Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - публічне акціонерне товариство "Енергобанк",

третя особа - Брайко Станіслав Анатолійович (уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Енергобанк"),

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Черкаської області від 5 липня 2016 року у складі суддів: Гончар Н. І., Корнієнко Н. В., Ювшина В. І.,

21 червня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу № 694/215/16-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) справа № 694/215/16-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В лютому 2016 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ПАТ "Енергобанк" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 33755 грн 76 коп. без відрахувань податків та обов'язкових платежів.

В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що 20 квітня 2011 року його було прийнято на роботу на посаду юрисконсульта ПАТ "Енергобанк". Постановою Правління НБУ № 96 від 12 лютого 2015 року було прийняте рішення про віднесення ПАТ "Енергобанк" до категорії неплатоспроможних та з 13 лютого 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію. 27 квітня 2015 року на підставі наказу № 300-о від 23 квітня 2015 року ОСОБА_2 було звільнено з ПАТ "Енергобанк" у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. ПАТ "Енергобанк" зобов'язаний в день звільнення виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку та компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки. 5 травня 2015 року через касу відділення № 1 ПАТ "Енергобанк" позивачу була виплачена частина заробітної плати в розмірі 1 685 грн 41 коп. Остаточний розрахунок в сумі 7 774 грн 42 коп. було проведено лише 28 грудня 2015 року. ОСОБА_2 вважає, що кількість днів затримки здійснення розрахунку становить 173 дні, а розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку складає 33 755 грн 76 коп. Просив стягнути з ПАТ "Енергобанк" на його користь середній заробіток за весь час затримки.

17 березня 2016 року рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області позов задоволено частково. Стягнено з ПАТ "Енергобанк" на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 28 квітня 2015 року по день фактичного розрахунку - 28 грудня 2015 року в сумі 32 975 грн 28 коп. без відрахувань податків та обов'язкових платежів. В іншій частині позову відмовлено.

5 липня 2016 року рішенням апеляційного суду Черкаської області рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 17 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в позовних вимогах ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) є спеціальними і цей закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Кошти про стягнення яких ОСОБА_2 звернувся з позовом до суду не є заробітною платою, а тому не можуть підпадати під дію пункту 6 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Крім того, положення статті 117 КЗпП України можна вважати економічними санкціями щодо відповідача за несвоєчасну виплату заробітної плати, які відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюються.

25 липня 2016 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу в якій просить рішення апеляційного суду Черкаської області від 5 липня 2016 року скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована порушеннями з боку суду апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зокрема, що невірно застосовано норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) , щодо неможливості стягнення середнього заробітку згідно статті 117 КЗпП України. Порушення процедури банкрутства не може свідчити про відсутність вини роботодавця. Крім того, наявність рішення суду на його користь дозволила б внести його вимогу в реєстр акцептованих вимог кредиторів.

Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з наступних підстав.

Судами встановлено, позивач ОСОБА_2 з 20 квітня 2011 року по 27 квітня 2015 року працював на посаді юрисконсульта в ПАТ "Енергобанк" та був звільнений у зв'язку із скороченням штату працівників згідно пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Згідно наказу № 300-о від 23 квітня 2015 року ОСОБА_2 при звільненні мали виплатити вихідну допомогу відповідно до статті 44 КЗпП України у розмірі середньомісячного заробітку та компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки за період роботи з 20 квітня 2013 року по 27 квітня 2015 року. Відповідно до розрахункового листка заборгованість відповідача перед позивачем по заробітній платі за квітень 2015 року та розрахункових коштах при звільнені 27 квітня 2015 року становить 9 459 грн 83 коп. ОСОБА_2 5 травня 2015 року отримав від ПАТ "Енергобанк" кошти в сумі 1 685 грн 41 коп. Остаточний розрахунок з позивачем було проведено 28 грудня 2015 року шляхом перерахунку коштів в сумі 7 735 грн 55 коп. на його картковий рахунок в Приватбанку.

На підставі постанови Правління НБУ від 12 лютого 2015 року № 96 "Про віднесення ПАТ "ЕНЕРГОБАНК" до категорії неплатоспроможних", керуючись пунктом 2 частиною 5 статті 12 та статтею 34 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а також на підставі рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 29 від 12 лютого 2015 року "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Енергобанк" виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб вирішила розпочати з 13 лютого 2015 року процедуру виведення ПАТ "Енергобанк" з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації. Тимчасову адміністрацію було запроваджено строком на три місяці з 13 лютого по 12 травня 2015 року. Рішенням Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 квітня 2015 року № 93 було продовжено здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Енергобанк" по 11 червня 2015 року, а рішенням Фонду від 12 червня 2015 року № 115 було запроваджено процедуру ліквідації ПАТ "Енергобанк" з 12 червня 2015 року.

Заперечуючи проти позову ПАТ "ЕНЕРГОБАНК" вказував на відсутність вини банку у затримці розрахунку з позивачем при звільненні, оскільки у ПАТ "ЕНЕРГОБАНК" було запроваджено ліквідаційну процедуру, а статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" надано право банку виплатити вихідну допомогу працівнику при звільненні протягом всієї ліквідаційної процедури в порядку черговості.

За змістом статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. За положеннями статті 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

У статті 4 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю складається з цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини третьої статті першої Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.

Статтею 36 вказаного Закону врегульовано наслідки запровадження тимчасової адміністрації. Зокрема, згідно з пунктами 1, 2 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до положень пункту 3 частини п'ятої статті 36 цього Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів / обов'язкових платежів, а також зобов'язань перед кредиторами, у тому числі не застосовується індекс інфляції за весь час прострочення виконання грошових зобов'язань банку.

Однак, в пункті 3 частини шостої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що обмеження встановлене пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не поширюється на зобов'язання банку, щодо виплати крім інших платежів також заробітної плати.

В пункті 2 частини першої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що грошові вимоги щодо заробітної плати, які виникли із зобов'язань банку перед працівниками до прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, виплачуються Фондом в порядку черговості з коштів одержаних в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку.

Разом з тим, пунктом 6 частиною другої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено, що оплата витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідації, здійснюється позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат, затвердженого Фондом. До цих витрат, зокрема, належать і витрати на виплату вихідної допомоги звільненим працівникам банку. Таким чином, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банку здійснюється протягом всього періоду ліквідації банку, але в порядку черговості та в межах кошторису витрат, затвердженого Фондом.

При зверненні до суду, позивач вказував, що йому при звільненні не була виплачена заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку та вихідна допомога. Проте судом апеляційної інстанції не враховано, що спеціальної нормою Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) встановлено, що певні виплати проводяться протягом всього часу ліквідаційної процедури банку як в порядку черговості, так і позачергово. Як і не з'ясовано питання дотримання банком встановленої процедури виплат. Без встановлення зазначеного висновок суду про вину банку у затримці розрахунку при звільненні не ґрунтується на доказах у справі, відповідно як і висновок про застосування у даному випадку положень статті 117 КЗпП.

З урахуванням наведених обставин, правильність наданого позивачем розрахунку заборгованості та наявність підстав для стягнення з відповідача компенсації за порушення строків виплати належних позивачеві сум при звільненні апеляційний суд не перевірив.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення постановлено з порушенням норм процесуального права (частина третя статті 411 ЦПК). Це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково. Рішення апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Скасувати рішення апеляційного суду Черкаської області від 5 липня 2016 року.

Передати справу № 694/215/16-ц на новий розгляд до апеляційного суду Черкаської області.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду Черкаської області від 5 липня 2016 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.