0,2 % від суми непогашеного платежу, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період за який сплачується пеня.

Згідно частини 1, 3 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Виходячи з системного аналізу вищенаведених правових норм та змісту кредитного договору колегія суддів вважає, що наявність судового рішення про задоволення вимог банку, яке не виконано відповідачем, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України (435-15) .

Такий висновок повністю узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року № 6-1206цс15.

Отже суди дійшли до обґрунтованого висновку про те, що з відповідачів на користь банку підлягають стягненню штрафні санкції, передбачені договором за неналежне виконання його умов, а саме: заборгованість по процентам та пені з 23 грудня 2010 року, тобто ті, що нараховані після ухвалення судового рішення від 9 грудня 2012 року. А доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що укладений кредитний договір не відповідає положенням цивільного законодавства, оскільки його умови щодо штрафних санкцій є несправедливими, не заслуговують на увагу, оскільки, є оціночними судженнями та не відповідають дійсності, не впливають на вирішення цього спору.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованість з кожного поручителя окремо, суд апеляційної правильно визначився з нормою матеріального права частиною 3 статті 554 ЦК України, про те, що відповідачі не надавали спільної поруки, хоча й уклали договори поруки в один день. Однак ці договори поруки є самостійними, тому кожен із них окремо несе солідарну відповідальність лише з позичальником.

Судами вірно встановлено, що розмір пені значно перевищує розмір заборгованості за договором, тобто розмір збитків, завданих ПАТ КБ "ПриватБанк", тому керуючись частиною 3 статті 551 ЦК України ураховуючи матеріальний стан ОСОБА_3, положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частиною 4 статті 10 ЦПК (в редакції чинній на час ухвалення рішень суду) щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, суд першої інстанції зменшив розмір пені.

Суд апеляційної інстанції змінюючи рішення суду першої інстанції в цій частині та керуючись вищевказаними правовими нормами з урахуванням наявності й інших обставин, які мають істотне значення, зокрема, розмір виконаних зобов'язань за кредитним договором позичальника перед банком, та те, що ОСОБА_3 є інвалідом другої групи (непрацездатною), має сина ОСОБА_6, який проживає з нею та є інвалідом другої групи з дитинства обґрунтовано зменшив розміру пені до 20 тис. грн.

Такий висновок повністю відповідає правовій позиції висловленій у постанові Верховного Суду України від 3 вересня 2014 року № 6-100цс.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 щодо незастосування судами позовної давності, про застосування якою нею заявлено у суді першої інстанції, є безпідставними виходячи з наступного.

Так, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Частиною 1 статті 259 ЦК України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Відповідно до пункту 4.7 кредитного договору та пунктів 11 договорів поруки, кредитор, позичальник та поручителі домовилися про збільшення строків позовної давності відповідно до частини 1 статті 259 ЦК України до п'яти років для всіх грошових зобов'язань позичальника, що передбачені умовами договору.